Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 75

• Предыдущая
• 75/110
• Следующая

Другий з цих двох копів перепитує:

— То це була ваша машина, сер?

— Йо.

Перший коп каже:

— То хто ж тоді нею кермував?

Брейді приїздить додому задовго до полудня — з усіма своїми проблемами вирішеними. На галявині садиби на протилежному боці вулиці стоїть старий містер Бісон.

— Ти то чув, га?

— Чув що?

— Великий вибух десь у центрі міста. Там було багацько диму, але вже він розвіявся.

— У мене радіо доволі гучно грало, — каже Брейді.

— Гадаю я, то ота стара фарбофабрика вибухнула, ось що я думаю. Я стукав у двері твоїй матері, але, гадаю, вона, ма’ть, заснула. — Очі в нього іскряться недосказаним: «Спить, як після маківки».

— Здогадуюсь, що так і є, — каже Брейді. Йому не подобається сама думка, що цей старий нишпорка туди, нахер, стукав. Думка Брейді Хартсфілда про найкращих сусідів полягає в тому, щоб не мати жодних сусідів.

— Мушу йти, містере Бісон.

— Передавай своїй мамі моє вітання.

Він відмикає двері, заходить досередини й замикає їх за собою. Принюхується. Нічого. Чи… можливо, не зовсім нічого. Можливо, найтонший повив чогось неприємного, як запах курячих кісток, що залежалися кілька зайвих днів у сміттєвому пакеті під мийкою.

Брейді піднімається до її спальні. Він відгортає покривало, відкриваючи її бліде обличчя й блискучі пильні очі. Вони його тепер не надто бентежать, ну то й що, як той зануда містер Бісон ткне свого носа? Брейді потрібно лише ще кілька днів потримати все вкупі, а отже нахер того містера Бісона. Та й ці її пильні очі теж нахер. Він її не вбивав; вона сама себе вбила. Як мусив би себе вбити той жирний екс-коп, ну то й що з того, що він цього не зробив? Однаково він тепер мертвий, а отже нахер також і жирного екс-копа. Цей Дет тепер став повним Пенсом. Спочивайте з миром, детективе Ходжес.

— Я це зробив, мамо, — мовить він. — Утнув ту штуку. І ти допомагала. Тільки у мене в голові, проте…

Тільки він не цілком у цьому впевнений. Може, то дійсно мама нагадала йому знову замкнути двері машини жирного екс-копа. Сам він про це зовсім не подумав.

— У всякому разі, дякую, — незграбно закінчує він. — Дякую, як би там не було. І мені жаль, що ти мертва.

Ті очі пильно вдивляються в нього.

Він тягнеться до неї рукою — нерішуче — і пробує пучками пальців закрити їй очі, як то люди інколи роблять у кіно. Це діє кілька секунд, а потім повіки, наче старі, втомлені жалюзі, знову підкочуються вгору й пильний блиск очей відновлюється. Погляд: «ти-вбив-мене-хлопчику-мій-медовий».

Це такий величезний облом, і Брейді знову натягує покривало їй на обличчя. Він спускається донизу та вмикає телевізор, думаючи, що принаймні бодай один з місцевих каналів мусить вести трансляцію з місця події, але на жодному цього нема. Це так дратує.

Вони не здатні впізнати бомбу в машині, коли та вибухає просто перед їх обличчями? Вочевидь, ні. Вочевидь, приготування Рейчел Рей її улюбленого м’ясного рулету для них важливіше.[284]

Він вимикає цей ідіотський ящик і поспішає до командно-контрольного центру, промовляючи «хаос», щоб увімкнути свої комп’ютери, та «пітьма», щоб зупинити самовбивчу програму. Він трішечки пританцьовує в стилі «шафл», здіймаючи руки над головою й наспівуючи «Дінь-дон, відьма мертва», тільки замінюючи «відьму» на «копа»[285]. Він гадає, що від цього йому покращає, але покращення не настає. Між довгим носом містера Бісона й пильними очима його матері добре самовідчуття Брейді — відчуття, що він «добився», відчуття, що він «заслужив» — десь пропало.

