Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 59

• Предыдущая
• 59/107
• Следующая

Кожну свою хвилину Хасінта присвячувала Пенелопі: читала їй, супроводжувала всюди, купала, одягала, роздягала, розчісувала волосся, водила на прогулянки, вкладала в ліжко й будила вранці. Але перш за все — вона розмовляла з нею. Усі вважали Хасінту трохи схибленою старою дівою, в житті якої нічого не було, крім обов’язків гувернантки. Але ніхто не здогадувався, що Хасінта була Пенелопі не тільки гувернанткою: замінивши їй матір, вона зуміла стати найкращим другом дівчини. Відтоді як Пенелопа навчилася висловлювати свої думки — а це в неї сталося раніше, ніж в інших дітей, — лише Хасінті довіряла вона свої найпотаємніші мрії.

З часом їхній союз міцнішав. І ставши підлітком, Пенелопа не розлучалася з Хасінтою. Хасінта бачила, як Пенелопа розквітає, перетворюється на жінку, сліпуча врода якої впадає в очі кожному. Коли в будинку з’явився той таємничий юнак на прізвище Каракс, Хасінта з першої ж миті помітила струм, що пройшов між ним та Пенелопою. Ніхто, крім Хасінти, не помітив, як це сталося, ніхто не звернув уваги; історія ще не розпочалася, а все одно — вже було запізно. Юнака й дівчину з’єднали узи любові — наче й подібні до тих, що поєднували Пенелопу з вірною нянькою, але водночас зовсім інші. Міцніші. Небезпечні.

Спершу Хасінта думала, що ревнуватиме й зненавидить хлопця, але незабаром зрозуміла, що не відчуває ненависті до Хуліана Каракса й ніколи не відчуватиме. Як Пенелопа потрапила під чари Хуліана, так і Хасінта дозволила собі піддатися їм — адже бажання Пенелопи були і її бажаннями.

Багато місяців, сповнених задумливих поглядів та палких бажань, минуло, перш ніж Хуліан Каракс та Пенелопа змогли залишитися наодинці. У їхньому житті всім керував випадок. Вони зустрічалися в коридорах, дивилися один на одного з протилежних кінців столу, мовчки зачіпали одне одного мимохідь, і кожному з них весь час бракувало другого. Першими словами вони перекинулися одного дощового вечора в бібліотеці особняка на проспекті Тібідабо, коли «Віллу Пенелопи» осявало туманне світло свічок; лише кілька секунд було вкрадено в темряви — але в ці секунди Хуліан устиг побачити в очах дівчини те саме почуття, яке сповнювало і його душу. І цього обміну поглядами теж ніхто, здавалося, не помітив. Ніхто, крім Хасінти, яка з інтересом спостерігала за потайною грою, яку Пенелопа та Хуліан Каракс розпочали під самісіньким носом у подружжя Алдаїв. Гувернантка відчула неясний страх за свою підопічну.

А Хуліан майже перестав спати: з опівночі до світанку він писав оповідання для Пенелопи. Він знаходив безліч приводів, щоб завітати до будинку на проспекті Тібідабо, а потім скористатися моментом, прослизнути до Хасінтиної кімнати й передати жінці сторінки, які вона, у свою чергу, передавала Пенелопі. Іноді Хасінта передавала Хуліанові у відповідь записки, написані рукою Пенелопи, й Хуліан цілими днями перечитував ті нехитрі послання.

Ця гра тривала кілька місяців. Хуліан робив усе можливе, щоб бути ближче до Пенелопи. Хасінта допомагала юнакові: вона ж бо так хотіла бачити свою Пенелопу щасливою!.. Хуліан дійшов висновку, що легковажність не стане йому у пригоді: настав час діяти. У розмовах із паном Рікардо він почав удаватися до лукавства: виявляв позірний ентузіазм до банківського діла та фінансів, повсякчас хвалив Хорхе Алдаю — словом, робив усе, щоб остаточно завоювати довіру магната й виправдати свою повсякчасну присутність у будинку на проспекті Тібідабо. Так Хуліан учився говорити те, що інші воліли від нього чути, учився читати з чужих очей, угадувати таємні сподівання людей. Він мусив відкинути вбік свою щирість, і це гнітило його: він мав відчуття, ніби продає власну душу. Так, він робив це задля Пенелопи — але ж Пенелопа покохала іншого Хуліана, того відвертого, прекраснодушного хлопця, якого вперше побачила, стоячи на сходах над галереєю!.. І Хуліан Каракс прокидався на світанку, палаючи злістю на самого себе й на цілий світ, помираючи від бажання відкрити перед усіма свої справжні почуття, зустрітися віч-на-віч із паном Рікардо Алдаєю й сказати тому: його, Хуліана Каракса, анітрохи не цікавлять ані маєтності, ані перспективи на майбутнє, ані діяльність компанії Алдаїв; єдине, що його, Хуліана Каракса, цікавить, — це Пенелопа, він мріє забрати її далеко­далеко, геть із цього пустого, наче закутаного в саван світу, в якому ув’язнив її батько. Однак із першими променями сонця вся Хуліанова хоробрість зникала, наче її й не було.

Настав час — і Хуліан відкрив своє серце Хасінті: вона полюбила хлопчика дужче, ніж сама того хотіла. Забираючи зі школи Хорхе, гувернантка часто бачилася з Хуліаном та передавала йому нові й нові записки від Пенелопи. Саме так вона познайомилася з Фернандо, який багато років по тому буде для неї єдиним другом, який розраджуватиме її самотні літа — літа чекання на смерть у притулку Св.Лусії. Притулок Св.Лусії — ось те пекло, яке пророкував колись Хасінті янгол Захарія.

Приїжджаючи до школи по Хорхе, Хасінта час від часу — наче випадково — брала із собою й Пенелопу. Так гувернантка влаштовувала короткі зустрічі двох юних сердець, між якими розквітало кохання — кохання, якого сама Хасінта ніколи не звідала, яке завжди обминало її. Саме тоді Хасінта помітила сина шкільного сторожа, похмурого мовчазного хлопця, якого всі називали Франсіско Хав’єром, і присутність його хтозна-чому занепокоїла її. Хасінта зауважила, як він стежить за Пенелопою, пожираючи її очима.

Хасінта носила в сумочці знімок Хуліана та Пенелопи, що його Рекассенс, офіційний фотограф родини Алдаїв, зробив біля дверей крамниці капелюхів на вулиці Св. Антоніо. То був невинний знімок, зроблений серед білого дня у присутності пана Рікардо та Софі Каракс. Якось, чекаючи на Хорхе в саду школи Св. Ґабріеля, Хасінта нерозважливо залишила сумочку біля одного з фонтанів, а сама пішла прогулятися платановою алеєю. Повертаючись, гувернантка узріла юного Фумеро, який скрадався стежкою й знервовано озирався, чи не йде хтось. Того вечора, не знайшовши фотокартки у своїй сумочці, Хасінта дійшла висновку; що фото вкрав той хлопець.

Іншого разу, кількома тижнями пізніше, Франсіско Хав’єр Фумеро підійшов до Хасінти й запитав, чи може та щось передати від нього Пенелопі. Коли Хасінта спитала, що саме, хлопчина витяг сувій тканини, в яку було щось загорнене. Розгорнувши сувій, Хасінта побачила фігурку, вирізьблену із сосни. У цій фігурці гувернантка впізнала Пенелопу. Хасінту кинуло у дрож. Перш ніж вона змогла щось відповісти, юнак зник.

Дорогою додому Хасінта викинула фігурку з вікна автомашини, наче то був шматок гидкої мертвечини, — а потім неодноразово прокидалася на світанку, вся спітніла: їй снилися кошмари. У цих кошмарах той хлопець, від якого віяло небезпекою, перевтілювався у велетенську комаху й кидався на Пенелопу.

Іноді вечорами, коли Хорхе запізнювався, Хасінта у шкільному саду розмовляла з Хуліаном. Він теж полюбив цю сувору на вигляд жінку. Про будь-які прикрощі, з якими у своєму юному житті стикався Хуліан Каракс, першими дізнавалися Мікель Молінер і Хасінта. Якось Хуліан розповів Хасінті, що бачив, як його мама біля фонтана розмовляє з паном Рікардо Алдаєю, — обоє чекали на своїх дітей. Пан Рікардо, здавалося, насолоджувався товариством Софі, й Хуліанові стало трохи ніяково: адже він знав про донжуанську репутацію магната й про його ненажерливі статеві апетити.

— Я розповідав твоїй мамі, як тобі подобається нова школа, — того вечора сказав Хуліанові пан Рікардо Алдая, чомусь підморгуючи, а потім голосно розсміявся.

Софі бачила, що Хуліан геть забув своїх сусідських приятелів, закинув крамницю й цілими днями пропадав у будинку Алдаїв, і бачила це не тільки Софі. Капелюшник лютував. Його перше захоплення новою аристократичною клієнтурою охололо; Хуліан у крамниці майже не з’являвся, тож Фортюні змушений був найняти помічника — місцевого хлопчика, одного з колишніх Хуліанових приятелів на ім’я Кімет.

Антоні Фортюні міг вільно розмовляти лише про капелюхи. Його справжні почуття були так довго замкнені за ґратами серця, що врешті-решт безнадійно отруїли йому життя. Із кожним днем він ставав дедалі злішим та дратівливішим. Він до всього прискіпувався — починаючи від щирих спроб бідолахи Кімета навчитися торгувати й закінчуючи лагідними вмовляннями Софі.

• Предыдущая
• 59/107
• Следующая