Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 56

• Предыдущая
• 56/107
• Следующая

— Подивись на них! Деякі з них ладні були б висмоктати з тебе кров, якби сподівалися, що це зробить їх молодшими, — зауважив Фермін. — Старість надає людям вигляду покірливих ягнят, але й тут, як і всюди, багато сучих синів — а може, навіть більше, ніж деінде. Не забувай, саме ці люди пережили та поховали інших. Не треба їх жаліти. Ходімо ось до тих, що в кутку, вони здаються досить нешкідливими.

Якщо цими словами Фермін мав на меті підбадьорити мене, він зазнав жалюгідної поразки. Я подивився на купку людських останків, які чахнули в куточку, та всміхнувся до них. Мені спало на думку, що вони є найкращою ілюстрацією моральної порожнечі всесвіту й машинальної жорстокості, з якою він знищує ті свої частки, яких більше не потребує.

Фермін, здавалося, прочитав мої думки й поважно кивнув головою.

— Мати Природа — найпідліша із сук, якою б сумною не була ця істина, — сказав він. — Ходімо, будь мужнім.

Мої перші запитання щодо місцеперебування Хасінти Коронадо зустрілися лише з пустими поглядами, стогонами, відрижками та маячінням. П’ятнадцять хвилин потому я вирішив, що з мене досить, і приєднався до Ферміна, щоб з’ясувати — може, йому поталанило. Але ні — його досада впадала у вічі.

— Як ми знайдемо Хасінту Коронадо у цій клоаці?

— Не знаю. Це набрід ідіотів. Я випробував трюк із цукерками, але, здається, вони вважають, що це свічки.

— А якщо запитати сестру Ортенсію? Скажемо їй правду й покінчимо з цим.

— Сказати правду — це на крайній випадок, Даніелю. Тим паче, коли маєш справу з черницею. Використаймо спершу всі інші можливі засоби. Поглянь на он тих дідуганів, вони здаються доволі веселими. Я певен, вони вміють розмовляти. Іди й запитай їх.

— А ти що робитимеш?

— Я чатуватиму — на випадок, якщо повернеться пінгвін. Давай, берися до справи.

Майже без надії на успіх я підійшов до купки пацієнтів, що сиділи у протилежному кутку палати.

— Вечір добрий, — привітався я, відразу ж усвідомивши, як абсурдно звучить моє привітання, — адже тут завжди вечір. — Я шукаю пані Хасінту Коронадо. Ко-ро-на-до. Ви знаєте її, можете сказати, де її знайти?

Я зіткнувся віч-на-віч із чотирма обличчями, викривленими жадобою, і подумав, що розум у них є. Можливо, вони не зовсім втрачені.

— Хасінта Коронадо, наполягав я.

Чотири пацієнти перезирнулися й кивнули один одному.

Черевань без жодного волоска на тілі, який, здавалося, був їхнім ватажком, виглядом та манерами нагадав мені щасливого Нерона, що перебирав струни своєї арфи, поки Рим горів під його ногами. Зробивши величний жест, Нерон грайливо посміхнувся до мене. З надією посміхнувся у відповідь і я.

Чоловік жестом наказав мені наблизитися, немов хотів щось прошепотіти на вухо. Я вагався, але все ж нахилився вперед. Приклав вухо до його губ — так близько, що відчував на своїй шкірі смердючий, теплий подих. Але Нерон мовчав.

— Ви можете підказати, де мені знайти Хасінту Коронадо? — востаннє запитав я.

Я побоювався, що він мене вкусить. Натомість він надзвичайно голосно пустив вітер. Його приятелі мало не луснули від сміху, плескаючи в долоні від радощів. Я зробив був кілька кроків назад, але запізно: хвиля смороду вже накрила мене.

Саме тоді я помітив поряд із собою старого — згорбленого, з бородою пророка, тонким волоссям та палаючими очима. Він спирався на палицю й зневажливо оглядав своїх сусідів.

— Ви марнуєте час, юначе. Хуаніто знає тільки, як зіпсувати повітря, а інші лише нюхають і сміються. Як бачите, соціальна структура тут не настільки вже й різниться від тієї, що ззовні.

Старий філософ говорив поважно, з досконалою вимовою. Він оглядів мене зверху донизу, немов знімаючи мірку.

— Ви шукаєте Хасінту?

Я кивнув, здивований проявом розумового життя в цій печері жахів.

— А навіщо?

— Я її онук.

— А я — маркіз Крем-Брюле. Ви величезний брехун, ось хто. Скажіть мені, навіщо вона вам, або я вдам божевільного. Тут так легше. Якщо ви маєте намір розпитувати цих бідолах одного за одним, незабаром зрозумієте, що це вам нічого не дасть.

