Під куполом - Кінг Стівен - Страница 18

• Предыдущая
• 18/256
• Следующая

— Викинь оту свою канцерогенну гидоту та поїхали, — сказав Расті. — Ти ж знаєш, куди нам треба?

Твіч стрельнув убік недопалком. Попри його прізвисько[61], він був найспокійнішим санітаром з усіх, кого знав Расті, а це немало.

— Я знаю, що Джин-Джин тобі сказала — межа між Таркером і Честером, так?

— Так. Якийсь фургон перекинувся.

— Ну, а тепер плани змінилися. Нам треба в інший бік. — Він показав на південь, де здіймався товстий стовп диму. — Ти ніколи не мріяв побачити місце авіакатастрофи?

— Я бачив. На військовій службі. Двоє хлопців. Те, що від них залишилося, можна було намазувати на хліб. Мені цього достатньо, то ти тут новачок. Джинні каже, там усі загинули, так навіщо…

— Може, так, а може, й ні, — відповів Твіч. — Але тепер там ще поліг і Перкінс, хоча, можливо, він іще живий.

— Шеф Перкінс?

— Саме він. Гадаю, перспективи нікудишні, якщо серцевий стимулятор йому вибухнув крізь груди геть назовні — так повідомив Пітер Рендолф — але ж він шеф поліції. Відважний вождь.

— Твіче, друже, стимулятор не може вибухнути таким чином. Це абсолютно неможливо.

— Тоді, можливо, він іще живий і від нас буде якась користь, — сказав Твіч. На півдорозі до кабіни він дістав сигарети.

— У машині ти палити не будеш, — застеріг Расті.

Твіч сумно поглянув на нього.

— Якщо не поділишся, звісно.

Твіч зітхнув і вручив йому пачку.

— А, «Марлборо», — промовив Расті. — Мій найулюбленіший сорт дурі.

— Ти мене вбиваєш, — відгукнувся Твіч.

Вони проскочили на червоне світло в центрі міста на Y-подібному перехресті, де шосе 117 вливалося в шосе 119, під виючою сиреною, обидва з сигаретами в зубах, як ті чорти (вікна навстіж, за звичним стандартом), слухаючи, про що там люди теревенять по радіо. Расті мало що з тих балачок розумів, одне лиш знаючи напевно: працювати йому доведеться допізна.

— Друже, я не знаю, що там трапилося, — промовив Твіч. — Хоча ми точно побачимо справжню авіакатастрофу. Тобто місце катастрофи, але де вже нам кривити писки біля чужої миски.

— Твіче, ти просто якийсь собака скажений.

Рух був жвавий, люди здебільшого теж їхали в південному напрямку. У когось там, напевне, були якісь справи, але Расті подумав, що більшість із них, як ті мухи в людській подобі, летять на запах крові. Твіч без проблем обігнав за раз вервечку з чотирьох машин; на зустрічній смузі шосе 119, що вела на північ, було на диво порожньо.

— Глянь! — показав Твіч. — Гвинтокрил телевізійників! Великий Расті, нас покажуть у шестигодинних новинах! Героїчні санітари борються за…

Але на цьому місці політ фантазії Дагі Твічела обірвався. Попереду — над місцем катастрофи, вирішив Расті — вертоліт шпортнувся. Расті встиг побачити на його борту номер 13 й емблему-око Сі-Бі-Ес. А вже наступної миті він вибухнув, пролившись вогняним дощем з безхмарного полуденного неба.

— Боже-Ісусе, пробач! Я цього зовсім не хотів! — скрикнув Твіч, а слідом, якось зовсім по-дитячому, від чого навіть серце шокованого Расті здригнулося. — Оті мої слова я беру назад!

— Мушу вже повертатися, — сказав Джендрон. Знявши з голови картуз Морських Псів, він витер ним собі закривавлене, закопчене, бліде обличчя. Ніс у нього так розпух, що став схожим на пучку великого пальця якогось велета. Очі дивилися з-посеред двох темних плям. — Вибач, але в мене скажено болить шнобель… ну, і я вже не такий молодий, як колись. А ще…

Він здійняв руки вгору, та тут же їх і впустив. Вони стояли один проти одного, і Барбі обняв би цього дядька, поплескав би його по спині, якби була така можливість.

— Збентежений до глибини основ, чи не так? — спитав він Джендрона.

Джендрон реготнув.

— Той вертоліт став останньою краплею.

І вони разом подивилися в бік нового стовпа диму.

Барбі з Джендроном пішли від шосе № 117 після того, як упевнилися, що там уже є кому надати допомогу Ельзі Ендрюс, єдиній, хто вижила в тій аварії. Вона принаймні не скидалася на тяжко поранену, хоча була явно приголомшена загибеллю своєї подруги.

