Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 10

• Предыдущая
• 10/107
• Следующая

— Хлопчик закохався у свою вчительку, і на нього було накладено прокляття: у нього повипадали зуби та волосся, а обличчя та руки вкрилися цвіллю. Такою є кара за хтивість. Хтивість — погана річ, — закінчувала Бернарда. — Повірте мені, паничу Даніелю.

Пан Ґуставо теж піддражнював мене, але загалом до мого палкого бажання бути Клариним товаришем ставився доброзичливо — либонь, упевнений був, що таке знайомство цілком безпечне для Клари. Він навіть дав мені запасний комплект ключів від квартири, щоб я міг приходити, коли Бернарди немає вдома.

Час від часу він і досі спокушав мене пропозиціями продати Каракса.

— Я розповів про твою книжку колегам, які торгують антикварними виданнями, — підлещувався Барсело, — і вони одностайно погодилися, що твій Каракс вартий цілого маєтку!

Я незмінно відхиляв його пропозиції, на що він лише хитро осміхався.

Що ж стосується мого батька, то з ним була інша історія. З роками він ставав дедалі відвертішим зі мною: здавалося, він хоче побороти своє інстинктивне небажання говорити про незручні речі. Якось він обмовився, що мої стосунки з Кларою непокоять його.

— Тобі потрібно бігати з приятелями твого віку, такими як Томас Аґілар, а не гуляти з жінкою, яка вже достатньо доросла, щоб вийти заміж! — переконував він мене. — Здається, ти геть забув про Томаса, а він хороший хлопець!

— Яка різниця, скільки Кларі років, якщо ми просто друзі?!

Чесно кажучи, згадки про Томаса таки допікали мене до живого, бо батько мав рацію: я не бачився з другом місяцями, хоча раніше ми були нерозлучні.

Батько докірливо дивився на мене.

— Даніелю, ти нічого не знаєш про жінок, а ця грається з тобою, як кішка з мишею.

— Це ти нічого не знаєш про жінок, — ображено відповідав я. — І ще менше про Клару.

Однак наші розмови на цю тему рідко коли сягали більшого, ніж обмін докорами й ображеними поглядами.

Коли я був не у школі й не з Кларою, свій час я присвячував книгарні: прибирав у коморі, розносив замовлення, виконував доручення й обслуговував постійних покупців. Та батько чомусь скаржився, ніби я не вкладаю в роботу ані розуму, ані серця. Я парирував, що проводжу у книгарні майже все життя, тож не розумію, на що він може нарікати.

Ночами, коли сон уникав мене, я просто лежав і згадував минуле. Згадував наш із батьком маленький світ, у якому ми залишилися удвох після смерті мами; згадував роки, коли я мріяв про «Монбланський шедевр» та олов’яні потяги... То були роки спокою та печалі, і увесь той світ перетворився на пару одного літнього вечора, коли батько повів мене на Цвинтар забутих книжок. Час завжди грає проти нас.

Одного дня батько дізнався, що я віддав книжку Каракса Кларі, й розгнівався.

— Ти не справдив моїх сподівань, Даніелю. Коли я привів тебе в це таємне місце, я попередив: книжка, яку ти обереш, — особлива. Вона мала належати тільки тобі, й ти зобов’язався відповідати за неї.

— Тоді мені було лише десять, тату, й це була дитяча гра.

Батько подивився на мене так, наче я вдарив його ножем.

— А тепер тобі чотирнадцять, і ти не просто хлоп’як — ти хлоп’як, який має зухвалість уявляти себе дорослим чоловіком. Життя дасть тобі міцного стусана, Даніелю. І незабаром.

Я подумав, що батько просто ображений: адже я й справді забагато часу проводив у Барсело. Книгопродавець та його небога жили в розкошах, яких мій батько собі навіть не уявляв, і це не могло не засмучувати його.

Обурювала батька й Бернарда, служниця пана Ґуставо, яка поводилася зі мною так, немов вона мені мати. Якось у книгарні, загортаючи пакунки, я почув, як один із покупців жартує з моїм батьком:

— Знаєш, що тобі потрібно, Семпере? Жінка. Навкруги багато вродливих удовиць, якраз у розквіті, якщо ти мене розумієш. Молоденька жіночка прикрасить твоє життя, друже, й двадцять років геть з очей. Тільки уяви собі: двійко гарних грудей...

