Выбери любимый жанр

Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 3


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

3

— Семпере, старий! — вигукнув Барсело, побачивши мого батька у дверях.— Вітаю, блудний сину! Чому ми завдячуємо такою честю?

— Завдячуйте моєму синові Даніелю, пане Ґуставо. Він щойно знайшов цікаву річ.

— Тоді, прошу вас, проходьте й сідайте з нами. Ми повинні відзначити цю феєричну подію!

— Феєричну? — здивовано глянув я на батька.

— Барсело не може без пишних слів, — прошепотів батько у відповідь. — Нічого не кажи, а то його понесе.

Дрібніші члени літературної спільноти посунулися, даючи нам місце за столом, і Барсело, який любив хизуватися власного щедрістю, оголосив, що він нас частує.

— Скільки років хлопцеві? — запитав Барсело, пильно розглядаючи мене краєчком ока.

— Майже одинадцять, — повідомив я.

Обличчя Барсело осяяла лукава посмішка.

— Отже, десять. Не додавай собі зайвих років, малий шахраю. Життя й без тебе подбає про це.

Навколо схвально загомоніли. Барсело стомленим жестом покликав офіціанта; вигляд у пана Ґуставо був такий гордовитий, наче його ось-ось мають проголосити національним героєм.

— Коньяку моєму другові Семпере, доброго коньяку, а для малого — молочний коктейль із корицею, хлопцеві потрібні вітаміни. Дайте нам іще шинки, а все, що ви принесли раніше, заберіть. Якби нам подобалася гума, ми б замовили шини «Піреллі».

Офіціант кивнув і поплівся геть, ледь пересуваючи ноги.

— Не хочу торкатися цього питання, — зауважив Барсело, — але звідки в цій країні візьмуться робочі місця? Тут ніхто ніколи не виходить на пенсію, навіть після смерті. Тільки-но погляньте на Ель-Сіда. Будьте певні, країна безнадійна.

Він посмоктав згаслу люльку, а очі вже пильно дивилися на книжку, що я тримав у руках. Попри всю свою претензійність, Барсело напружився, немов хижак у передчутті здобичі.

— Дай-но подивитися, — промовив він, удаючи цілковиту байдужість. — Що в нас тут?

Я глянув на батька. Той кивнув, заохочуючи мене. Я неквапно простягнув книжку Барсело; довгі, наче у музиканта, пальці букініста хутко дослідили її текстуру, якість і стан. Він знайшов сторінку з вихідними даними і якийсь час ретельно вивчав її, наче справжній Шерлок Холмс. Решта мовчки, затамувавши подих, дивилася на нього, мовби чекаючи на диво чи на дозвіл дихати знову.

— Каракс. Цікаво, — пробурмотів він загадково.

Я простягнув руку, щоб забрати книжку. Барсело здивовано підвів брови, але віддав її з крижаною посмішкою.

— Де ви це знайшли, молодий чоловіче?

— Це таємниця, — відповів я, відчуваючи, як мій батько посміхається собі в кулак.

Барсело насупився й подивився на батька.

— Семпере, мій любий старий друже, тільки заради тебе, заради моєї великої поваги до тебе, заради нашої давньої тісної дружби, яка робить нас майже братами, я дам тобі за неї сорок песо — це остаточна ціна.

— Про це ти маєш розмовляти з моїм сином, — зауважив батько. — Це його книжка.

Барсело обдарував мене вовчою усмішкою.

— А ти що скажеш, хлопчиську? Сорок песо — непогано для першого продажу... Семпере, здається, твій син зробить собі неабияке ім’я в бізнесі.

Усі хором загули, схвалюючи його зауваження. Барсело кинув на мене переможний погляд і витяг шкіряний гаманець. Церемонно відрахувавши дві сотні песет — чималі на той час гроші, — він передав був їх мені, та я похитав головою. Барсело знову спохмурнів.

— Любий хлопче, жадібність — один з наймерзенніших гріхів. Я скажу більше: це смертний гріх. Можеш мати мене за божевільного, але я підіймаю ціну до шістдесяти песо — можеш відкрити рахунок у пенсійному фонді. У твоєму віці ти вже маєш замислюватися над майбутнім.

Я знову похитав головою. Барсело крізь свій монокль кинув спопеляючий погляд на мого батька.

— Не дивись на мене, — відказав тато. — Я тут лише як супровідна особа.

Барсело зітхнув та пильно подивився мені у вічі.

— Добре, молодший. Чого ж саме ти хочеш?

— Я лише хочу дізнатися, хто такий Хуліан Каракс і де можна знайти інші його твори.

Барсело всміхнувся й сховав гаманець назад у кишеню.

