Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 7

• Предыдущая
• 7/110
• Следующая

Хвилиночку, хвилиночку.

Ходжес підводиться, іде з листом у руці до вікна і дивиться на Харпер-ровд. Дівчинка Гаррісів катається на своєму мопеді. Насправді вона занадто юна, щоб володіти такою річчю, і не має значення, що в такому випадку дозволяє закон, але вона принаймні в шоломі. Проторохтів фургон Містера Смаколика; у теплу погоду він опрацьовує східний район міста від часу закінчення занять у школі аж до смерку. Вулицею котиться якийсь мініатюрний чорний легковик. Сивіюче волосся жінки за його кермом забране в бігуді. А чи то жінка? То міг бути й чоловік у перуці й сукні. Бігуді могли бути ідеальною деталлю для створення образу, хіба не так?

Саме це він і хоче, щоби ти думав.

Але ні. Не зовсім.

Не саме це. А щоб ти думав таким чином, хоче цей самоназваний Мерседес-Кілер (утім, він правий, то газети і телебачення присвоїли йому таке ім’я).

Це морозивник!

Ні, це одягнений, як жінка, чоловік у мініатюрному легковику!

Еге-ге, це той парубок за кермом цистерни зі скрапленим пропаном, або отой, що знімає покази лічильників!

Як розпалити таку параною? Цьому допомагає побіжно кинутий натяк, що ти знаєш дещо більше, ніж просто адресу колишнього детектива. Ти знаєш, що він розлучений і принаймні припускаєш, що він має десь дитину або дітей.

Дивиться тепер на траву, помічаючи, що та потребує стрижки. «Я мушу зателефонувати Джерому, якщо він сам скоро не прийде», — думає Ходжес.

«Дитина чи діти? Не дури сам себе. Він знає про мою колишню, Коріну, і те, що в нас з нею є одна доросла дитина — дочка на ім’я Елісон. Він знає, що Еллі тридцять років і вона живе в Сан-Франциско. Ймовірно, навіть знає, що на зріст вона п’ять футів, шість дюймів[36] і грає в теніс. Усе це цілком доступне в мережі. У ці дні геть усе доступне в інтернеті».

Наступним його кроком мусить бути — передати цей лист Піту і Пітовій новій напарниці, Ізабель Джейнз. Вони успадкували справу того «Мерседеса», разом із кількома іншими висяками, коли Ходжес пішов. Деякі справи — наче невимкнуті комп’ютери; вони засинають. Цей лист умить розбудить справу «Мерседеса».

Він послідовно перебирає подумки рух листа.

Від щілини для пошти до підлоги у сінях. Від підлоги в сінях до «Лей-Зі-Боя». Від «Лей-Зі-Боя» сюди, до вікна, де він зараз бачить, як по своєму маршруту повертається назад поштова машина — Енді Фенстер закінчив денний курс. Звідси на кухню, де цей лист піде до абсолютно зайвого пакета «Ґлед»[37], того типу, що з зіпером нагорі, тому що старі звички — звички міцні. Потім до Піта з Ізабель. Від Піта до криміналістів на повне вичищення й вишкрібання, де зайвість пакета «Ґлед» буде остаточно доведена: жодних відбитків пальців, жодних волосинок, жодних слідів ДНК будь-якого роду, папір доступний тоннами в кожному «Стейплзі» чи «Офіс Депо»[38] в місті й — останнє, хоч і не зайве — стандартний лазерний друк. Вони, можливо, зуміють сказати, якої моделі було використано комп’ютер для створення цього листа (щодо цього він не може бути певним; на комп’ютерах він розуміється мало і, коли в нього виникають якісь негаразди зі своїм, він звертається до Джерома, який зручно живе неподалік), і якщо так, той виявиться або «Маком», або якимсь ПК. Велике ого!

Від криміналістів цей лист перестрибне назад до Піта й Ізабель, які, поза всякими сумнівами, зберуть ідіотський коп-колоквіум типу тих, що їх можна побачити на «Бі-Бі-Сі» в детективних серіалах на кшталт «Лютера» чи «Головного підозрюваного»[39] (які, либонь, полюбляє твій кореспондент-психопат). На тому колоквіумі обов’язково буде демонстраційна маркерна дошка і збільшені фото цього листа, можливо, навіть лазерна указка. Ходжес і сам дивиться деякі з тих британських серіалів, при тім вважаючи, що Скотленд-Ярд чомусь забув старе прислів’я: де велика рада, там рідкий борщ.

