Історія одного кохання - Сигал Эрик - Страница 11

• Предыдущая
• 11/20
• Следующая

— Слухаю, сер.

— Філ.

— Слухаю, Філ, сер.

— Ти — молодець.

— Дякую, сер. Щиро дякую за ваші слова. Ви знаєте, як я ставлюся до вашої дочки, сер. А тепер — і до вас.

— Олівере,— урвала мене Дженніфер,— чого це ти рюмси розпустив, чого белькочеш, немов шмаркач жовторотий, невже ти...

— Дженніфер,— спинив її містер Кавіллері,— невже ти не можеш обійтися без лайки? Не забувай, що цей сучий син — наш гість!

За обідом (тістечка, як виявилося, подавалися лише для того, щоб заморити черв'ячка) Філ спробував повести зі мною мову, самі знаєте, про що. Він чомусь забрав собі в голову, що може помирити Олівера III з Олівером IV.

— Давайте я побалакаю з ним по телефону, як батько з батьком,— запропонував він.

— Не треба, Філе, це нічого не дасть.

— Я не можу сидіти згорнувши руки! Як це так — щоб батько відмовився від рідної дитини?!

— Але ж я теж від нього відмовився, Філе.

— Щоб я такого більше не чув! — вигукнув він, скипаючи непідробним гнівом.— Батькову любов треба поважати, нею треба пишатися! Батькова любов — це особлива, рідкісна любов.

— Атож, рідкісна. Надто в моїй родині,— сказав я.

Дженні весь час бігала з кухні до їдальні й назад, отож розмова точилася без її участі.

— Зв'яжи мене з ним по телефону,— знову попросив Філ.— Я все залагоджу.

— Ні, Філе. Між батьком і мною більше не існує телефонного зв'язку. Між нами — холодна війна!

— Ет, повір мені, Олівере, твій батько відтане. І хочеш знати, коли саме? Коли ви надумаєте піти до церкви...

В цю мить Дженні, яка розставляла блюдця, кинула батькові багатозначне:

— Філе...

— Що, Джен?

— Ти згадав про церкву...

— Так.

— Розумієш, воно трохи того... Не клеїться.

— Он як? — звів брови містер Кавіллері. А тоді, зробивши поспішний і неправильний висновок, вибачливо обернувся до мене.— Я... мм... я не маю на увазі обов'язково католицьку церкву, Олівере. Цебто, Дженніфер, звісно, вже сказала тобі, що ми католики. Та про мене — хай це буде твоя церква, Олівере. Я певен, що ваш шлюб Господь благословить у будь-якій церкві.

Одного погляду на Дженні вистачило мені, щоб зрозуміти: в телефонній розмові з батьком вона цього питання не торкалась.

— Олівере, я не наважилася випалити все зразу,— пояснила вона.— Це було б, як обухом по голові.

— Про що мова? — благодушно спитав містер Кавіллері.— Коли вже вам треба бити мене обухом, то бийте, діти! Бийте мене всім, що у вас назбиралося.

— Мова про благословення боже, Філе,— сказала Дженні, уникаючи його погляду.

— Далі, Джен, далі,— голос містера Кавіллері чи не вперше затремтів.

— Розумієш, ми... як це тобі пояснити... Ми проти, Філе,— видавила вона, очима благаючи в мене підтримки.

— Проти бога? Проти будь-якого бога?

Дженні ствердно кивнула.

— Дозвольте мені пояснити,— попросив я.

— Прошу.

— Розумієте, ні я, ні Джен у бога не віримо. І лицемірити не хочемо.

По-моєму, він прийняв це пояснення тільки тому, що дав його я. Можливо, почувши його від Дженні, він ударив би її. Але цього разу вже він був третім зайвим, він був чужинцем. Утупившись очима в підлогу — тому, видно, що не хотів дивитися на нас,— він помовчав, а тоді сказав:

— Гарні мені діла... А чи можна поцікавитися, хто ж у такому разі оформить ваш шлюб?

— Ми самі,— відповів я.

Він приголомшено глянув на дочку — мовляв, невже це правда? Вона кивнула. Я все сказав правильно.

Після тривалої мовчанки він повторив: «Гарні мені діла...» А потім запитав мене, як майбутнього юриста, чи такий шлюб вважатиметься...— як би це сказати — законним, чи що?

Дженні пояснила, що церемонію проведе в Гарварді університетський капелан («Ага, все-таки капелан»,— пробурмотів Філ), а наречений і наречена обміняються відповідними фразами.