— Оце мені ще грамотій! Семпере, чим ти його годуєш? — Книгопродавець нахилився до мене ближче. На мить мені здалося, що на його обличчі промайнула повага, якої не було кількома хвилинами раніше. — Пропоную домовитися, — сказав він. — Завтра, у неділю, увечері завітаєш до бібліотеки «Атенео» й спитаєш мене. Принесеш свою дорогоцінну знахідку із собою, щоб я міг оглянути її ретельніше. А я розповім тобі, що мені відомо про Хуліана Каракса. Qui pro quo[3].

— Кві... про що?

— Це латина, молодий чоловіче. Не існує «мертвих мов», існують тільки ледачі уми. Інакше кажучи, ніщо не дістається задарма. Але ти мені подобаєшся, тож я зроблю тобі послугу.

Я вирішив бути привітним до цього чоловіка із гострим, немов клинок, язиком, — дуже вже мені кортіло дізнатися більше про Хуліана Каракса. Я всміхнувся янгольською усмішкою, наче виявляючи якнайщиріший захват його латиною.

— Не забудь: завтра в бібліотеці «Атенео», — нагадав книгопродавець. — Тільки принось книжку! Інакше нічого не вийде.

— Гаразд.

Наша розмова потроху потонула в гомоні застільного товариства. Перейшли до обговорення якихось документів, що їх було знайдено в підвальних приміщеннях Ескоріалу[4]; у документах ніби йшлося, що Міґель де Сервантес — то насправді псевдонім огрядної волосатої дами-письменниці з Толедо. Барсело здавався збентеженим; він навіть не втручався в дискусію і лишався мовчазним, начепивши на обличчя усмішку й спостерігаючи за мною крізь монокль. Раз у раз я ловив його погляд на книжці, що була в моїх руках.

2

Тієї неділі надвечір насунулися хмари та огорнули вулиці такою гарячою імлою, що навіть термометри на стінах запітніли. Десь близько сьомої, коли температура вже сягнула тридцяти двох градусів, я, затиснувши під пахвою книжку, вирушив на вулицю Кануда на зустріч із Барсело.

Бібліотека «Атенео» була й залишається одним із місць у Барселоні, де дев’ятнадцяте століття й досі не втратило своїх прав. Величезні кам’яні сходи здіймалися з палацового подвір’я до таємничої мережі коридорів та читалень. У цьому святилищі пристрої на кшталт телефонного апарата чи наручного годинника здавалися фантастичними анахронізмами; квапливість, притаманна сьогоденню, тут засуджувалася. Швейцар, який скидався радше на статую в уніформі, навряд чи помітив моє прибуття. Я прослизнув сходами на другий поверх, благословляючи подумки крила вентилятора, які оберталися над головами сонних читачів: останні ризикували розтанути над книжками, наче кубики льоду, та й на моєму чолі вже виступали краплини поту.

Профіль пана Ґуставо обрисовувався проти вікон галереї, що виходили на внутрішнє подвір’я. Незважаючи на майже тропічну спеку, Барсело знову прифрантився; його монокль поблискував у напівтемряві, наче монета на дні колодязя. Обіч нього сиділа якась жінка; вбрана у білу сукню з альпаки, вона здавалася схожою на янгола.

Барсело почув відлуння моїх кроків. Примруживши очі, він зробив мені знак підійти ближче.

— Тебе звати Даніель, так? Ти приніс книжку?

Я двічі кивнув. Барсело запропонував мені стілець, і я сів поряд із ним та його таємничою супутницею. Пан Ґуставо мовчки всміхався, й невдовзі я втратив будь-яку надію бути відрекомендованим пані в білому. Барсело поводився так, наче її тут немає. Я скосив на неї погляд, побоюючись зустрітися з її очима, що дивилися безцільно кудись у простір. Шкіра на її обличчі та руках була такою блідою, що здавалася майже прозорою. Чіткі, наче змальовані рішучим пензлем риси обрамлювало чорне волосся, що сяяло, наче вологе каміння. Я подумав, що їй, либонь, років із двадцять щонайбільше, але було в ній щось таке, що прикликало химерну гадку, наче вона не мала віку взагалі. Здавалося, дівчина зупинилася у стані вічної молодості, як манекени у вітринах крамниць. Захопившись, я намагався був уловити ознаки пульсу на її лебединій шиї... і тут зрозумів, що Барсело не зводить з мене очей.

вернуться

3

Qiu pro quo (лат.) — плутанина («одне замість другого»). Барсело вживає цей вислів.

вернуться

4

El Escorial — королівський палац поблизу Мадрида, побудований у другій половині XVI століття. Найбільша королівська резиденція у світі. Крім усього іншого, в Ескоріалі знайдено цінні сховища документів, зокрема з часів іспанських завоювань в Америці. (Прим. перекл.)

3

Вы читаете книгу


Сафон Карлос Руис - Тінь вітру Тінь вітру
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело