Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 64

• Предыдущая
• 64/69
• Следующая

— Прокидайся та дивися вниз, Лі, — сказав заєць. — Це вже не гра.

Солдати, що просувалися вгору по схилу, розсипалися віялом та вповільнили ходу — вони усвідомлювали проблему не гірше, ніж Лі. Вони знали, що їм доведеться прорватися до ущелини й що одна людина з гвинтівкою ладна затримати їх надовго. На подив Лі, цепелін у них за спинами все ще намагався піднятися. Можливо, в нього скінчилося пальне чи витік газ із корпусу, але, хай там як, він ще досі не злетів, і це надихнуло Лі на одну ідею.

Він трохи пересунувся, припав до прицілу старого «вінчестера», знайшов мушкою лівий двигун аеростата та спустив курок. Тріск змусив солдатів, що дерлися до нього, підвести голови, але за мить мотор раптом заревів, щоб так само несподівано захлинутися й замовкнути. Цепелін нахилився в один бік. Другий мотор і досі ревів, але цепелін Лі нейтралізував.

Солдати зупинилися та сховалися хто за чим. Лі було добре їх видно, й він підрахував їх — ворогів було двадцять п'ять. Патронів же в нього було тридцять.

Гестер припав до землі біля його лівого плеча.

— Я стежитиму за цим флангом, — сказав він.

Він притиснув вуха до спини, і його можна було б прийняти за сірувато-коричневий камінець, що лежить на більшому камені — якби не очі. Гестера важко було назвати красивою твариною — він виглядав нк звичайнісінький худорлявий заєць, — але очі його мали чудове забарвлення: вони були золотаво-карі із вкрапленнями кольорів торфу та лісової зелені. Тепер ці очі дивилися на останній краєвид у їхньому житті: голий схил, безладно усипаний камінням усіх Гатунків, а за ним — палаючий ліс. Ані трав'яного лужка, ані клаптика зелені, на якому можна було б відпочити…

Очі зайця мружилися.

— Вони розмовляють, — сказав він. — Я все чую, але по розумію.

— Це російська мова, — відповів Лі. — Вони готуються кинутися на нас усі разом, бо розуміють, що це буде для нас найгірше.

— Цілься краще, — промовив Гестер.

— Доведеться, але, чорт забирай, мені не подобається позбавляти цих людей життя.

— То вони позбавлять життя нас.

— Ні, річ навіть не в тому, — сказав Лі Скоресбі. — Або ми вб'ємо їх, або вони вб'ють Ліру. Не знаю як, але ми пов'язані з цією дівчинкою, і це мене радує.

— Чоловік ліворуч зараз вистрелить, — сказав Гестер. Тієї самої миті рушниця того чоловіка видала тріск, і за фут від того місця, де сидів заєць, від валуна відлетіли кам'яні крихти. Куля, цвенькнувши, зрикошетила в бік ущелини, але жоден м'яз деймона не здригнувся.

— Що ж, це поліпшує мені настрій, — зауважив Лі й пильно прицілився.

Пролунав постріл. Цілитися йому довелося в невеличкий клаптик синьої тканини, але він влучив: здивовано зойкнувши, чоловік упав на спину, смикнувся кілька разів і вмер.

І бій почався. За хвилину тріск гвинтівок, підвивання куль, які рикошетили від валуна, та гуркіт скель, що їх кулі розколювали на шматки, вже відлунювалися від гірської гряди й гулкої ущелини за спиною Лі. Запах пороху та пилу, на який кулі обертали камінь, здавалися лише варіацією на тему лісової пожежі — наче горів цілий світ.

Валун, за яким сидів Лі, невдовзі вкрився шрамами та вибоями, і коли в нього влучали кулі, Лі всім тілом відчував глухий удар. Одного разу він побачив, як хутро на спині Гестера колихнулося від кулі, що пролетіла поруч, але заєць, очевидно, не збирався кланятися шматочкам свинцю — так само, як Лі не збирався припиняти вогонь.

Перша хвилина виявилася дуже гарячою. А коли настала невеличка пауза, Лі побачив, що його поранили — на камені під його щокою була кров, а його права рука та рушниця стали червоними.

Гестер оглянув ушкодження.

— Нічого серйозного, — втішив він Лі. — Куля лише зняла з тебе шматочок скальпа.

— Ти рахував, скількох ми поцілили, Гестере?

— Ні. Мені постійно доводилося ухилятися. Перезаряди гвинтівку, поки можеш, вояко.

