Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 35
- Предыдущая
- 35/69
- Следующая
Двері відчинив той самий слуга, який сидів за кермом автомобіля, але тепер на ньому не було кепки. Він спочатку подивився на Віла, а потім на Ліру, і вираз його обличчя трохи змінився.
— Ми хочемо зустрітися із сером Чарльзом Летромом, — сказав Віл.
Його щелепа сіпалася, як тієї ночі, коли він стояв біля вежі перед дітьми з камінням у руках. Слуга кивнув.
— Почекайте тут, — відповів він. — Я скажу серу Чарльзу.
Він зачинив двері — із суцільного дуба, з двома важкими замками та засувками знизу й зверху. Віл подумав, що в такій кількості замків немає сенсу — розумний зломщик у кожному разі не намагатиметься проникнути до будинку крізь парадні двері. Будинок справді було обладнано сигналізацією на випадок злому, і на кожному його розі стояли прожектори — вони не змогли б навіть наблизитися до нього, а забратися всередину й поготів. © http://kompas.co.ua
За дверима пролунали тверді кроки, і вони знову відчинилися. Віл подивився в обличчя чоловіку, котрий мав стільки, що йому захотілося мати ще більше, і побачив, що той виглядає надзвичайно спокійним і впевненим у своїй силі — на його обличчі не читалося навіть натяку на почуггя провини чи сорому.
Відчувши нетерпіння та роздратування, що охопили Ліру, Віл, не гаючи часу, промовив:
— Вибачте, але Ліра вважає, що коли сьогодні ви підвозили її на своєму автомобілі, вона забула там одну річ.
— Ліра? Я не знаю ніякої Ліри. Яке незвичайне ім'я! Я знаю тільки дівчинку на ім'я Лізі. А ти хто такий?
Вилаявши себе за забутливість, Віл відповів:
— Я її брат Марк.
— Зрозуміло. Привіт, Лізі, чи то Ліра. Заходьте, будь ласка.
Він відійшов убік. Ані Віл, ані Ліра на це не очікували, але відмовлятися навряд чи було доцільно, і вони невпевнено переступили поріг. Передпокій був слабко освітлений та пахнув бджолиним воском і квітами. Усі поверхні були чистими та гладкими, а на гірці біля стіни стояли витончені порцелянові статуетки. Віл побачив, що в затінку стоїть слуга — він ніби чекав, поки його покличуть.
— Проходьте до мого кабінету, — запросив сер Чарльз і прочинив перед ними двері.
Він був люб'язним, навіть гостинним, але щось у його поведінці насторожувало Віла. Кабінет виявився великим і комфортабельним приміщенням, затягнутим сигарним димом і заставленим шкіряними меблями, а його стіни, як здалося Вілові, були увішані картинами, мисливськими трофеями та книжковими полицями. Тут також було три чи чотири засклених шафи зі старовинними науковими приладами: мідними мікроскопами, телескопами, обтягненими зеленою шкірою, секстантами, компасами тощо, і хлопцеві відразу стало зрозуміло, навіщо Летрому потрібен алетіометр.
— Сідайте, — запросив сер Чарльз і вказав на шкіряний диван. Сам він сів на стілець, що стояв біля робочого столу, та спитав:
— Так що ви мені хотіли сказати?
— Ви вкрали… — гаряче почала Ліра, але Віл подивився на неї, й вона замовкла.
— Ліра вважає, що вона дещо забула у вашому авто, — повторив хлопець. — Ми б хотіли отримати це назад.
— Ви маєте на увазі ось цю річ? — спитав Летром і дістав із шухляди свого столу оксамитовий пакунок. Ліра підвелася. Летром, не звертаючи на неї уваги, розгорнув тканину, і діти побачили в його руках алетіометр у всій його золотій пишноті.
— Так! — вигукнула Ліра і простягла руку.
Але сер Чарльз не квапився віддавати їй прилад. Стіл був досить широким, і їй просто не вистачило довжини руки. Ще до того, як дівчинка встигла що-небудь зробити, старий повернувся на своєму стільці, поклав алетіометр у засклену шафу, замкнув її на ключ та кинув його собі в нагрудну кишеню.
— Але він не твій, Лізі, — сказав він. — Або Ліра, якщо тебе так звати.
— Він мій! Це мій алетіометр!
Сер Чарльз із сумним виглядом повільно похитав головою, наче дорікав дівчинці та вболівав із цього приводу, але заради її ж блага змушений був це робити.
— Я гадаю, що в цьому питанні не може бути щонайменших сумнівів, — вимовив він.
— Але він справді належить їй! — втрутився Віл. — Чесно! Вона показувала його мені! Я знаю, що це її річ!
— Знаєш, я вважаю, що тобі доведеться це довести, — була відповідь. — Тобі, а не мені — бо ця річ належить мені, як і всі інші предмети з моєї колекції. Мушу сказати, Ліро, мене здивувало те, що ти виявилася нечесною…
— Я нечесна?! — вигукнула Ліра.