— Отже, наречена теж говоритиме? — спитав він так, наче саме це з усього почутого може його доконати.

— Філіппе,— сказала його дочка,— невже ти можеш уявити собі ситуацію, за якої я б мовчала?

— Ні, дитино моя,— відповів він, зобразивши жалюгідну подобу усмішки.— Видно, тобі теж без промови не обійтися.

Коли ми поверталися до Кембріджа, я спитав Дженні, якої вона думки про наш візит.

— Усе було гаразд,— відповіла вона.

Містер Вільям Ф. Томпсон, заступник декана юридичного факультету Гарварда, не міг повірити власним вухам.

— Чи правильно я зрозумів вас, містере Берретт?

— Так, містере Томпсон. Ви зрозуміли мене правильно, сер.

Висловити своє прохання мені було нелегко. Не легше було й повторити його.

— Цього року мені потрібна стипендія, сер.

— Справді?

— Саме тому я й прийшов до вас, сер. Адже справами грошової допомоги відаєте Ви, містере Томпсон?

— Так, я. Але мене дивує ваше прохання. Річ у тім, що ваш батько...

— На нього я не можу розраховувати, сер.

— Прошу, поясніть, що це означає?

Заступник декана скинув окуляри й заходився протирати їх краваткою.

— Бачите, ми з ним посварилися.

Заступник декана начепив окуляри і подивився на мене тим порожнім поглядом, яким уміють дивитися тільки декани та їхні заступники.

— Усе це дуже прикро, містере Берретт,— зауважив він.

Я хотів запитати: для кого? Цей крутій, очевидно, вирішив пожертвувати мною.

— Так, сер,— сказав я.— Усе це дуже прикро. Саме тому я й звернувся до вас, сер. Наступного місяця я одружуюсь. Обоє ми будемо працювати ціле літо. Потім Дженні, цебто моя дружина, піде на постійну роботу: викладатиме в приватній школі. На прожиття ми заробимо, але ж треба платити за навчання. А платня у вас дуже висока.

— Атож,— сказав він. І ні слова більше. Невже він не розуміє, про що йдеться і чого я до нього прийшов?

— Містере Томпсон, мені потрібна стипендія,— сказав я прямо. Уже втретє.— На рахунку в мене абсолютний нуль, а я в списках студентів.

— Але ж термін подачі заяви на стипендію давно минув,— заявив містер Томпсон, знайшовши нарешті формальну зачіпку.

Чого йому треба, цьому поганцеві? Щоб я оголив перед ним свою закривавлену душу? Чи, може, він хоче, щоб я влаштував скандал?

— Містере Томпсон, поступаючи до вас, я не знав, що мої обставини зміняться так несподівано.

— Я розумію все, містере Берретт. І повинен заявити, що не наша це справа втручатися в родинну сварку. Та ще й, на мій погляд, дуже прикру.

— Гаразд, містере Томпсон,— сказав я, підводячись,— Я розумію, до чого ви хилите. Але я не збираюся лизати батькові п'яти для того, щоб він на знак подяки вам подарував університетові новий корпус Берретта.

Коли я виходив із кабінету, декан пробурмотів ображено:

— Яка несправедливість!

Я погодився з ним усією душею.

Дженніфер одержала диплом у середу. З цієї нагоди до Кембріджа прибула сила-силенна родичів з Кренстона, приїхала навіть тітонька з Клівленда. Я зустрівся з ними під час урочистої церемонії. За попередньою домовленістю мене рекомендували не як жениха, і Дженні була без обручки: все це для того, щоб ніхто не образився (заздалегідь), не одержавши запрошення на весілля.

— Тітонько Кларо, це мій хлопець Олівер,— казала Дженні й додавала щоразу: — Він без диплома.

Я бачив, як вони потай штовхають одне одного в бік, перешіптуються, а дехто навіть оглядає мене з відвертою цікавістю, але жодному з них не пощастило щось вивідати ні від нас, ні від Філа, котрий, певно, радий був уникнути розмов про кохання між двома атеїстами.

У четвер я зрівнявся з Дженні, одержавши диплом Гарвардського коледжу — диплом мій, так само як і її, був з відзнакою. До того ж йшов попереду всіх, навіть тих, що одержали диплом з найвищою відзнакою, тобто найученіших мудрагелів. Мені дуже кортіло сказати цим зубрам, що, ставши на чолі процесії, я переконливо довів правильність своєї теорії: година в Діллон-хаусі варта двох у бібліотеці Вайденера. Але стримався. Нехай і вони порадіють.

• Предыдущая
• 11/20
• Следующая