Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 74

• Предыдущая
• 74/107
• Следующая

Тільки Фермін міг би побачити смішний бік цього драматичного послання; він би ще й зримував щось на зразок: «Провал жидомасонської змови».

Два місяці. Вісім тижнів. Шістдесят днів. Можна було також розділити час на секунди й отримати семизначне число. У мене вийшло 5 184 000 секунд свободи. Може, пан Федеріко, який, згідно зі словами мого батька, вміє побудувати навіть «фольксваґен», зробить мені годинник із гальмами?.. Може, хтось навчить мене, як мені не втратити Беа назавжди?!.

Почувши дзенькіт дверного дзвоника, я подумав, що то Фермін повернувся, нарешті впевнившись, що всі наші зусилля в ролі детективів — лише кепський жарт.

— Ну, невже кронпринц виглядає зі свого замку? Напевно, він, навіть якщо його обличчя видовжилося, як той котячий хвіст. Вище носа, детективе! — гукнув Ґуставо Барсело. Він був одягнений у пальто з верблюжої вовни, у руках тримав свою звичайну палицю зі слонової кістки, яка була йому потрібна хіба що для того, аби розмахувати нею, наче піп кадилом. — Батько вдома, Даніелю?

— Вибачте, пане Ґуставо. Він пішов на зустріч із покупцем, не думаю, що він повернеться до...

— Чудово. Бо я прийшов не до твого батька. І краще буде, якщо він не почує того, що я тобі маю сказати.

Він підморгнув мені, стягуючи рукавички й оглядаючи книгарню.

— А де наш колега Фермін? Десь тут?

— Виконує завдання.

— Застосовує свої таланти у справі Каракса?

— Використовує і тіло, і душу. Коли я бачив його, він був перевдягнений за священика й надавав благословення всім, хто проходив повз, urbi et orbi[60].

— Зрозуміло... Це моя провина, це я підбив вас на це. Краще б я не розтуляв рота.

— Ви маєте дещо занепокоєний вигляд. Щось трапилося?

— Не те щоб трапилося... Утім, у певному розумінні — так, трапилося.

— Що ви хотіли мені розповісти, пане Ґуставо?

Книгопродавець лагідно посміхнувся до мене. На його обличчі не було й сліду звичайної бундючності. Він здавався серйозним та зосередженим.

— Сьогодні вранці я зустрів пана Мануеля Ґутьєрреса Фонсеку. Йому п’ятдесят дев’ять, він неодружений, служить у муніципальній трупарні Барселони з 1924 року. Тридцять років служби на порозі смерті — його слова, не мої. Пан Мануель — ідальго старого гарту: чемний, приємний та люб’язний. Останні п’ятнадцять років він мешкає на вулиці Сеніса, орендує кімнату з десятком довгохвостих папуг, які навчилися наспівувати похоронний марш. Він має абонемент у театрі «Лісео». Йому подобаються Верді та Доніцетті. Він розповідав мені, що найважливіше в його роботі — дотримуватися правил. Правила передбачають усе, особливо випадки, коли не знаєш, що робити. П’ятнадцять років тому пан Мануель відкрив полотняний лантух, який доправила поліція, і в ньому знайшов голову найкращого друга свого дитинства. Решта тіла надійшла в окремому лантусі. Погамувавши почуття, пан Мануель і тут дотримав правил.

— Хочете кави, пане Ґуставо? Ви дуже блідий.

— Охоче.

Я пішов шукати термос, а знайшовши, налив гостеві філіжанку кави й поклав вісім грудок цукру. Барсело випив.

— Краще?

— Стає краще. Як я казав, справа в тому, що пан Мануель чергував саме у той день, коли на розтин принесли тіло Хуліана Каракса. Це був вересень 1936 року. Звичайно ж, пан Мануель не пам’ятав імені небіжчика, але перегляд архівів та сотня песет на додачу до його пенсії надзвичайно освіжили його пам’ять. Ти стежиш за моєю думкою?

Я кивнув, перебуваючи майже у трансі.

— Пан Мануель каже, що пам’ятає всі подробиці того дня, бо то був один з тих виняткових випадків, коли він відхилився від правил. У поліції сказали, що тіло знайшли на алеї в кварталі Раваль майже перед світанком. До трупарні тіло потрапило десь о дев’ятій ранку. Єдині речі, що були при ньому, книжка та паспорт. За паспортом небіжчика ідентифікували як Хуліана Каракса, народженого в Барселоні 1900 року. У паспорті стояла позначка з прикордонної застави Ла-Хункера; це свідчило про те, що Хуліан Каракс приїхав до країни місяць тому. Причиною смерті, безсумнівно, стало вогнепальне поранення. Пан Мануель не лікар, але за роки праці він дечого навчився. На його думку, постріл — трохи вище від серця — був зроблений впритул. За паспортом вони змогли знайти пана Фортюні, батька Каракса, який того ж вечора прийшов до трупарні розпізнати тіло.