— Так, ти. Ти сказала мені, що тебе звуть Лізі, а тепер я дізнався, що твоє справжнє ім'я є іншим. Відверто кажучи, в тебе немає надії переконати хоч кого в тому, що така цінна річ належить тобі. Ось що я тобі скажу — ми можемо викликати поліцію.
Він повернув голову, щоб покликати слугу.
— Ні, заче… — спробував зупинити його Віл, але Ліра вже оббігла стіл. У її руках раптом з'явився Пантелеймон — рикаючий дикий кіт, що оголив ікла та шипів на сера Чарльза. Той із розкритими очима спостерігав за виниклим нізвідкіля деймоном, але не рухався з місця.
— Ви навіть не знаєте, яку річ ви вкрали! — накинулася на старого Ліра. — Ви побачили, як я користуюся ним, та вирішили, що можете його вкрасти — і саме це ви зробили! Але ви… ви ще гірші, ніж моя мати, бо вона принаймні знала про його важливість, а ви… ви лише збираєтеся покласти його до цієї шафи та нічого з ним не робити! Ви повинні вмерти! Якби я могла, я зробила б так, щоб вас хтось убив! Вас не варто залишати в живих, ви…
Тут дівчинка захлинулася власними словами, і все, що вона спромоглася зробити — це щосили плюнути Летромові в обличчя.
Віл тим часом сидів нерухомо, спостерігаючи за тим, що відбувається, та запам'ятовуючи, де що знаходиться.
Сер Чарльз спокійно дістав із кишені шовкову хустину та витер собі обличчя.
— Ти що, зовсім не вмієш тримати себе в руках? — спитав він. — Сідай на місце, огиднице.
Ліра відчула, що її тіло тремтить і що внаслідок цього тремтіння з її очей капають сльози, і кинулася на диван. Пантелеймон, витягнувши догори пухнастий котячий хвіст, стояв у неї на колінах і не зводив з обличчя старого палаючих очей.
Віл, спантеличений, сидів і мовчав. Сер Чарльз вже давно міг викинути їх, але не зробив цього — що це він замислив?
І тоді він побачив щось настільки дивовижне, що навіть вирішив, що це виплід його уяви. З рукава полотняного піджака Летрома, поруч із білосніжною манжетою, з'явилася смарагдова голова змії. Чорний язик затріпотів у неї в роті, а луската голова з чорними із золотими ободками очима подивилася на Ліру, на Віла і знову на Ліру. Дівчинка була надто розлючена, аби що-небудь помітити, до того ж уже за мить змія знову сховалася п рукаві, але цього вистачило, щоб очі Віла стали круглими, мов монети.
Сер Чарльз підійшов до крісла біля вікна, спокійно сів у нього та поправив стрілку на своїх штанах.
— Гадаю, замість того щоб поводитися так необачно, нам слід вислухати мене, — сказав він. — Насправді у вас немає вибору. Інструмент у мене, і він залишиться тут. Я бажаю його мати, бо я колекціонер. Можете плюватися, тупотіти ногами та кричати що завгодно, але якщо навіть вас хтось вислухає, у мене тоді вже буде безліч документів, що підтверджують факт покупки його мною. Для мене це буде зовсім нескладно, але в такому разі ви ніколи не повернете його.
І Віл, і Ліра мовчки слухали його. Було очевидно, що він сказав ще не все. Від великого подиву, що охопив Ліру, її серце вповільнило хід, і їй навіть здалося, що те саме відбулося з часом.
— Утім, — продовжив сер Чарльз, — існує річ, яку я бажаю мати ще більше. А позаяк я не можу отримати її своїми силами, то пропоную вам угоду. Ви приносите річ, що мені потрібна, а я повертаю вам цей — як ти його назвала?..
— Алетіометр, — хрипким голосом підказала Ліра.
— Цей алетіометр. Як цікаво: він вимірює правду? І ці знаки…
— Яка саме річ вам потрібна? — спитав Віл. — І де вона знаходиться?
— Вона там, куди я не можу піти — на відміну від вас. Я чудово розумію, що ви відшукали прохід, і здогадуюся, що він знаходиться неподалік від Самертауна, де я висадив Лізі, чи то Ліру. Також я знаю, що цей прохід веде д< і іншого світу — світу, в якому немає дорослих. Поки все правильно? Так от, у людини, що зробила цей прохід, є ніж. Наразі той чоловік ховається в іншому світі, і він геть переляканий — у нього є на те свої підстави. Якщо він зараз там, де я вважаю, то слід шукати його у старовинній кам'яній вежі, на дверях якої вирізані з дерев. І ангели. Вона називається Баштою Ангелів. Отже, ви маєте піти туди, і мені начхати, як ви це зробите, але мені потрібен ніж. Принесіть його мені, і я віддам вам алетіометр. Мені буде дуже шкода втратити його, але я людина слова. Отже, принесіть мені ніж.
- Предыдущая
- 35/69
- Следующая
