Выбери любимый жанр

Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 7


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

7

— Здоров, Арфе, — привітався Жирко.

— Привіт.

Вони почали розштовхувати юрбу, закинувши собі на плечі шкільні портфелі й тицяючи ними в обличчя менших учнів.

— Каббі розплакався, — повідомив Жирко, коли вони піднімалися сходами.

— А що таке?

— Та вчора віддав кінці Баррі Фербразер.

— Ну, так, я чув, — сказав Ендрю.

Жирко глузливо зиркнув на нього, як він це завжди робив, коли хтось намагався шахрувати, вдаючи з себе всезнайку.

— Моя мама була в лікарні, коли його привезли, — сердито буркнув Ендрю. — Вона там працює, якщо ти не забув.

— Ну, так, — уже без тіні насмішки мовив Жирко. — Ти знаєш, що вони з Каббі були голубими. І Каббі збирається про це оголосити. Нічого доброго, Арфе.

Піднявшись сходами нагору, вони розійшлися кожен по своїх кімнатах для реєстрації. Більшість одногрупників Ендрю вже сиділи, звісивши ноги, на своїх партах або спиралися на шафки попід стінами. Портфелі лежали під стільцями. Як завжди по понеділках, усі розмовляли голосно й невимушено, бо шкільні збори проводилися в спортивній залі, куди треба було йти через подвір’я. Учителька відмічала новоприбулих в журналі реєстрації. Вона ніколи не робила офіційної переклички. Таким чином вона намагалася втертися їм у довіру, проте учні тільки зневажали її за це.

Кристал прибула, коли вже задзвонив дзвінок. Вона крикнула з порога: «Я тут!» — і відразу пішла геть. Усі, не припиняючи розмов, рушили слідом за нею. Ендрю з Жирком знову зустрілися на сходах, і загальний потік поніс їх до задніх дверей, а тоді далі через широке заасфальтоване подвір’я.

Спортивна зала тхнула потом і тренувальними знаряддями. Від її голих побілених стін луною відбивався гамір нескінченних теревенів між сотнями балакучих підлітків. Підлогу вкривав сірий поплямлений килим, на якому різнокольоровими лініями були позначені тенісний і бадмінтонний корти, футбольне поле і хокейний майданчик. Килим був твердий і боляче обпікав голі ноги, якщо на нього впасти, але сидіти на ньому впродовж загальношкільних зборів було приємніше, ніж на дерев’яній підлозі. Ендрю й Жирко з почуттям власної гідності вмостилися на пластмасових стільчиках, вишикуваних рядами в глибині зали для старшокласників.

Перед учнями стояв старий дерев’яний подіум, за яким сиділа директорка школи місіс Шовкрос. Батько Жирка, Колін Вол, на прізвисько Каббі, підійшов, щоб сісти біля неї. Цей високий із залисинами чоловік рухався так, ніби напрошувався на пародіювання: нерухомі, притиснуті до боків Руки, і тіло, що підстрибувало набагато енергійніше, ніж це було потрібно. Усі прозивали його Каббі через його пунктик тримати в ідеальному порядку скриньки (він казав на них «кабінки»), що висіли на стіні біля його кабінету. Одні з них були призначені для журналів відвідування, а інші — для всіляких шкільних матеріалів. «Ельзо, не забудь покласти це у відповідну кабінку!». «Це може випасти з кабінки — Кевіне, поправ, бо воно звисає!». «Дівчинко, не переступай через це! Підніми й поклади на місце, для цього є спеціальна кабінка!».

Решта вчителів називали це скриньками для шкільної кореспонденції. Багато хто казав так лише задля того, щоб відрізнятися від Каббі.

— Підсуньтеся, підсуньтеся, — звелів Жиркові й Ендрю вчитель столярства, бо між ними й Кевіном Купером залишалося порожнє місце.

Каббі зайняв своє місце за подіумом. Учні поступово розсілися, хоч і не так швидко, як зробили б це за командою директорки. Тієї миті, коли затих останній голос, відчинилися одні з подвійних дверей і в них увійшла Ґая.

Вона окинула поглядом залу (Ендрю дозволив собі дивитися, бо за нею спостерігало з півзали; вона була спізнена, незвична й прекрасна, і всі, крім Каббі, замовкли) й покрокувала ніби й швидко, але непоквапно (бо володіла Жирковим даром витримки) за спинами учнів. Ендрю не міг повернути голову аж так, щоб бачити її, та зненацька йому аж задзвеніло у вусі від усвідомлення, що, пересунувшись разом із Жирком, він залишив біля себе вільне місце.