Лі перекотився за каменем і пересмикнув затвор. Було спекотно, і кров, що лилася на рушницю з рани на його черепі, швидко висихала та перешкоджала роботі механізму. Лі в декількох місцях плюнув на зброю та протер її рукавом.

Потім він повернувся на свою позицію, і ще до того, як він встиг щось роздивитися, в нього влучила куля.

Це було схоже на вибух у лівому плечі. На декілька секунд він утратив орієнтацію, а коли прийшов до тями, його ліва рука безвільно звисала вздовж тіла — він її зовсім не відчував. Всередині нього ніби причаїлася гостра пружина болю, але поки що їй бракувало хоробрості, і ця думка допомогла Лі знову зосередитися на перестрілці.

Він обпер гвинтівку на свою мертву, непотрібну тепер руку, котра ще хвилину назад була такою живою, і почав видихати, концентруючись: один, два, три… І кожного разу його постріл досягав цілі.

— Як у нас справи? — пробурмотів він.

— Непогано стріляєш, — прошепотів у відповідь деймон, котрий тепер сидів біля його щоки. — Не зупиняйся. Дивись, біля чорного валуна…

Лі подивився, прицілився, вистрелив. Солдат упав на камінь.

— Прокляття, вони такі самі люди, як я, — промовив Лі.

— Безглузде зауваження, — відповів заєць. — Ти все одно маєш це робити.

— А ти йому віриш? Груману?

— Звичайно. Прямо попереду, Лі.

Пролунав постріл, упав ще один солдат, і його деймон розтанув, як свічка.

Запанувала тиша. Лі порився у кишені та знайшов і це декілька набоїв. Перезарядивши рушницю, він відчув щось таке рідкісне, що його серце ледь не зупинилося — мокра від сліз морда Гестера притиснулася до його обличчя.

— Лі, це моя провина, — сказав деймон.

— Що?

— Я про скролінга. Це я сказав тобі взяти перстень. Якби ми цього не зробили, то не потрапили б у таку халепу.

— Ти гадаєш, що я колись прислухувався до твоїх слів? Я взяв перстень, тому що відьма…

Він не завершив фрази — його відшукала ще одна куля. Цього разу вона влучила йому в ліву ногу, і не встиг він подивитися на рану, його голову зачепила третя — наче до його черепа приклали розпечену кочергу.

— Залишилося недовго, Гестере, — пробурмотів він, намагаючись триматися прямо.

— Відьма, Лі! Ти щось казав про відьму, пам'ятаєш?

Бідолашний Гестер — він лежав на камені, безпомічний і зовсім не схожий на того Гестера, котрим він був усе доросле життя Лі. А його чудові золотаво-карі очі тьмяніли.

— Й досі чудово, — промовив Лі. — Так, Гестере, відьма. Вона дала мені…

— … квітку!

— Вона в моїй нагрудній кишені. Візьми її, Гестере, я не в силах ворухнутися.

Це виявилося нелегко, але заєць таки витяг своїми міцними зубами червону квіточку та поклав її біля правої руки Лі. Напруживши волю, Лі стиснув квітку в кулаці та проговорив:

— Серафіно Пеккала! Допоможіть мені, благаю…

Він помітив рух унизу, випустив квітку, видихнув, вистрілив. Знову стало тихо.

Гестер слабшав на очах.

— Гестере, не вмирай, поки я не вмру, — прошепотів Лі.

— Лі, ти ж знаєш, що я не можу навіть секунду провести далеко від тебе, — пролунав у відповідь шепіт деймона.

— Як ти гадаєш, відьма прилетить?

— Звісно, прилетить. Нам слід було викликати її раніше.

— Нам слід було багато чого зробити раніше.

— Може, й так…

Знову пролунав постріл знизу, і цього разу куля влучила всередину тіла Лі, шукаючи ниточку його життя. Він подумав: «Кулі не знайти її там — осердям мого тіла є Гестер». Потім він помітив унизу щось синє та, напруживши всі сили, спробував навести на солдата дуло.

— Інших не видно, — ледь чутно видихнув Гестер.

Виявилося, що спустити курок дуже важко. І навіть більше: важко стало зробити будь-що. Лі знадобилися три спроби, поки нарешті не пролунав постріл. Чоловік у синій формі покотився вниз по схилу.

Знову запала тиша. Біль уже майже сказився, дошкуляючи чоловікові. Він був схожий на зграю шакалів, що кружляли навколо, принюхувалися та поступово наближалися, і Лі знав, що ці шакали не залишать його, доки не обгризуть його кістки добіла.

— Залишився тільки один солдат, — пробурмотів Гестер. — Він відступає до цепеліна.

• Предыдущая
• 64/69
• Следующая