Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 68

• Предыдущая
• 68/107
• Следующая

Мої знання вікторіанської літератури підказували, що логічно розпочати пошуки з підвалу, де колись, певно, стояли печі й розташовувався бункер із вугіллям. Майже п’ять хвилин я намагався знайти двері чи сходи, які б вели на нижній поверх. Вибрав великі різьблені дерев’яні двері в кінці коридору — вишуканий витвір майстерності столяра-червонодеревника, з фігурками янголів та великим хрестом посередині. Я спробував повернути ручку в центрі дверей, під хрестом, але даремно. Механізм, певно, заклинцювало або просто роз’їло іржею. Залишався єдиний спосіб відчинити двері — виламати їх або розрубати сокирою (останнє я відразу виключив). Уважно розглянув у світлі свічки дерев’яну поверхню й подумав: ці двері дещо нагадують саркофаг. Цікаво, що ховається за ними?

Ретельний огляд різьблених янголів відбив у мене бажання подальшого обстеження, і я пішов звідти. Уже збирався облишити пошуки шляху до підвалу, коли випадково натрапив на маленькі двері в іншому кінці коридору; спершу мені здалося, що то дверцята до комори для віників. Покрутив ручку — відразу піддалася. По той бік стрімкі сходи поринали в океан темряви. Міцний запах вологої землі збивав з ніг. Він здався мені дуже, дуже знайомим, і поки я стояв, удивляючись у чорний колодязь переді мною, мене охопили спогади дитинства, поховані під роками страху.

Дощовий день на східному схилі замку Монжуйк, що дивиться на море крізь ліс химерних мавзолеїв, хрестів та могильних плит, на яких вигравірувано черепи й обличчя дітей без губ та очей. Місце, сповнене смерті.

Силуети приблизно двадцяти дорослих, які запам’яталися мені лише чорними, промоклими від дощу костюмами, й рука мого батька, яка міцно тримала мою — так міцно, наче цим рукостисканням він намагався зупинити мої й свої сльози. Порожні слова священика падають на мармурову плиту, під яку троє безликих грабарів опускають сіру труну. Краплі дощу збігають по труні, як гарячий віск, і мені здається, що я чую мамин голос, що він кличе мене ізсередини — мама благає визволити її з тієї темної кам’яної тюрми... Але єдине, що я міг зробити, — це посмикати батька за руку й майже нечутно сказати йому, щоб він не стискав моєї долоні так міцно, бо мені боляче. І той запах — запах свіжого повітря, землі, попелу та дощу — поглинав усе. Запах порожнечі. Запах смерті.

Я розплющив очі й пішов сходами вниз — майже навмання, бо світло свічки сягало лише на три-чотири сантиметри. Діставшись низу, я підняв свічку й оглядівся. Тут не було ані кухні, ані комірчини, повної дров. Вузький коридор переді мною закінчувався напівкруглою кімнатою. У кімнаті стояла фігура; з її порожніх очей збігали криваві сльози, руки були розпростані, немов крила, шипляча, змія виростала зі скроні. Моє тіло взялося сиротами.

Заспокоївшись, я зрозумів, що це зображення Христа, вирізьблене з дерева. Зробив кілька кроків уперед і оглянув таємничу каплицю. У кутку було звалено з десяток оголених жіночих торсів: у них не було ні рук, ні голів, а спиралися вони на триноги. Форми були різні: видно, що вони копіювали фігури жінок різного віку та статури. На животах було олівцем надписано: Ісабель, Евхенія, Пенелопа.

І знов на допомогу мені прийшли вікторіанські романи: я зрозумів, що бачу ніщо інше, як релікти старої традиції, якої вже більше ніхто не наслідує, відлуння доби, коли багатії мали готові манекени кожного з членів родини, щоб кравці приміряли на них замовлені сукні. Незважаючи на похмурий, погрозливий погляд Христа, я не міг побороти спокуси й не торкнутися торса з написом Пенелопа Алдая.

Тут мені почулися кроки нагорі. Подумав, що то приїхала Беа й блукає старим особняком, розшукуючи мене. Заспокоєний, покинув каплицю й повернувся до сходів. Уже збирався був підійматися, коли помітив інший кінець коридору, де розташовувався водонагрівач. Система центрального опалення була в досить доброму стані, що важко було сказати про решту підвалу. Я згадав, Беа щось казала про агенцію нерухомості, яка кілька років намагалася продати будинок Алдаїв і зробила певну реконструкцію, сподіваючись привабити потенційних покупців. Наблизився, щоб ближче оглянути пристрій, і побачив, що він складається із системи батарей, яку живить маленький нагрівач. Під ногами я знайшов кілька відер із вугіллям, шматки фанери й бляшанки, в яких, либонь, був гас. Я відкрив засувку нагрівача й заглянув усередину. Здавалося, все працює.

Ідея змусити цю стару машину працювати після стількох років простою здавалася неймовірною — і тим не менш я наповнив нагрівач вугіллям та деревом і добре полив усе гасом. Поки я це робив, мені почулося рипіння старого дерева. На мить я оглянувся назад — і раптом побачив замазані кров’ю шипи, що стирчали з дерева... Ні, це мені тільки здалося; утім, зіткнувшись віч-на-віч з темрявою, я таки злякався: мені почало ввижатися, наче фігура Христа, яка висіла за кілька кроків, наближається до мене з вовчою усмішкою.

Я підніс свічку — дрова раптово спалахнули, й нагрівач видав металевий скрегіт. Я закрив засувку й відійшов на кілька кроків назад, дедалі більше сумніваючись у своєму плані. Але нагрівач, як виявилося, таки працював, хоча й небездоганно. Я вирішив повернутися на перший поверх і перевірити, чи дадуть мої зусилля якісь корисні результати.

Повертаючись до великої кімнати, я сподівався знайти там Беа, але її не було. Від мого приїзду минула майже година, й побоювання, що об’єкт мого бажання так і не з’явиться, стало просто-таки пронизливим. Щоб угамувати тривогу, я вирішив продовжити експлуатацію водопровідної системи й пішов у пошуках батарей, які б підтвердили, що воскресіння нагрівача пройшло вдало. Ті, що я знайшов, не виправдали моїх надій: вони були крижані. Але в маленькій ванній кімнаті, розташованій, як я припускав, просто над нагрівачем, уже жевріло ледь відчутне тепло. Я став навколішки й радісно зрозумів, що кахлі на підлозі теплуваті. У такій позі мене й знайшла Беа — я плазував по підлозі з дурнуватою посмішкою й мацав, як ідіот, кахлі.

Коли я подумки повертаюся назад і намагаюся відтворити події того вечора в особняку Алдаїв; мені спадає на думку єдине виправдання моїй поведінці: коли тобі вісімнадцять і тобі не вистачає ані вправності, ані досвіду, й стара ванна кімната може здатися раєм. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб переконати Беа взяти ковдри з вітальні та зачинитися у ванній лише з двома свічками та якимось сантехнічним приладдям, що радше нагадувало музейні раритети. Мій головний аргумент — кліматичний — швидко переконав Беа. Спершу вона вжахнулася — адже мій божевільний винахід міг спалити будинок! — але тепло, що йшло від кахельної підлоги, свідчило на мою користь.

Пам’ятаю, як у червоному світлі свічок я роздягав її тремтячими руками; вона посміхалася, її очі шукали моїх очей.

Пам’ятаю, як вона сиділа, спершись на двері, її руки безсило звисали, долоні відкривалися мені назустріч.

Пам’ятаю, як гордовито вона тримала обличчя, коли я пестив її шию кінчиками пальців.

Пам’ятаю, як вона взяла мої руки й поклала їх собі на груди; як її повіки й вуста затріпотіли, коли я взяв її соски між пальцями й стиснув їх; як вона ковзнула на підлогу, коли я досліджував губами її живіт; як розсувалися її стегна, приймаючи мене...

— Ти колись робив це раніше, Даніелю?

— У мріях.

— Я серйозно.

— Ні. А ти?

— Ні. Навіть із Кларою Барсело?

Я засміявся. Мабуть, із себе самого.

— Що тобі відомо про Клару Барсело?

— Нічого.

— А мені ще менше, — зізнався я.

— Я тобі не вірю.

Я нахилився над нею й подивився в очі.

— Я ніколи ні з ким цього не робив.

Беа посміхнулася. Моя рука опинилася між її стегон. Я кинувся на неї, шукаючи її вуст так спрагло, наче зненацька відкрив, що канібалізм — найвище втілення мудрості.

— Даніелю? — покликала Беа тихенько.

— Що? — спитав я.

Відповіді так і не було.

Стовп холодного повітря просвистів під дверима, і в цю нескінченну мить — перш ніж вітер задув свічки — наші очі зустрілися, й ми відчули, що казку пристрасного моменту зруйновано. Секунди нам вистачило, щоб зрозуміти: з того боку дверей хтось був. Я побачив жах на обличчі Беа, а за мить нас накрила темрява.

• Предыдущая
• 68/107
• Следующая