Зворотний бік темряви - Корний Дара - Страница 11
- Предыдущая
- 11/63
- Следующая
– Слухай, Стрибоже, що це за чувак у каптурі такий страшний, схожий на Чужого з кіна Джеймса Камерона? В Яровороті також дідок стоїть. Але тутешній з вигляду дуже позитивний, а цей якийсь депресивний, наче з пекла виліз чи заворот кишок дістав. Ну, типу, хоче тебе навіть зовнішнім своїм виглядом перепудити. То ваш шеф, тіпа так? Чорнобог?
Від почутого в Стрибога лячно затремтіли коліна і майже відняло голос. Він кинувся до скульптури бога, впав навколішки перед нею і гарячково заторохкотів:
– О, великий могутній та страшний Чорнобоже! Батьку та наставнику наш! Хай воля твоя у Наві та Праві буде повсякчасною та повсюдною. Пробач дочку твою Мальву, зіпсуту та осліплену світом світлих та нікчем-смертних. Вона не знає, про що говорить, бо виросла в невіданні і не може знати твоєї всемогутньої ласки та всепоглинаючої сили. О великий Чорнобоже, прошу та благаю тебе, не карай це дитя ні словом, ні ділом. Яко пробачив мені, так і пробач дочці моїй…
Мальва здивовано витріщалася то на Стрибога навколішки, то на чорну страшну фігуру Чорнобога, яка, здається, була тут на кшталт різки для покарань, тобто вже одним своїм виглядом приводила всіх у трепетний жах. І грізний Стрибог здавався змалілим та наляканим. Світ, що тримається на страху та дисципліні, то і є Темний світ. Стрибог продовжував ще щось там бурмотіти. Мальва вже не слухала. Їй враз стало сумно, бо вона збагнула: тут їй буде нелегко, бо її батько – не бог, а безхребетний хробак, який падає навколішки, мліючи від жаху перед камінними бовванами. Однак молиться не зі щирістю та любов’ю, як то робили Птаха, Остап, бабуся Горпина, бабуся Вітра та Посолонь, а зі страхом, запопадливо.
Мальва поруч зі статуєю Чорнобога почувалася незатишно, відчуваючи майже фізично, як всередину гидкими холодними щупальцями починає проникати страх. Хоча гнала його якнайдалі.
Підійшли до єдиної білої плями в цьому чорно-сірому царстві. Розкішні кам’яні сходи з білого мармуру вели до навстіж розчинених дверей. Із двох боків стояли білі кам’яні фігури людей – чоловіка та жінки в довгих туніках, точнісінько такі вона бачила перед входом до Храму Сонця в Яровороті. Мальва уважно роздивлялася фігури. Точнісінько такі ж, тільки чомусь тут вони видавалися безрідними сирітками, що випадково відбилися від своїх.
– Мальво, перед тим як зайти досередини нашого Храму, хочу тобі дещо сказати. Я розумію, наша віра та звичаї поки для тебе чужі, але дуже прошу тебе ставитися з повагою до всього, що тут бачитимеш та чутимеш. Мій батько, а твій дідусь Морок, який в Оселищі Відтіні є головним, вимагає від усіх послуху та дисципліни, і ти, дочко, як би тобі м’якше сказати…
Мальва осмикнула Стрибога:
– Не виняток, так? Та не парся. Я все розумію. Вибач за те, що наговорила про Чорнобога. Буває у мене таке, заносить. Тобто скажу не подумавши, а потім жалкую. Птаха називає це хворобою росту, терпляче та поволі мені все розтовкмачуючи. Але тут, я думаю, зі мною не панькатимуться і розтовкмачувати будуть по-іншому. Є така приказка у світі Єдиного Бога: зі своїм статутом у чужий монастир краще не пхатися. Тож доведеться терпіти. Одне тішить: у вашому світі я не назавжди, тобто тимчасово, а оскільки сама напросилася, тож… Терпітиму.
– Тимчасово? – здивовано звів брови Стрибог. Його чорні очі дивилися розгублено. – Ти ж тут анічогісінько ще не бачила й не знаєш, а вже таке категорично прорікаєш. Може, тобі сподобається. Невже ти геть нічого не відчуваєш?
– Чому ж, відчуваю, – здивовано стенула плечима Мальва. – Ну, наприклад, покірність, сум, страх і ще одне… Що тобі тут також не дуже подобається. Але ти здуру наламав дров, не хочеш у цьому щиро зізнатися і вдаєш із себе, типу, дуже крутого пєрца та…
– Ну все, досить. Яйця курей не вчать, – сердито обірвав Мальву Стриб. – Мала ще.
– Не курей, – блиснула хитро очима Мальва.
– Що? Яких курей? – витріщився ошелешено на Мальву Стрибог.
– Яйця курей не вчать. Ну… Сам сказав. Ти ж, типу, не курка, а півень…
– Пішли вже, жартунко, – трохи сердитий Стрибог почав підніматися сходами.
Мальва досі стояла внизу:
– Ей, слухай. А ти наче вдавав, шо в приказках не шариш? Ну, принаймні одну завчив. Молодець.
Стрибог зупинився, розвернувся.
