Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 16

• Предыдущая
• 16/69
• Следующая

Вона вся тремтіла. Можливо, це була спізніла реакція її організму на нещасний випадок, а може, й шок, спричинений тим, що на місці Коледжу Джордана, який вона мала за свій дім, височіла інша будівля.

— Це неправильно, — тихо промовила вона. (Віл попередив її, щоб вона не показувала ні на що пальцем та не висловлювала свої думки надто голосно.) — Це інший Оксфорд.

— То ми й так це знали, — відповів хлопець. Ліра безпорадно блимала очима. Та Віл і не міг знати, скільки років її дитинства минуло на вулицях, майже таких самих, якими вони пересувалися, і як вона пишалася тим, що вчиться в Коледжі Джордана. Ще б пак: його учені були найрозумнішими, багатство — найбільшим, а обстановка — найвеличнішою. Тепер, коли коледжу просто не було на своєму місці, вона також уже не була Лірою з Джордана — вона перетворилася на маленьку дівчинку невідомо звідки, що загубилася у дивовижному великому світі.

— Але ж, — тремтячим голосом проговорила вона, — якщо його тут немає…

Їй знадобиться на пошуки більше часу, ніж вона сподівалася — і тільки.

Щойно Ліра пішла геть, Віл відшукав телефон-автомат і набрав номер адвокатської контори, звідки надійшов лист, який він тримав у руці.

— Алло, можу я поговорити з паном Перкінсом?

— А з ким я розмовляю?

— Це з приводу містера Джона Пері. Я його син.

— Зачекайте, будь ласка.

Минула хвилина. Нарешті чоловічий голос вимовив:

— Добрий день, це Алан Перкінс. З ким я говорю?

— Я Вільям Пері. Пробачте за дзвінок, але я хотів би дізнатися про свого батька, Джона Пері. Ви кожні три місяці переказуєте гроші від мого батька на рахунок моєї матері.

— Так…

— То я хотів би дізнатися, де мій батько. Він живий чи мертвий?

— Скільки вам років, Вільяме?

— Дванадцять. Я хочу знати, де він.

— Розумію. А ваша мати, чи вона знає, що ви телефонуєте мені?

Віл старанно обміркував відповідь.

— Ні, — сказав він. — Але вона серйозно захворіла. Наразі вона неспроможна повідомити хоч що, а я хочу знати…

— Так, я бачу. А де ви зараз? Вдома?

— Ні. Я… Я в Оксфорді.

— Сам?

— Так.

— А ваша мати погано себе почуває, ви сказали?

— Так.

— Вона в лікарні чи як?

— Можна сказати, що так. Послухайте, ви скажете мені чи ні?

— Ну що ж, я у змозі дещо вам повідомити, але не зараз, і це краще зробити не по телефону. За декілька хвилин у мене зустріч із клієнтом. Ви не могли би прийти до мого офісу приблизно о пів на третю?

— Ні, — відповів Віл. Це було надто ризиковано: адвокат міг звідкись дізнатися, що його шукає поліція. Він швидко обміркував становище і продовжив: — Я маю сісти на автобус до Нотінгема і не хочу пропустити його. Але те, що я хочу знати, ви можете сказати мені й по телефону, чи не так? Я хотів би лише дізнатися, чи живий мій батько, і якщо так, де я можу його знайти. Ви ж можете мені це повідомити?

— Усе не так просто, як вам видається. Насправді я не можу повідомляти приватну інформацію стосовно клієнта, якщо не маю впевненості, що той не заперечував би проти цього. До того ж мені потрібні певні докази того, що ви той, чиїм ім'ям називаєтесь.

— Так, я розумію, але хіба ви не можете просто сказати мені, живий він чи ні?

— Гм… Ця інформація не є конфіденційною, але, на жаль, я все одно нічого не можу повідомити, бо не знаю цього сам.

— Я не зрозумів.

— Гроші надходять від довірчої власності, що належить сім'ї. Ваш батько залишив мені інструкції переказувати їх доти, доки він сам не скаже припинити це робити. З того дня й досі я нічого про нього не чув. Усе вказує на те, що він… Що він зник. Ось чому я не можу відповісти на ваше питання.

— Зник? Безвісти?

— Насправді з цього приводу можна знайти офіційну інформацію. Послухайте, чому б вам не завітати до мене в офіс та…

— Ні, не можу. Я їду до Нотінгема.

