Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 105

• Предыдущая
• 105/107
• Следующая

— Розумієте, ваша превелебносте, наречений дуже слабий, і я не можу знову його засмутити. Він бачить у вас утілення величі Матері Церкви, ви в його очах стоїте поряд зі святим Фомою, святим Авґустином та Дівою Марією. Хай цього відразу й не видно, але насправді цей хлопець — дуже, дуже побожний вірянин. Майже такий само побожний, як я. Містик. Якщо ви мені відмовите, всі так засмутяться, що весілля перетвориться на похорон...

— Ну, в такому разі...

Як мені потім розповідали — сам я цього не пам’ятаю, бо весілля завжди краще запам’ятовують гості, — перед церемонією Бернарда й Ґуставо Барсело, виконуючи детальні інструкції Ферміна, напоїли отця Фернандо мускатним вином, щоб звільнити його від страху виступати перед публікою. Коли настав час падре робити промову, він — із радісним, сяючим виразом обличчя та усмішкою святого — замість якогось там Послання до коринтян прочитав любовний сонет Пабло Неруди[64]. Деякі з гостей пана Аґілара назвали сумного поета закоренілим комуністом та більшовиком, а інші марно дошукувалися цих чудових атеїстичних віршів у католицькому требнику, розмірковуючи, чи це не один з перших впливів майбутнього Вселенського Собору.

За день до весілля Фермін сказав мені, що він підготував холостяцьку вечірку і ми єдині запрошені.

— Навіть не знаю, Ферміне. Я їх не дуже полюбляю.

— Довірся мені.

У «ніч злочину» я покірно прямував за Ферміном до якоїсь брудної забігайлівки на вулиці Ескудієрес, де сморід людських тіл змішувався з найсильнішим на середземноморському узбережжі запахом їжі, яку розігрівали невідомо котрий раз. Дівчата, які «здавали в оренду» свої принади, вишикувалися в лаву й вітали нас усмішками, які могли б збудити захват хіба що у студентів-дантистів.

— Ми прийшли до Росіїто, — сказав Фермін сутенерові з короткими бакенбардами у формі Фіністерського мису.

— Ферміне, — налякано прошепотів я. — Заради Бога...

— Не хвилюйся.

Росіїто з’явилася у всій своїй красі — тринадцять коштовних каменів, не беручи до уваги шаль із пір’я та вузьку червону сукню з віскози — та оглянула мене з голови до ніг.

— Привіт, серденько. Правду кажучи, я гадала, що ти трохи старший.

— Це не клієнт, — пояснив Фермін.

Я зрозумів, у чому справа, і мої страхи зникли. Фермін ніколи не забував про свої обіцянки, особливо якщо давав він їх мені.

Ми втрьох пішли шукати таксі, яке б нас довезло до притулку Св. Лусії. Під час поїздки Фермін, поважаючи моє погане самопочуття та статус нареченого, запропонував мені сісти спереду, а сам влаштувався на задньому сидінні з Росіїто, втішаючись її принадами.

— А ти ласий шматочок, Росіїта. Чудові сідниці! Наче з-під пензля Ботічеллі.

— О, пане Ферміне, відколи ви знайшли собі подругу, то зовсім про мене забули. Негіднику!

— Ти надто розкішна жінка для мене, Росіїто, до того ж тепер я моногамний.

— Добра Росіїто вилікує вашу моногамію пеніциліновими притираннями.

Так, у супроводі чарівної Росіїто, ми об опівнічній порі дісталися вулиці Монкада. Проникли до притулку через задні двері — крізь них вивозили небіжчиків, а далі везли їх провулком, який скидався на пекло й смердів відповідно. Ми вже були під темними склепіннями «Тенебраріуму», а Фермін і досі давав Росіїто останні вказівки. Я пішов шукати стариганя, якому пообіцяв, що той станцює востаннє з Еросом, перш ніж із ним розквитається Танатос.

— Пам’ятай, Росіїто, старий дивак глухий як тетеря, тому розмовляй з ним голосно, чітко та вульгарно, як ти вмієш. Але не захоплюйся. Ми не хочемо, щоб у нього відмовило серце й він передчасно помер.

— Не хвилюйся, пупсику. Я професіоналка.

Я знайшов цього щасливця у кутку на першому поверсі. Він підвів очі та розгублено подивися на мене.

— Я помер?

— Ні, ви живісінький. Хіба ви мене не впізнаєте?

— Я пам’ятаю тебе так само добре, як свою першу пару чобіт, юначе. Але, побачивши тебе таким блідим, подумав, що ти примара з того світу. Не ображайся на мене. Тут легко втратити те, що по той бік зветься проникливістю. Отже, ти не примара?

