Під куполом - Кінг Стівен - Страница 9

• Предыдущая
• 9/256
• Следующая

Морський Пес звівся на ноги, упав, ухопився за стовбур, що мало не вкоротив йому віку, і знову піднявся. Стояв похитуючись, із вибалушеними очима. Барбі рушив до нього, але не встиг зробити й десяти кроків, як наштовхнувся на якусь тверду, мов кам'яна стіна, перепону. Відхитнувся назад, відчувши, як щось тепле ринуло йому з носа, потекло по губах. Він провів рукою собі по обличчю, не ймучи віри власним очам, побачив повну жменю крові й витер долоню об сорочку.

Машини тепер прибували з обох напрямків — і з Моттона, і з Честер Мілла. Через луг, від фермерської садиби, що виднілася вдалині, бігли три, поки ще крихітні, людські фігури. Деякі з машин гуділи клаксонами, ніби таким чином можна вирішувати будь-які проблеми. Першим під'їхав автомобіль з боку Моттона і, не наближаючись до палаючого лісовоза, став на узбіччі. Звідти вилізли дві жінки, вони стояли і, прикриваючи собі долонями очі, дивилися на стовп диму.

— Бля, — подав голос Морський Пес. Промовив він це знічено, якось безвиразно. Він підійшов до Барбі через поле, оминувши по східній діагоналі палаючий лісовоз. Водій занадто перевантажив машину і мчав занадто швидко, подумалося Барбі. Але поховальне вогнище принаймні він отримав варте справжнього вікінга. — Ти бачив, де встряла та колода? Мене ледь не прибило. Могло розчавити, як ту комаху.

— У тебе є мобільник? — Барбі довелося прокричати ці слова, щоб бути почутим крізь тріск палаючого тягача.

— У машині, — відповів Морський Пес. — Можу пошукати, якщо хочеш.

— Ні, зачекай, — зупинив його Барбі. З раптовим полегшенням він подумав, що все це може бути сном, ірраціональним кошмаром з отих, де їзда на велосипеді під водою або патякання про власне сексуальне життя мовою, якої ти ніколи не вивчав, здається цілком буденною справою.

Першим, хто прибув до бар'єра з його боку, виявився опецькуватий чоловік за кермом старого пікапа «GMC»[34]. Барбі знав його по «Троянді-Шипшині»: Ерні Келверт, колишній директор «Фуд-Сіті», тепер на пенсії. Ерні дивився на палаючу посеред дороги хуру широко розплющеними очима, тримаючи при цім у руці мобільний телефон і щось у нього захоплено коментуючи. Барбі його ледь чув крізь ревіння пожираючого лісовоз вогню, хоча розібрав фразу «виглядає вельми кепсько» і здогадався, що Ерні розмовляє з поліцією. Або з пожежниками. Якщо це він із пожежниками, то Барбі сподівався, що бригада прибуде з Касл Рока. Скромна пожежна дільниця Честер Мілла мала кілька машин, але якщо вони сюди й приїдуть, гадав Барбі, то найбільше, що можуть зробити, це вгамувати тліючу траву, яка ледь жевріла й сама собою вже майже погасла. Палаючий лісовоз був зовсім поряд, але Барбі не вірилося, що їм вдасться до нього дістатися.

«Це сон, — запевнив він себе. — Якщо повторювати собі, що це сон, якось можна ще діяти».

До двох жінок з боку Моттона додалося з півдесятка чоловіків, котрі також дивилися, прикриваючи собі очі долонями. Машини тепер стояли по обох узбіччях шосе. З них вилазили нові люди і приєднувалися до натовпу. Те саме починалося і з боку Барбі. Скидалося на таке, як ніби поряд влаштували дуель дві конкуруючі, повні заманливо дешевих товарів товкучки: один базар з моттонського боку міської межі, другий — з боку Честер Мілла.

Прибуло тріо з ферми — батько з двома синами-підлітками. Хлопці бігли легко, а батько розчервонівся і захекався.

— Свята срака! — вигукнув старший з хлопців, тут же діставши потиличника.

Хлопець не звернув на це ніякої уваги. Очі мав вирячені від здивування. Менший простягнув до брата руку, і, коли той її взяв, малий почав плакати.

— Що тут трапилося? — спитав фермер у Барбі, зробивши паузу на віддих між словами «тут» і «трапилося».

Барбі не утруднився відповіддю. Він повільно рушив до Морського Пса, тримаючи перед собою простягнуту руку з долонею, піднятою в жесті «стоп». Морський Пес мовчки рушив йому назустріч таким же манером. Наблизившись до місця, де, як йому гадалося, мусив знаходитись бар'єр (Барбі достатньо було поглянути собі під ноги на рівну лінію вигорілої землі), він уповільнив крок. Уже раз розбивши собі лице, він не бажав повторення.

Раптом його ніби приском обдало. Мурашки побігли вгору всім тілом від щиколоток аж до потилиці, намагаючись поставити сторч волосся йому на голові. Немов якісь камертони, в нього забриніли яйця, і в роті на мить з'явився металевий присмак.

За п'ять футів від Барбі — за п'ять футів і продовжуючи наближатись — Морський Пес відреагував ще більш розширеними зіницями.

— Ти це відчув?

— Так, — кивнув Барбі. — Але вже минулося. А в тебе?

— Пройшло, — підтвердив Морський Пес.

Вони не торкнулися один одного своїми простягнутими долонями, і Барбі знову подумав про скло, бо це було схоже на те, якби ти привітався з другом, котрий знадвору підійшов до твого вікна, ви звели свої пальці разом, але не відчули живої плоті.

Він відірвав руку, то якраз була та, котрою він перед тим витирав собі кров з носа, і побачив червоні відбитки власних пальців, вони зависли просто серед повітря. І кров на тих плямах почала сповзатися в краплини. Як воно й буває на склі.

— Святий Боже, що це може означати? — прошепотів Морський Пес.

Барбі не мав відповіді. Раніше, ніж він встиг хоч щось на це сказати, його поплескав по спині Ерні Келверт.

— Я телефонував копам, — повідомив він. Вони вже їдуть, а от у пожежній частині ніхто не відповідає. Тільки запис мені каже, що треба дзвонити в Касл Рок.

— Окей, так і зроби, — погодився Барбі. Аж тут на фермерський луг футів за двадцять від них знову впав і зник серед високої трави пасовища черговий птах. Ця подія викресала в голові Барбі думку, котра, либонь, іскрою зрикошетила від того часу, коли він ще дивився на світ крізь приціл. — А краще спершу подзвони до штабу ВПС Національної гвардії[35] в Бенгорі[36], — порадив він.

Ерні роззявив рота:

— Гвардії?

— Тільки вони можуть встановити над Честер Міллом заборонену для польотів зону, — пояснив Барбі. — І, здається мені, це треба зробити якомога швидше.

Шеф поліції Мілла не чув ніякого вибуху, хоча й перебував в той час надворі, згрібав листя з галявини перед своїм будинком на Морін-стрит. На капоті «Хонди» його дружини стояв портативний радіоприймач, з якого лунала релігійна музика на частоті РНГХ (повна її назва була «Радіостанція Наш Господь Христос», але молодші мешканці міста називали її просто «Радіо Ісус»). Слух він, звісно, мав уже не той, як колись. Та й хто б його мав колишнім у шістдесят сім років?

Але першу сирену, що розкраяла день, він почув; вуха в нього були налаштовані на цей звук, як вуха матері налаштовані на плач її дітей. Говард Перкінс навіть знав, котра їде машина і хто сидить за її кермом. Тільки на «трійці» та «четвірці» залишилися старі трелі, але на «трійці» Джонні Трент поїхав із пожежниками до Касл Рока, на ті їхні чортові навчання. Вони їх називають «контрольованим горінням», хоча насправді йдеться про дитячі розваги дорослих дядьків. Отже, сирена належала четвертому номеру, одному з тих двох «Доджів»[37], що в них іще залишалися, і, значить, кермувати ним мусить Генрі Моррісон.

Спершись на граблі, він нахилив голову, прислухаючись. Сирена почала віддалятися, і він знову зайнявся листям. На веранду вийшла Бренда. У Міллі майже всі звали його Дюком — прізвиськом, яке пристало до нього, ще коли він був школярем і не пропускав у кінотеатрі «Зірка» жодного фільму з Джоном Вейном[38], — але Бренда, щойно вони побралися, почала звати його інакше. Іменем, яке йому не подобалося.

• Предыдущая
• 9/256
• Следующая