— Наразі все збігається з тим, що розповідала Нурія Монфорт.

Барсело кивнув.

— Слушно. А тепер слухай те, чого тобі Нурія Монфорт не розповіла. Отже, мій друг пан Мануель, інтуїтивно відчуваючи, що поліція не надто зацікавлена в цій справі, й зрозумівши, що на книжці, знайденій у кишені загиблого, написане ім’я Каракс, вирішив виявити власну ініціативу й того ж дня зателефонував до видавництва, перш ніж приїхав Фортюні.

— Нурія Монфорт казала мені, що працівник трупарні подзвонив їм три дні по тому, коли тіло вже поховали в загальній могилі.

— Зі слів пана Мануеля, він зателефонував того самого дня, коли доправили тіло. Він розмовляв із молодою жінкою, яка сказала, що дуже вдячна за його дзвінок. Пан Мануель пам’ятає: реакція жінки дещо здивувала його. Було таке враження, наче про те, що сталося, вона вже знала.

— А пан Фортюні? Це правда, що він відмовився розпізнати тіло сина?

— Саме це цікавило мене найдужче. Пан Мануель каже, що надвечір прибув малий чоловік у супроводі двох поліціянтів. Він увесь тремтів. То був пан Фортюні. Зі слів пана Мануеля, єдина річ, до якої не можна звикнути, — це коли найближчі родичі приходять розпізнати тіло. Каже, що такого нікому не побажаєш. Гірше за все, говорить пан Мануель, коли загиблий — молода людина. Фонсека дуже добре пам’ятає пана Фортюні. Той ледь міг триматися на ногах, плакав як дитина, а двоє поліціяцтів підтримували його під руки. Він стогнав: «Що вони зробили з моїм сином? Що вони зробили з моїм сином?»

— То він бачив тіло?

— Пан Мануель збирався запитати поліціянтів, чи можна розпочинати звичайну процедуру. Єдиний раз йому спало на думку засумніватися в правилах. Труп мав жахливий вигляд. Чоловік помер не менше як за добу до того, як тіло доправили до трупарні, а не вранці того дня, як стверджувала поліція. Мануель побоювався, що коли цей маленький старий побачить його, він занедужає. Пан Фортюні все повторював, що цього не могло статися, що його син Хуліан живий... Коли пан Мануель відкинув саван, яким було вкрите тіло, двоє поліціянтів поставили Фортюні формальне запитання: чи впізнає він свого сина Хуліана?

— І?

— Пан Фортюні був приголомшений. Він майже хвилину витріщався на тіло. Потім крутнувся на підборах і пішов.

— Пішов?

— Поквапом.

— А що поліціянти? Вони не зупинили його? Адже він мав розпізнати тіло?

Барсело шахраювато посміхнувся.

— Теоретично так. Але пан Мануель пам’ятає, що в кімнаті був хтось іще. Третій поліціянт. Він увійшов нечутно, поки ті двоє готували пана Фортюні. Він мовчки дивився на всю сцену, спершись на стіну й тримаючи в роті цигарку. Пан Мануель сказав був, що палити у трупарні суворо заборонено, та один з офіцерів подав йому знак, щоб він замовкнув, — тому Мануель і запам’ятав того третього поліціянта. Щойно пан Фортюні пішов, третій поліціянт наблизився до тіла, кинув на нього погляд і плюнув у мертве обличчя. Потім забрав паспорт та віддав наказ, щоб тіло відправили до Монжуйка й уранці поховали в загальній могилі.

— Це ж безглуздя!

— Так подумав і пан Мануель. Це суперечило всім правилам. «Нам невідомо, хто він», — сказав той третій. Інші двоє не сказали нічого. Пан Мануель сердито дорікнув: «А може, вам надто добре відомо. Бо цілком очевидно, що він помер принаймні добу тому». Пан Мануель ясно посилався на правила й не був дурнем. Та коли третій поліціянт почув його протест, він підійшов до мого приятеля, подивився просто у вічі й спитав, чи не бажає той приєднатися до померлого на його останньому шляху. І пан Мануель перелякався. У того чоловіка були очі божевільного; сумніву не було — він не жартує. Мануель пробурмотів, що намагається лише виконувати інструкції і що оскільки нікому не відомо, хто цей чоловік, його наразі не можна ховати. «Цей чоловік буде тим, ким я скажу», — відповів поліціянт. Потім він витягнув реєстраційний бланк і підписав його, закриваючи справу. Пан Мануель каже, що ніколи не забуде цього підпису: і під час війни, і довго ще після неї він натрапляв на свідоцтва про смерть, виписані на тіла, які привозили хтозна-звідки. Цих тіл ніхто не намагався розпізнати...

• Предыдущая
• 74/107
• Следующая