Хуаніто та його банда «нюхачів» досі аж завивали від сміху. «Соліст» випустив на «біс» тихого і довгого «шептуна». Це було схоже на сичання проколотої шини. Сумнівів бути не могло: своїм відхідником Хуаніто володів віртуозно. Я погодився з очевидними фактами.

— Ви маєте рацію. Я не родич пані Коронадо, але мені дуже потрібно з нею поговорити. Це вкрай важлива справа.

Старий наблизився до мене. На його обличчі грала неприємна котяча посмішка примхливої дитини, а в очах було лукавство.

— Ви допоможете мені? — благав я.

— Усе залежить від того, чи допоможете мені ви.

— Якщо це в моїх силах, буду радий. Ви хочете, щоб я переказав щось вашій родині?

Старий гірко засміявся.

— Моя родина — це ті, хто засунув мене в цю діру. Кровопивці; вони вкрали спадщину, хоча я ще живий. До біса їх — я й так мирився з ними надто довго. Я хочу жінку.

— Перепрошую?

— Юність — не виправдання для тупості, дитино. Я кажу тобі, що хочу жінку. Жінку, служницю, чемну, але бідову дівчину. Молоду, принаймні молодшу за п’ятдесят п’ять, здорову, без жодних болячок та переломів.

— Я не впевнений, що зрозумів...

— Ти добре зрозумів мене. Я хочу, перш ніж відійду в інший світ, кохатися з жінкою, яка має зуби й не буде мочитися на мене. Мені байдуже, чи вона гарна, чи ні, — я напівсліпий, а в моєму віці дівчина, в якої є за що потриматися, — уже Венера. Чи ясно я висловлююся?

— Цілковито. Але не знаю, як мені знайти для вас жінку...

— Коли я був таким, як ти, існували послуги «дам легкої поведінки». Розумію, світ змінився, та змінився він за формою, а не за суттю. Знайди мені одну, дебелу та веселу, — і ми домовились. Якщо ж тебе цікавить моя спроможність зазнати втіхи від жінки, то можу сказати, що принаймні пощипати її за сідниці та потискати цицьки я здатен. Це перевага досвіду.

— Технічна сторона — це вже ваша справа, пане. Але я не можу привести сюди жінку просто зараз...

— Може, я й розбещений старий, але не йолоп. Це я розумію. Твоєї обіцянки мені наразі вистачить.

— А може, я скажу «так» лише для того, щоб дізнатися, де Хасінта Коронадо?

Старий лукаво всміхнувся до мене.

— Ти даєш слово, а проблему совісті залиши мені.

Я озирнувся. Хуаніто розпочинав друге відділення свого концерту. Цілком земна мрія цього старого здавалася єдиною річчю, яка мала сенс у цьому чистилищі.

— Даю слово. Зроблю, що зможу.

Старий широко, від вуха до вуха, посміхнувся. Я налічив три зуби.

— Блондинку, нехай і фарбовану. Із пишними формами. І нехай вона брудно лається, якщо це можливо. З усіх чуттів у мене найкраще працює слух.

— Побачимо. А тепер скажіть мені, де знайти Хасінту Коронадо.

— Що ти наобіцяв цьому Мафусаїлові?

— Ти чув.

— Сподіваюся, ти жартуєш.

— Я не можу ошукати старого, який однією ногою в могилі, хоч і вдає із себе молодця.

— Це робить тобі честь, Даніелю. Але як ти збираєшся провести шльондру в цей святий дім?

— Ну що ж, заплатимо їй утричі більше. Покладаю такі дрібниці на тебе.

Фермін покірно знизав плечима.

— Гаразд, слово є слово. Обміркуємо це. Але пам’ятай: наступного разу, якщо перемовини стосуватимуться подібних справ, вестиму їх я.

— Домовились.

Як і сказав хитрий старий диявол, ми знайшли Хасінту Коронадо на четвертому поверсі, на горищі, куди можна було дістатися лише сходами. Горище було притулком для кількох пацієнтів, яких доля з власної примхи позбавила розуму. Безсумнівно, це приховане крило свого часу правило за житло самому Бальтасарові Делофе, так званому Ласло де Вічерні. Саме звідси він керував діяльністю «Тенебраріуму» та розвивав мистецтво кохання у східному стилі, у пахощах парфумів та духмяних олій.

Якась жінка обвисла у плетеному кріслі, загорнута в ковдру. Її голову вкривало лише кілька пасом білястого волосся. Мабуть, то і є Хасінта Коронадо, подумав я.

• Предыдущая
• 56/107
• Следующая