Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 66

• Предыдущая
• 66/110
• Следующая

Брейді прочитує все це уважно, занотовуючи собі подумки кілька дотичних запитань. Чи буде присутнім жирний екс-коп на приватній церемонії прощання? А на меморіальній службі у середу? А на поминках? Брейді впевнений, що на всіх трьох заходах. Шукаючи крутого. Шукаючи його. Бо саме так діють копи.

Він згадує своє останнє послання Ходжесу, доброму старому Дет-Пенсу. Тепер він усміхається і промовляє: «Ти не помітиш, як я підкрадатимусь».

— Постарайся, щоб не помітив, — каже Дебора Енн.

Він розуміє, що насправді її тут нема, але мало не в очі бачить, як вона сидить за столом навпроти нього — у чорній спідничці-олівці й тій блакитній блузці, яка йому особливо подобається, в тій, яка така прозора, що крізь неї видно привид її білизни.

— Тому що він шукатиме тебе.

— Я знаю, — каже Брейді. — Не турбуйся.

— Звісно, я турбуватимуся, — каже вона. — Я мушу. Бо ти мій медовий хлопчик.

Він повертається назад у підвал і залазить до спального мішка. З присвистом шипить нецілий надувний матрац. Останнє, що він робить перед тим як голосовою командою вимкнути світло, це виставляє в своєму «айфоні» будильник на шосту тридцять. Завтра на нього чекає клопітний день.

Якщо не зважати на крихітні червоні вогники його сплячого комп’ютерного обладнання, в підвальному командно-контрольному центрі стоїть суцільна темрява. З-під сходів подає голос його мати:

— Я чекаю на тебе, хлопчику мій медовий, тільки не змушуй мене чекати надто довго.

— Скоро я буду там, мамо. — Усміхнений Брейді заплющує очі. Минає дві хвилини, і він уже хропе.

Джейні виходить зі спальні аж тільки після восьмої наступного ранку. На ній той брючний костюм, що був минулого вечора. Ходжес, усе ще в своїх боксерських трусах, наразі на телефоні. Він махає пальцем у її бік, тим жестом, що означає одночасно і «доброго ранку», і «дай мені хвилинку».

— Та то невелика справа, — говорить він, — просто одна з таких, що не перестають тобі муляти. Якби ти могла перевірити, я був би вельми вдячним. — Він слухає. — Нє, я не хочу турбувати цим Піта, і ти його не турбуй також. Він зараз по вуха у справі Доналда Дейвіса.

Він слухає ще якийсь час. Джейні примощується на бильце дивана, показує собі на годинник і артикулює беззвучно губами: «Прощання!» Ходжес киває.

— Саме так, — каже він у телефон. — Скажімо, між літом 2007-го та весною 2009-го. У центрі, в районі Озерної авеню, де набудували оті люксусові кондо. — Він підморгує Джейні. — Дякую, Марло, ти лялечка. І я обіцяю не перетворюватися на дядюру, окей? — Слухає, киває. — Окей. Йо. Передавай мої найкращі вітання Філу й дітям. Ми скоро зберемося разом. За ланчем. Безумовно, я пригощаю. Саме так. Бай.

Він кладе слухавку.

— Тобі треба швидко одягтися, — каже Джейні, — а потім відвезти мене до квартири, щоб я встигла зробити макіяж, перш ніж ми поїдемо у той похоронний салон. Напевне, мені буде приємно також перемінити білизну. Як швидко ти зможеш встрибнути у свій костюм?

— Швидко. А насправді тобі й не потрібний макіяж.

Вона пускає під лоба очі.

— Розкажи це тітці Шарлотті. Вона контролює зморшки тотально. А зараз піди, візьми бритву. Побритися зможеш у мене в квартирі. — Вона знову дивиться на годинник. — Уже п’ять років, як я так пізно не прокидалась.

Щоб одягнутись, він прямує до ванної. Вона перехоплює його в дверях, повертає до себе, кладе долоні йому на щоки й цілує в губи.

— Гарний секс — найкраща сонна пігулка. Здається, я про це була зовсім забула.

Він обіймає її, піднімаючи високо в повітря. Він не знає, скільки це ще триватиме, але, поки воно триває, він готовий насолоджуватися цим сповна.

— І одягни свого капелюха, — каже вона, дивлячись згори вниз на його обличчя і посміхаючись. — Правильно я зробила, коли купила його. У цім капелюсі ти є собою.

Вони занадто щасливі разом і занадто налаштовані на те, щоб потрапити до похоронного салону раніше тих пекельних родичів, щоб іще займатися БОЛО, але навіть якби перебували в червоному режимі бойової готовності, майже напевне вони не помітили б нічого такого, що могло б задзеленчати тривожними дзвіночками. Уже понад дві дюжини легкових машин стоять на маленькій парковці торговельного центру при перехресті Харпер-ровд і Ганновер-стрит, і кольору грязі «Субару» Брейді Хартсфілда найнепомітніша там з усіх. Він акуратно вибрав для себе місце, а отже, вулиця жирного екс-копа міститься точно посередині його люстерка заднього огляду. Якщо Ходжес збирається на церемонію прощання з тією старою пані, він спуститься з пагорба й поверне ліворуч на Ганновер-стрит.

А ось і він, усього лиш по восьмій тридцять — доволі набагато раніше, аніж очікував Брейді, оскільки прощання призначене тільки на десяту, а до похоронного салону звідси не більше двадцяти хвилин їзди. Коли машина жирного екс-копа робить лівий поворот, Брейді дивується ще дужче, побачивши, що той у ній не сам. Пасажиркою в нього якась жінка і, хоча Брейді бачить її лише мельком, цього йому достатньо, щоб ідентифікувати сестру Олівії Трелоні. Вона опустила люстерко, щоб дивитися в нього, поки причісує собі волосся. Очевидний висновок — вона провела цю ніч у холостяцькому бунгало жирного екс-копа.

Брейді наче громом вражений. Навіщо, во ім’я Господнє, їй це було робити? Ходжес же старий, він жирний, він потворний. Не могла ж вона насправді займатися з ним сексом, чи могла? Така думка неймовірна. Потім він згадує, як полегшувала йому найдужчий головний біль його мати, і розуміє — неохоче, — що коли йдеться про секс, будь-яке парування є ймовірним. Але думка, що Ходжес робить це з сестрою Олівії Трелоні, буквально його бісить (і великою мірою це так, бо можна вважати, що саме Брейді їх звів разом). Ходжес мусив би сидіти перед своїм телевізором і обдумувати самогубство. Він не має права на насолоду навіть за допомоги баночки вазеліну та власної правої руки, не те що на увагу симпатичної блондинки.

Брейді думає: «Либонь, вона зайняла ліжко, тоді як він спав на дивані».

Така думка принаймні близька до логічної, й з нею він почувається краще. Він припускає, що Ходжес, якби дуже схотів, міг би мати секс з симпатичною блондинкою… але він мусив би за це заплатити. «Ця шльондра мусила б ще й вимагати приплати за зайву вагу», — думає він, заводячи машину, і сміється.

Перш ніж виїхати з парковки, він відкриває бардачок, виймає Річ Другу й кладе її на пасажирське сидіння. Він не використовував її від минулого року, але має намір скористатися нею сьогодні. І то, мабуть, не біля похоронного салону, бо він має сумніви, що вони просто зараз їдуть саме туди. Зараз ще занадто рано. Брейді вважає, що вони спершу заїдуть до кондо на Озерній авеню, але йому нема необхідності з’являтися там щойно слідом за ними, досить і того, якщо він буде там, коли вони звідти від’їжджатимуть. Він уже знає, яким чином він усе зробить.

Усе буде, як у старі добрі часи.

Уже в центрі міста, на світлофорі, він телефонує в «Дискаунт Електронікс» Тоунзу Фробішеру й каже, що не зможе сьогодні вийти на роботу. Напевне, впродовж усього тижня не зможе. Міцно затиснувши собі ніздрі зігнутими пальцями, щоб надати голосу гугнявості, він повідомляє Тоунзу, що в нього грип. Думаючи про концерт «Довколишніх» в «МАКу» у вівторок, і про свій самогубчий жилет, він уявляє, ніби додає: «На наступному тижні грипу в мене не буде, я просто буду мертвим». Він завершує зв’язок, кидає телефон на пасажирське сидіння поряд із Річчю Два й починає сміятись. Якась жінка в сусідньому ряду, вся така виряджена до роботи, дивиться на нього. Брейді, котрий регоче вже так нестримно, що аж по щоках йому біжать сльози, а з носа шмарклі, показує їй середнього пальця.

— Ти балакав зі своєю подругою з архівного відділу? — питає Джейні.

• Предыдущая
• 66/110
• Следующая