Мій батько ніколи не відповідав на такі натяки, але я не вважав, що вони геть позбавлені сенсу. Якось пообідь — у час промовистого мовчання та поглядів крадькома — я торкнувся цієї теми. Подумав, якщо я заведу таку розмову, все буде простіше. Мій батько був гарний на вроду, завжди охайний, і я знав, що кількох сусідок він цікавить не лише як книжковий консультант.

— Це тобі легко було знайти заміну матері, — гірко докорив мені він. — А для мене не існує інших жінок. І я зовсім не маю наміру їх шукати.

Час минав; докори батька, натяки Бернарди й глузи Барсело робили свою справу. Щось у душі говорило мені, що я зайшов у глухий кут: я не можу сподіватися, що Клара побачить у мені когось іншого, ніж просто хлопчика, молодшого від неї на десять років. Із кожним днем бути біля неї ставало дедалі важче; нестерпно було відчувати дотики її пальців, коли під час прогулянки вона брала мене за руку. Настала мить, коли сама її близькість почала спричиняти в мені майже фізичний біль. Ніхто цього не знав, і менше за всіх сама Клара.

— Даніелю, я вважаю, нам слід поговорити, — починала вона. — Не думаю, що зі свого боку поводжуся чемно, але...

Я ніколи не дозволяв їй закінчити фразу. Я виходив з кімнати, використовуючи перше-ліпше пояснення, й тікав, не бажаючи зустрітися віч-на-віч із правдою. А правда полягала в тому, що уявний світ, який я побудував навколо Клари, щомиті міг розтанути. І всі мої прикрощі тільки починалися.

На свій шістнадцятий день народження я виплекав найбезталаннішу ідею у світі: я надумав улаштувати вечірку й запросити Барсело, Бернарду та Клару.

Батько зауважив, що то рецепт катастрофи.

— Це мій день народження, — різко відповів я. — Я цілий рік працював на тебе. Принаймні раз і ти можеш догодити мені!

— Як скажеш, — зітхнув батько.

У попередні місяці мої дивні відносини з Кларою ставали дедалі більш заплутаними. Я вже майже не читав для неї. Клара систематично уникала залишатися зі мною наодинці. Коли б я не завітав до неї, раптом з’являвся її дядько, вдаючи, що читає газету, чи матеріалізувалася Бернарда, метушилася десь позаду й кидала погляди скоса. Подекуди з’являлася одна або кілька Клариних подруг — я називав їх «сестринською командою». Завжди суворі та скромні на вигляд, вони патрулювали навколо Клари з поглядами поліціянтів, натякаючи абсолютно прозоро, що я тут заважаю й моя присутність зайва. Але гіршим за всіх був Нері — вчитель музики, чия жалюгідна симфонія так і залишилася недописаною. Це був солодкомовний багатий юнак із бундючного району Сан-Жервазіо, юнак, який намагався вдавати з себе Моцарта, але нагадував радше дешевого тапера, блискучого від бріоліну. Єдине, в чому я визнавав його першість, так це в ницості, якої він майже не приховував. Він підлещувався до пана Ґуставо, анітрохи не дбаючи про пристойність і власну гідність. У кухні він кокетував із Бернардою, дарував їй мигдаль у цукрі та щипав за сідниці. Словом, я його щиро ненавидів, і ця ненависть була обопільною. У найменш доречний момент з’являвся Нері зі своєю партитурою і починав усіляко виявляти свою зневагу до мене, наче я був якимось нікчемним причепою, таким собі кур’єром, якому давно пора вказати на двері.

— Чи не час тобі вже йти робити домашні завдання, синку?

— А чи не час вам, маестро, йти закінчувати свою симфонію?

Зрештою я йшов-таки геть, занепавши духом через чергову поразку. Я бажав би мати такого самого гострого язика, як у пана Ґуставо: тоді б я змусив Нері, цього пихатого індика, сісти маком.

Настав мій день народження. Батько купив найкрасивіший торт, який тільки продавали в цукерні на розі, приготував вечерю зі страв, які вважав моїми улюбленими, мовчки накрив на стіл, узявши з креденсу найкращий посуд та срібне столове начиння, й запалив свічки. За цілий день ми не промовили один до одного жодного слова.

• Предыдущая
• 10/107
• Следующая