Той коп-колоквіум може дати єдине, і Ходжес вважає, що саме цього бажає псих: за присутності десятка, а то й дюжини детективів звістка про існування цього листа неуникно просочиться в пресу. Псих, мабуть, не каже правди, коли пише, що він нібито не прагне повторити свій злочин, але щодо одного Ходжес не має сумнівів: йому не вистачає власної присутності в новинах.

На моріжку рясно сходять кульбаби. Вочевидь, уже час кликати Джерома. Моріжок окремо, просто Ходжесу не вистачає бачити поряд обличчя цього хлопця. Класний юнак.

І ще дещо. Навіть якщо цей псих дійсно каже правду, ніби він не прагне вчинити ще одного масового вбивства (малоймовірно, хоча не поза питанням), він усе ще неймовірно зацікавлений у смерті. Підтекст самого листа не міг би бути яснішим. «Кінчай з собою. Ти вже про це думаєш, то зроби наступний крок. Який також виявиться фінальним кроком».

Чи він бачив мене, як я граюся з батьковим револьвером?

Бачив, як я встромляю дуло собі до рота?

Ходжес змушений визнати, що це можливе; він ніколи навіть не задумувався про те, щоб засмикнути штори. Почуваючись ідіотськи безпечним у своїй вітальні, коли будь-хто може мати бінокля. Або Джером міг бачити. Джером, який, пританцьовуючи, підходить по доріжці, щоб запитати, яка є робота: «діля для курваля», як йому самому це подобається називати.

Тільки, якби Джером побачив, як він грається з тим старим «Сміт-енд-Вессоном», він перелякався б на смерть. Він щось сказав би.

Чи й справді містер Мерседес мастурбує, коли думає про те, як він подавив тих людей?

За свої роки роботи в поліції Ходжес бачив речі, про які він ніколи ні з ким не балакатиме, окрім тих, хто сам таке також бачив. Ці токсичні спогади підводять його до висновку, що його кореспондент міг казати правду про мастурбацію, точно так, як він безумовно каже правду про те, що не має совісті. Ходжес читав, що в Ісландії є колодязі такі глибокі, що туди можна кинути камінь і не почути сплеску. Він гадає, що існують точно такі ж людські душі. Речі на кшталт «злидарських боїв» лежать на півдорозі до таких колодязів.

Він повертається до свого «Лей-Зі-Боя», висовує шухлядку зі столу й дістає звідти мобільний телефон. На його місце кладе револьвер і засовує шухлядку. Швидкісним набором він дзвонить у поліцейський відділок, але, коли чергова питає, куди спрямувати його виклик, Ходжес каже: «Ох, чорт. Я просто натиснув не ту кнопку на телефоні. Вибачте, що потурбував».

— Нічого страшного, сер, — відповідає вона з усмішкою в голосі.

Ніяких дзвінків, поки що не варто. Ніяких дій жодного роду. Йому про це треба подумати.

Йому дуже, дуже добре треба про це подумати.

Ходжес сидить, дивлячись на телевізор, який уперше за багато місяців вимкнений удень посеред тижня.

Надвечір він їде до «Ньюмаркет-Плази», де вечеряє у тайському ресторані. Його обслуговує особисто містер Бурамук.

— Давненько вас не бачив, офіцере Ходжес, — у нього це виходить, як «офіса Хатчес».

— Відтоді як пішов у відставку, готував собі сам.

— Дозвольте готувати мені. Набагато краще.

Тільки знову покуштувавши приготовлений містером Бурамуком «Том-Ям-Гань»[40], Ходжес усвідомлює, як йому набрид недосмажений фарш і спагеті з соусом «Власний Ньюмена»[41]. А Сань-Кая-Фуг-Тонь[42] змушує його усвідомити, як він втомився від кокосового кексу «Пеперідж Фарм»[43]. «Якщо я ніколи більше не з’їм ані шматочка кокосового кексу, — думає він, — я проживу ще стільки ж і помру таким же щасливим, як зараз». Під час їди він випиває дві бляшанки «Сінгха»[44] і це найкраще пиво з усіх, що він пив після своєї пенсійної вечірки у «Рейнтрі Інн», яка проходила майже точнісінько так, як це описав містер Мерседес; там була навіть стриперка, «трусила своїм підхвостям». Заразом з усім іншим.

• Предыдущая
• 7/110
• Следующая