— Тоді вертайся. Повільно. Не поспішай. Відпочивай по дорозі, як відчуєш втому.

— А ти далі?

— Так.

— Усе ще гадаєш, що зможеш знайти кінець цієї штуки?

Барбі якусь хвилинку помовчав. Спершу він не мав щодо цього сумнівів, але тепер…

— Маю таку надію, — врешті відповів він.

— Ну тоді хай тобі щастить. — Джендрон махнув Барбі картузом, перш ніж надіти його на голову. — А я надіюся потиснути тобі руку раніше, ніж скінчиться цей день.

— І я тобі теж, — сказав Барбі й замовк, задумався. — Можеш зробити мені послугу, коли дістанешся до свого мобільного?

— Звісно.

— Зателефонуй до армійської бази у Форті Беннінг[62]. Поклич офіцера зв'язку і скажи йому, що маєш справу до полковника Джеймса О. Кокса. Скажи, що це терміново, що ти дзвониш на прохання капітана Дейла Барбари. Запам'ятаєш?

— Дейл Барбара — це ти. Джеймс Кокс — це він. Запам'ятав.

— Якщо ти до нього додзвонишся… Я не певен, що тобі пощастить, але якщо… розкажи йому, що тут відбувається. Скажи йому, що, коли ніхто ще не зв'язався зі Службою нацбезпеки, він буде першим. Можеш це зробити?

Джендрон кивнув.

— Зроблю, якщо додзвонюся. Щасти тобі, солдате.

Барбі радо обійшовся б без такого звертання, але натомість торкнувся пальцем свого чола. А тоді рушив далі шукати те, чого знайти вже не сподівався.

Він знайшов лісову дорогу, яка йшла приблизно вздовж бар'єра. Забута, заросла просіка, та все ж таки рухатись нею було легше, ніж продиратися крізь суцільні чагарі. Час від часу він завертав на захід, перевіряючи, чи на місці стіна, що відокремила Честер Мілл від зовнішнього світу. І щоразу вона була на місці.

Діставшись туди, де шосе 119 прощалося з Честером, переходячи на територію братського Таркера, він зупинився. Якийсь добрий самарянин по той бік бар'єра вже відвіз водія перекинутого фургона, але сам автомобіль так і залишився лежати, блокуючи дорогу, немов велика мертва тварина. Задні двері від удару розчахнулися навстіж. Асфальт було всіяно солодощами: «Хо-Хо», «Девіл Догзами», «Рінг Дінгами», «Твінкі» й арахісовими крекерами. Юнак у майці з портретом Джорджа Стрейта[63] сидів на пеньку і їв ті самі крекери. В одній руці він тримав мобільний телефон. Він подивився на Барбі.

— Йо, ти прийшов з… — Він показав рукою кудись за спину Барбі. Виглядав він утомленим, безрадісним, стривоженим.

— З іншого кінця міста, — підтвердив Барбі. — Ага.

— Невидима стіна тягнеться всюди? Кордон запечатано?

— Так.

Юнак кивнув і натиснув кнопку на своєму телефоні.

— Дасті? Ти там? — трохи послухавши, він промовив. — Окей. — І вимкнув телефон. — Ми з моїм другом Дасті почали східніше звідси. Розділилися. Він пішов у південному напрямку. Підтримуємо телефонний зв'язок. Шукаємо прохід. Він зараз там, де впав гелікоптер. Каже, там уже повно народу.

Барбі й не сумнівався.

— Ніде нема щілини з твого боку?

Юнак похитав головою. Більше не сказав нічого, та й навіщо. Вони могли й проминути щілину, діри розміром з двері або вікна можливі, гадав Барбі, але дедалі більше в цьому сумнівався.

Тепер вирішив, що місто ізольовано цілком.

Подолавши відстань десь зо три милі, Барбі повернувся по 119-му шосе назад до центру міста. Дістався туди близько шостої вечора. Мейн-стрит зяяла порожнечею, оживлюваною лише гудінням генераторів, котрих працювало там кілька десятків, судячи зі звуку. Світлофор на перехресті шосе 119 і 117 не працював, але «Троянда-Шипшина» сяяла світлом і була заповнена вщент. Крізь велику фасадну вітрину Барбі не побачив жодного вільного столика. Проте, зайшовши досередини, не почув звичайних гучних балачок: про політику, «Ред Сокс», місцеву економіку, «Патріотів», новопридбані легковики й пікапи, про «Селтикс» і ціни на пальне, про «Брунз» та новопридбані інструменти й обладнання, про «Вайлдкетс» міст-близнюків[64]. І звісно ж, ніякого сміху там теж не було чутно.

• Предыдущая
• 18/256
• Следующая