— Гаразд, то напишіть мені чи передайте своїй матері, щоб вона це зробила, і я повідомлю те, що зможу. Але ви повинні розуміти, я небагато можу сказати по телефону.

— Так, я розумію. Але ви можете сказати мені, у якій частині світу він зник?

— Як я вже сказав, з цього приводу існує офіційна інформація. Свого часу в газетах з'явилося декілька статей щодо цього. Ви знаєте, що він був мандрівником-дослідником?

— Так, мати щось казала мені про це…

— Так ось, він очолював експедицію, вона зникла. Це сталося приблизно десять років тому.

— А де це було?

— На Далекій Півночі, здається, на Алясці. Ви можете підшукати цю інформацію в бібліотеці. Чому б вам…

Але цієї миті Вілові гроші скінчилися, а більше в нього дрібних монет не було. Залунали короткі гудки, і він повісив трубку та озирнувся.

Понад усе йому хотілося поговорити з матір'ю. Але слід було втриматися від того, щоб зателефонувати пані Купер: якби він почув материн голос, йому було б дуже важко не кинутися відразу до неї, а це наразило б їх обох на небезпеку. Але можна було надіслати їй листівку.

Він обрав листівку з видом Оксфорда і написав на ній:

«Люба матусю, в мене все гаразд, і невдовзі я повернуся. Сподіваюся, в тебе також усе гаразд. Я люблю тебе. Віл».

Потім він підписав адресу, купив марку, наклеїв її та, перед тим як кинути у скриньку для листів, хвилинку постояв із листівкою в руках.

Було вже досить пізно, і він знаходився на головній торговельній вулиці міста. Повсюди крізь юрбу пішоходів пробивалися автобуси, і Вілу спало на думку, наскільки небезпечним є його становище: будній день, дитина його віку має бути у школі. Куди б йому піти?

Він сховався досить швидко — упродовж своїх дитячих років він добре відпрацював це вміння й навіть пишався ним. Те, що він зробив, нагадувало спосіб, за допомогою якого Серафіна Пеккала невидимою пересувалася кораблем: він став цілком непомітним, зробився частиною довкілля.

Добре знаючи, у якому світі він живе, він пішов до крамниці канцелярського приладдя і придбав кулькову ручку, пачку паперу та планшет. Школи часто відсилають групи дітей до магазинів, і він зробив так, аби набути вигляду школяра, котрий відстав від своїх.

Так він і блукав, прикидаючись, ніби щось занотовує, і шукав громадську бібліотеку.

Тим часом Ліра шукала якесь затишне місце, де вона могла б порадитися з алетіометром. У її власному Оксфорді таких містечок можна було б за п'ять хвилин відшукати штук десять, але цей Оксфорд дуже відрізнявся, і це, а також шматки чогось добре знайомого впереміш із речами цілком чужими, збивало її з пантелику. Навіщо вони намалювали на дорозі ці жовті лінії? Що означають ті маленькі білі цяточки, що їх повно на кожному тротуарі? (У її світі ніхто не чув про жувальну гумку.) Що могли б означати ці червоні та зелені вогні на перехрестях? Усе це було набагато складнішим, ніж читання алетіометра.

Але були тут і ворота коледжу Святого Іоанна, через котрі вони з Роджером якось перелізли з настанням темряви — тоді вони встановили на клумбах феєрверки, — а ось на цьому стертому камені на розі Кеті-стрит виднілися ініціали «С. П.», які там видряпав Саймон Парслов, ті самі! Вона сама бачила, як він це зробив! Якийсь мешканець цього світу з такими самими ініціалами також колись безцільно стояв на цьому місці та видряпував ці літери.

Можливо, в цьому світі є й Саймон Парслов. А може, є й Ліра.

По її спині пробігли мурашки, і Пантелеймон-миша затремтів у неї в кишені. Вона потрусила головою: тут і так досить загадок, аби вигадувати ще більше.

Цей Оксфорд відрізнявся від її ще й тим, що тут кожне перехрестя, кожен вхід і вихід рясніли людьми всіх ґатунків: жінками, одягнутими як чоловіки, африканцями, навіть татарами, котрі слухняно йшли за своїм ватажком, усі як один охайно одягнені та з чорною валізкою в руці. Вона спочатку дивилася на перехожих боязко — в них не було деймонів, і в її світі щонайменше мали б за погань.

• Предыдущая
• 16/69
• Следующая