Та байдуже. Наближається час того концерту, і він мусить бути готовим до нього. Він сідає до довгого робочого столу. Підшипникові кульки, які були в його самогубчому жилеті, тепер лежать у трьох великих майонезних банках. Поряд з ними коробка харчових пакетів «Ґлед» галонової місткості. Він починає їх заповнювати (але не вщерть) металевими кульками. Ця робота заспокоює Брейді, і до нього повертається гарний настрій. А тоді, якраз коли він уже закінчує, реве пароплавний гудок.

Брейді підводить голову й нахмурюється. Це спеціальний сигнал, який він запрограмував у свій Номер Три. Він звучить, коли на сайті «Блакитна Парасолька» з’являється повідомлення для нього, але ж це неможливо. Єдина особа, з якою він спілкувався через «Блакитну Парасольку» — це Керміт Вільям Ходжес, він же жирний екс-коп, він же тепер уже назавжди Дет-Мертв.

Загрібаючи ступнями, Брейді підкочується на своєму офісному кріслі та втуплюється очима в Номер Три. На іконці «Блакитної Парасольки» в маленькому червоному колі красується цифра 1. Він клацає на ній. З вибалушеними очима й роззявленим ротом він бачить позначку на екрані:

Брейді хотілося б вірити, що це повідомлення було послано минулого вечора або сьогодні вранці, до того як Ходжес і його бімбо-блонда вийшли з дому, але він не може. Він же щойно лише почув, як воно надійшло.

Збираючи всю свою хоробрість — бо це набагато лячніше, ніж дивитися у мертві очі матері, — він клацає ТАК і читає.

Навіть у своєму шоці й невірі Брейді повсякчас повертається очима саме на останній рядок.

Він іде до комори на ногах, що немов диби. Щойно опинившись усередині, за зачиненими дверима, він кричить і гатить кулаками по полицях. Замість сімейного собаки тих ніґґерів він примудрився вбити власну матір. То було погано. Тепер він примудрився вбити в коповій машині когось іншого, а це ще гірше. Імовірно, там була його білява сука. Білява сука в капелюсі Дет-Пенса, яка одягла його на себе з якоїсь химерної причини, що її могла б зрозуміти тільки якась інша білява сука.

В одному він тільки впевнений: цей будинок більше не безпечне місце. Ходжес, можливо, блефує, кажучи, що він уже десь близько, але можливо, й ні. Він знає про Річ Другу. Він знає про крадіжки з машин. Він каже, що знає й щось іще. І оце…

«Скоро побачимося, матусин синку».

Йому треба забиратися звідси. І то скоріше. Втім, спершу треба дещо зробити.

Брейді знову повертається нагору, в спальню матері, ледь поглянувши на фігуру під покривалом. Він іде до її ванної кімнати й риється в шухлядках з її косметикою й причандаллям, поки не знаходить «Леді Шик»[286]. Після того він береться до роботи.

Ходжес знову в кімнаті для допитів № 4 — у своїй щасливій КД № 4, — але цього разу він не по той бік стола, навпроти Піта Гантлі й Пітової нової напарниці, ефектної дівиці з довгим рудим волоссям й мрійливо-сірого кольору очима. Допит колегіальний, але це не змінює базових фактів: його машину було підірвано, при чому загинула певна жінка. Інший факт той, що допит залишається допитом.

— Чи не має це якогось стосунку до Мерседес-Кілера? — запитує Піт. — Як ти гадаєш, Біллі? Я маю на увазі, це першим приходить до голови, чи ти так не вважаєш? Пам’ятаючи про те, що жертвою стала сестра Олівії Трелоні?

• Предыдущая
• 75/110
• Следующая