— Ні. Чарівне видіння чекає на вас унизу, якщо ви зволите спуститися.

Я провів старого до темної кімнати. Фермін та Росіїто прикрасили її свічками й наповнили ароматом парфумів. Коли погляд дідугана зупинивсь на приголомшливій вроді Венери з Андалусії, його обличчя засяяло.

— Хай Господь благословить вас.

— Заради цього варто жити, — сказав Фермін і знаком заохотив сирену з вулиці Ескудієрес продемонструвати свою майстерність.

Із безмежною ніжністю вона пестила старого, цілувала сльози, що текли по його щоках... Ми з Ферміном залишили їх наодинці. Коли йшли цими коридорами розпачу, зустріли сестру Емілію, одну з черниць, які завідували притулком. Вона злобно подивилась на нас.

— Деякі пацієнти кажуть, що ви привели сюди повію. І тепер усі вони хочуть, щоб їм привели повій.

— Вельмишановна сестро, за кого ви нас маєте? Ми прийшли сюди з винятково релігійною метою. Ми з оцим парубком, який завтра в ім’я святої церкви укладе шлюб, прийшли дізнатися про одну з ваших пацієнток — Хасінту Коронадо.

Сестра Емілія здивовано подивилась на нас.

— Ви її родичі?

— Ми її духовні брати.

— Хасінта померла два тижні тому. За день до цього до неї приходив якийсь чоловік. Можливо, він теж ваш родич?

— Ви маєте на увазі отця Фернандо?

— То був не священик. Він сказав, що його звуть Хуліан. Я не згадаю зараз його прізвища.

Фермін подивився на мене, онімілий від здивування.

— Хуліан — мій друг, — промовив я.

Сестра Емілія кивнула.

— Він пробув з нею декілька годин. Я вже багато років не чула, як вона сміється. Після того як він пішов, Хасінта сказала мені, що вони згадували ті часи, коли були ще молодими. Ще вона сказала, що той чоловік приніс їй звістку про її дочку, Пенелопу. Я не знала, що в Хасінти була дочка. Я пам’ятаю все це, бо коли зустріла Хасінту наступного ранку, вона до мене всміхнулася. Я спитала, чому це вона так радіє, а жінка відповіла, що їде додому, до Пенелопи. Вона померла на світанку. Уві сні.

Закінчивши любовний ритуал, Росіїто передала знесиленого, але щасливого старого до рук Морфея. Фермін запропонував дівчині кругленьку суму, вдвічі більшу, ніж її звичайний гонорар, але Росіїто розплакалася й наполягла на тому, щоб ми передали ці гроші сестрі Емілії.

— Подивіться лишень на цих бідних, безпомічних людей, яких залишили і Бог, і диявол! Нехай ці бідолахи хоч гарячого шоколаду із солодкими булочками покуштують. Як на мене, це найкращий засіб забути всі життєві негаразди. О, я завжди така сентиментальна... Узяти хоча б, наприклад, цього горопашного дідугана, пане Ферміне... Єдине, що йому було потрібно, — щоб його обійняли та попестили. Це розбиває моє серце...

Ми посадили Росіїто у таксі, залишили їй непогані чайові та пішли пішки вулицею Принцеси. Оповита туманом, вулиця була пустинною.

— Уже пора повертатись додому, — сказав Фермін. — Завтра треба мати пристойний вигляд.

— Я не думаю, що зможу зараз заснути.

Ми ішли в напрямку Барселонети. Перш ніж ми це зрозуміли, ми пройшли повз хвилеріз. Місто, яке сяяло в тиші, розстилалось біля наших ніг у відблисках води в портах, було схоже на найбільший у всесвіті міраж. Ми сіли на краю дамби, щоб помилуватися краєвидом.

— Це зачароване місто, тобі про це відомо, Даніелю? Воно пробирається тобі під шкіру і краде твою душу, хоч ти цього й не помічаєш.

— Ферміне, ти вже розмовляєш точнісінько як Росіїто.

— А ти не смійся. Саме такі люди, як вона, роблять це гидке місце вартим того, щоб сюди хтось приїжджав.

— Ти повій маєш на увазі?

— Ні, не повій. Певною мірою всі ми повії. Я маю на увазі людей з добрим серцем та відкритою душею. І не дивись так на мене. Весілля роблять мене сентиментальним.

Ми сиділи, насолоджуючись чарівливою тишею, й дивились, як блищить вода.

Минув якийсь час, і світанок забарвив небо в бурштиновий колір — Барселона прокинулась. Ми почули вдалині відгомін дзвонів церкви Санта-Марія-дель-Мар, яка щойно виринула з туману по той бік гавані.

• Предыдущая
• 105/107
• Следующая