– Ну? Скільки можна ейкати, дочко! Може, нарешті придумаєш, як мене називати? Батьком не хочеш, Стрибог вимовляєш так, наче праску гарячу проковтнула. То, може, сама придумаєш як?
Мальва склала перед собою руки в задумі. М-да, ситуація дійсно була дурнувата. Якось їй його й справді треба називати. Зараз перед нею стояв трохи розгублений та зовсім не грізний чоловік. Зовсім не схожий на того, хто лаявся з Птахою і якого боялися прості смертні. І не схожий на того, якого кохала Верха і, напевне, інші жінки. Мальві стало раптом шкода його.
– Добре, подумаю. Ей, тобто ну той, Стрибоже.
Стрибог сумно посміхнувся:
– Усе? Можемо йти?
– Малюсіньке запитання! Що це за джерело витікає з-під ніг Чорнобога і чому пам’ятники людей біля Храму Сонця і цього вашого Храму Чорнобогового не просто схожі – вони однакові?
– Про пам’ятники розповім пізніше. Це довга і сумна історія. А джерело? Тут усе просто. Це джерело з мертвою водою.
– З мертвою, тобто по-справжньому? – Мальва розвернулася і витріщилася на воду, яка дзюрчала безжурно з-під ніг Чорнобога. – Це означає, що ця вода вбиває.
– Не все так просто, безсмертна, – почувся за спиною басовитий та грізний голос.
Мальва повернулася. У розхристаних навстіж дверях Чорнобогового Храму-Вежі стояв високий, кремезний та широкоплечий чоловік, дуже схожий за статурою на Стрибога. Повелитель Морок, здогадалася Мальва. Чорне коротко стрижене волосся, чорна коротка борода, обличчя, помережене зморшками, чорні маленькі очі. Але не такі теплі, як у батька Стрибога. Навпаки, дошкульні та пекучі. Мальва криво посміхнулася, Птаха її навчила ставити захист від такого втручання-пропікання. Для чого ж тоді безсмертній Перемінник? Мальва легко, ледве помітно торкнулася його, і нишпорення в її голові припинилося. Морок наче вдарився об бетонну стіну своїм швидким поглядом і тому, здається, навіть із подивом, не лишень із цікавістю, став розглядати Мальву.
– Мертва вода, – продовжував говорити так, наче нічого не сталося, Морок, – може, звичайно, й убивати. Але безсмертним вона не завдасть шкоди, хіба що болітимуть голова чи живіт. А от для смертних поганців, отих хробаків безликих, це миттєва загибель. Але ці поганці й без мертвої води самі себе чудово вбивають. Ти вже, напевне, познайомилася з проклятими. Вони колись були звичайними смертними, але самі з собою он що витворили. Утім, вони ними залишаються досі. Як там кажуть – недолюди, здається? Та повернемося до мертвої води. Вона особлива. Навіть смертним може бути помічною, бо не лишень вбиває. У помірних дозах гоїть тілесні рани, як зовнішні, так і внутрішні. Однак давай запитання та відповіді на них залишимо на потім. У нас часу багато. Устигнемо у всьому розібратися. Я твій дідусь, безсмертна, батько Стрибога. Але мене тут слід називати Повелителем, Великим Мором чи Мороком. Так у нас заведено. Ласкаво просимо додому, дочко.
І Мальва навіть не встигла отямитися, як її стиснули важкі та дужі обійми великого чоловіка. Потім якась шалена хвиля занесла її досередини Храму-Вежі, і вона аж охнула від побаченого. Зовні не дуже просторий Храм насправді всередині був просто величезним, чи не вдвічі більшим від Храму Сонця. Справа вгору вели гвинтові сходи з доволі химерними перилами. Посередині зали стояли люди, темні безсмертні. Морок підвів Мальву до них і став знайомити. Мальва уявляла себе маленькою піщинкою у водах великого океану, яку от-от засмокче глибінь.
– Пал – Повелитель вогню.
– Посвист – Повелитель бурі.
– Худіч – Повелитель мук.
– Редагаст – Повелитель війни.
– Припекало – Повелитель облуди і розпусти.
– Ніян – Повелитель покарань…
І ще нові й нові обличчя, імена. Вона розуміла, що всіх вона не запам’ятає, надто їх багато. Усі різні, але всі по-справжньому темні. Вона знала це, торкаючись руки кожного. І не треба було для цього прохати допомоги в Перемінника, вона й так добре все бачила. Стояла перед цими страшними людьми сама-самісінька, мов свічечка серед найтемнішої ночі, та запитувала себе раз по раз, як довго горітиме її світло, чи не проковтне його темінь. І ще одне мучило її, але то вже риторично дурне запитання: якого дідька ти, ідіотко, сюди попхалася?! Стало страшно, коли подумала, що вже ніколи може не побачити ані Птахи, ані мами з татом, ані бабуні Горпини. Та найдужче боялася втратити Остапа. Так, цього смішного «сина ворожого», як жартома вона його називала для себе. Вона ще не розібралася, що відчуває до нього, але після останньої зустрічі знала напевне – він відчуває те саме.
- Предыдущая
- 11/63
- Следующая