Він чув, як наближаються її легкі й стрімкі кроки, і ось вона вже тут, вже сідає поруч. Ґая зачепила його стілець і торкнулася до нього своїм тілом. Він уловив аромат парфумів. Увесь його лівий бік аж пашів від чару її присутності. Він зрадів, що його ближча до неї щока була не така прищава, як права. Він ще ніколи не опинявся так близько від Ґаї і спершу навіть подумав, чи не наважитися глянути на неї, щоб якось означити, що він її впізнав. Але одразу ж вирішив, що надто довго лишався заціпенілий, тому тепер вже пізно зробити це природно й невимушено.

Чухаючи ліву скроню, щоб приховати обличчя, він скосив очі й подивився на її руки, що вільно лежали на колінах. Нігті були короткі, чисті й нелаковані. На одному мізинчику красувався простенький срібний перстень.

Жирко легенько штурхнув Ендрю ліктем під бік.

— Нарешті, — промовив Каббі, і Ендрю збагнув, що Каббі вже двічі це повторив, тиша в залі стала мертва, вщухла метушня, а в повітрі застигла тривога, зловтіха й цікавість.

— Нарешті, — вкотре вимовив Каббі, і його голос підступно затремтів. — Я мушу повідомити вам… повідомити вам дуже сумну новину. Містер Баррі Фербразер, який два останні роки так спішно веслував… так успішно тренував нашу дівочу команду з веслування, по…

Йому перехопило подих, і він затулив долонею очі:

— …помер…

Каббі Вол заплакав на очах у всіх учнів, похиливши на груди свою гулясту лису голову. Юрба відповіла на це зойками впереміш із хихотінням. Багато облич повернулося до Жирка, але він на це не відреагував; сидів собі з дещо здивованим виразом, проте, як завжди, абсолютно незворушний.

— …помер… — ридав Каббі, а директорка похмуро звелася на ноги.

— …помер… учора ввечері.

Хтось голосно пискнув у самому кінці зали.

— Хто засміявся? — заревів Каббі, і повітря розкололося від напруги. — ХТО ПОСМІВ? Яке це дівчисько сміялося, хто саме?

Містер Мічер зірвався на ноги й сердито показав на когось посеред ряду стільців якраз за спинами Ендрю й Жирка. Гая крутнулася на своєму сидінні, щоб подивитися туди, як і всі решта, знову зачепивши при цьому стілець Ендрю. Його тіло стало неймовірно чутливе, він просто шкірою відчував, як вигнулася біля нього Ґая. Якби він зараз обернувся, вони могли б просто зіштовхнутися грудьми.

Хто сміявся? — повторив Каббі, безглуздо стаючи навшпиньки, немовби міг побачити винуватця з того місця, де він стояв.

Мічер гарячково роззявляв рота й показував на ту особу, котру він вважав винною.

— Хто це, містер Мічер?! — вигукнув Каббі.

Мічер, здавалося, не мав бажання відповідати. Він усе ще не міг переконати винуватицю покинути своє місце, але коли Каббі усім своїм виразом почав демонструвати намір піти й розслідувати все особисто, розпашіла Кристал Відон зіскочила на ноги й рушила вздовж свого ряду стільців.

— Відразу після зборів чекаю тебе в своєму кабінеті! — звелів Каббі. — Яке неподобство! Ані крихти поваги! Геть звідси!

Але Кристал раптом спинилася, показала Каббі середнього пальця й верескнула:

— Я нічо’ не робила, мудило!

Зала вибухла реготом і збудженим галасом. Учителі вдалися до марних спроб угамувати учнів, а дехто навіть зірвався на ноги у намаганні навести бодай якийсь лад.

Стулки дверей зачинилася за спинами Кристал і містера Мічера.

— Заспокойтесь! — крикнула директорка, і в залі знову запанувала нестійка тиша, сповнена шепоту й шурхотіння. Жирко дивився кудись прямо перед собою, і цього разу його байдужість була трохи силувана, а обличчя потемніло.

Ендрю відчув, як Ґая відкинулась на спинку стільця. Він набрався духу, зиркнув ліворуч і всміхнувся. Вона відповіла йому взаємною посмішкою.

VII

Хоч пеґфордський гастрономчик відчинявся лише о дев’ятій тридцять, Говард Моллісон прийшов туди раніше. То був неймовірно дебелий 64-річний чолов’яга. Його величезне пузо звисало, наче фартух, мало не до колін, і чимало людей, які вперше його бачили, одразу починали думати про його пеніс — коли він бачив його востаннє, як він його миє і як він узагалі може виконувати будь-які дії, для яких призначений пеніс. Його тілесна оболонка змушувала покупців ніяковіти, але він знезброював їх своїми добродушними жартами, і вони майже завжди купували в його крамничці продуктів більше, ніж планували спочатку. Він ніколи не переставав розмовляти під час роботи, розрізуючи короткопалою рукою шинку на м’ясорізці. Тоненькі шматочки шинки падали на підкладений знизу целофан, його сині очі постійно були готові підморгнути, а підборіддя трусилося від сміху.

7
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело