Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 78

• Предыдущая
• 78/107
• Следующая

Батько насупив брови.

— Якщо не заперечуєш, — сказав я, — я підіймуся в помешкання.

— Звичайно ж, не заперечую. І перевдягнися у щось тепле. А то застудишся до смерті.

У квартирі було холодно й тихо. Я пішов до своєї спальні та виглянув у вікно. Другий наглядач досі ще був там, біля дверей церкви Св. Анни. Я стягнув мокру одежу, вбрався у товсту піжаму й батьків халат та ліг у ліжко, навіть не увімкнувши світла. Я хотів лишитися у владі темряви та дощу, що барабанив по віконній шибці. Заплющив очі й спробував уявити Беа, її дотики, її запах...

Минулої ночі я зовсім не спав, тож незабаром утома мене здолала. Уві сні я бачив, як накрита капюшоном фігура Смерті носиться над Барселоною; то була таємнича примара, яка нависала над баштами та дахами, тягнучи за собою чорні мотузки, до яких були прив’язані сотні маленьких білих трун. Ці труни лишали за собою чорні квіти, й на пелюстках цих квітів кров’ю було виписане ім’я Нурії Монфорт.

Коли я прокинувся, за вікном стояв похмурий, сірий світанок. Вікна запотіли. Одягнувшись відповідно до холодної погоди й натягнувши шкіряні чоботи до литок, я помацки вийшов у коридор і крадькома вислизнув крізь двері, а далі вниз, надвір. Газетні кіоски вже горіли вдалині, на Рамблас. Я попрямував до одного з них, який розташовувався в початку вулиці Тальєрс, і придбав перший випуск ранкової газети, від якої досі пахло вологими чорнилами. Пробіг очима сторінки, доки не знайшов сторінку некрологів. Краєм ока побачив хрест над ім’ям Нурії Монфорт, але не міг примусити себе подивитися пильніше. Похорон відбудеться сьогодні вдень, на цвинтарі Монжуйк.

Я пішов геть, тримаючи газету під пахвою. Обійшовши квартал, повернувся додому. Батько досі спав, тож я піднявся до своєї спальні. Сів до столу, витяг із чохла «Монбланський шедевр», узяв чистий аркуш і легкодумно чекав, поки перо само почне писати. Але даремно. Даремно я вигадував слова, які б хотів сказати Нурії Монфорт: я не міг нічого написати, не міг навіть нічого відчути, крім хіба що жаху — жаху від того, що її не стало, що її втрачено, вирвано з корінням. Та я знав: так чи інак, вона повертатиметься до мене, і я завжди пам’ятатиму її образ, пам’ятатиму дотик незнайомки — пам’ятатиму, хоча на ці спогади більше не маю права.

Близько третьої дня я сів у автобус на вулиці Колонь, який відвіз мене до цвинтаря Монжуйк. Крізь вікно я бачив ліс щогл, бачив у доках пеканів, що били крилами. Автобус, майже пустий, обігнув гору Монжуйк і повз тепер до східних воріт безмежного цвинтаря. Я вийшов останнім.

— О котрій від’їздить останній автобус? — запитав я водія.

— О пів на п’яту.

Водій залишив мене біля цвинтарних воріт. Ціла алея кипарисових дерев здіймалася в імлі. Навіть стоячи біля підніжжя гори, можна було побачити величезне місто мертвих, яке здіймалося до самої її вершини: алеї могил, плутанина стежок, що простягалися вздовж могильних плит та проходів між мавзолеями, баштами, увінчаними вогненними янголами, й цілі ліси гробниць, які наче виростали одна з одної. Місто мертвих було величезною безоднею, яку охороняла армія зруйнованих кам’яних статуй, занурених у багнюку.

Я глибоко вдихнув і увійшов у лабіринт. Мою маму було поховано в сотні метрів від стежки, якою я крокував. Із кожним кроком я відчував холод, порожнечу, безумство цього місця: страх його тиші, обличчя у пастках старих фотографій, свічки та мертві квіти...

Через якийсь час я побачив удалині мерехтіння гасових ламп біля свіжої могили й постаті п’ятьох-шістьох людей на тлі попелястого неба. Я прискорив крок і зупинився неподалік, звідки міг би чути слова священика.

Труна — невідшліфована соснова скриня — потопала в багнюці. Двоє грабарів стояли поряд, спершись на лопати. Я оглядів присутніх. Старого Ісака, сторожа Цвинтаря забутих книжок, не було. Натомість я впізнав сусідку Нурії, яка мешкала напроти; вона скрушно хитала головою та схлипувала, а якийсь чоловік із покорою на обличчі лагідно плескав її по спині; я подумав, що вони подружжя. Поряд із ними стояла жінка років сорока, вдягнена в сіре, з букетом квітів; вона, стиснувши губи, тихо плакала, не дивлячись на могилу. Я ніколи не бачив її раніше.

Окремо від групи, огорнутий темним плащем, тримаючи руки за спиною, стояв поліціянт, який учора врятував мені життя. Паласіос. Він підвів очі й кілька секунд незмигно дивився на мене.

Тільки сліпі, безглузді слова священика рятували нас від жахливої тиші. Я витріщився на заляпану багнюкою труну. Уявив Нурію, яка лежала всередині, й сам не усвідомлював, що плачу, поки жінка в сірому не підійшла до мене й не запропонувала квітку зі свого букету.

Я залишався там, доки процесія не розійшлася. За знаком священика грабарі приготувалися до роботи. Я поклав квітку до кишені пальта й пішов геть, не в змозі навіть сказати останнє «прощавай».

Уже починало сутеніти, коли я дістався цвинтарної брами й збагнув, що пропустив останній автобус. Уже хотів був іти пішки під тінню некрополя, дорогою, що вела вздовж порту до Барселони. Та метрах у п’ятнадцяти попереду зупинилася чорна автомашина з увімкненими фарами. Хтось усередині палив цигарку.

Коли я наблизився, Паласіос — а це був він — відчинив дверцята з пасажирського боку.

— Сідай. Я відвезу тебе додому. О цій порі тут не знайдеш жодного автобуса й жодного таксі.

Якусь мить я вагався.

— Краще піду пішки.

— Не клей дурня. Сідай.

Він звертався до мене залізним тоном чоловіка, який звик віддавати накази і чиї накази відразу виконувалися.

— Будь ласка, — додав він.

Я сів у авто, й поліціянт завів двигун.

— Енріке Паласіос, — відрекомендувався він, простягаючи руку.

Я не потиснув її.

— Висадіть мене на Колонь, будь ласка.

Машина набрала швидкості. Ми виїхали на головну дорогу й добрячий відтинок шляху не промовили жодного слова.

— Хочу, щоб ти знав, — нарешті озвався він, — мені дуже шкода пані Монфорт.

У його вустах ці слова звучали непристойно, образливо.

— Я вдячний вам за те, що ви вчора врятували мені життя, але мушу вам сказати: я не вірю жодному вашому слову, пане Енріке Паласіос.

— Я не той, за кого ти мене маєш, Даніелю. Я хочу тобі допомогти.

— Якщо ви очікуєте, що я розповім, де Фермін, — висадіть мене просто зараз.

— На греця мені знати, де твій приятель! Сьогодні не моє чергування.

Я нічого не відповів.

— Ти не довіряєш мені, і я не дорікаю тобі за це. Але принаймні послухай. Справа зайшла вже надто далеко. Ця жінка не повинна була вмирати. У жодному разі. Благаю тебе, облиш цю справу, викинь з голови цю людину, Каракса.

— Ви кажете так, ніби від мене залежить те, що коїться. Я лише глядач. Режисери цього шоу — ви й ваш бос.

— Даніелю, я втомився від похоронів. Не хочу відвідувати ще й твого.

— А вас ніхто не запрошуватиме.

— Я серйозно.

— Я теж. Будь ласка, зупиніться й дайте мені вийти.

— Ми будемо на Колонь за дві хвилини.

— Мені все одно. Це авто пахне смертю, як і ви самі. Випустіть мене.

Паласіос загальмував та зупинився на узбіччі. Я виліз із автомобіля, гримнув дверима, уникаючи погляду Паласіоса. Хотів почекати, поки він поїде, але їхати він, здавалося, не збирався. Озирнувшись, я побачив, як він опускає віконне скло. Мені на мить здалося, що на його обличчі відбивається щирість, навіть біль, але я відмовлявся в це вірити.

— Даніелю, Нурія Монфорт померла в мене на руках, — промовив він. — Гадаю, її останні слова були призначені для тебе.

— І що вона сказала? — спитав я. Моє горло стиснув крижаний холод. — Вона згадала моє ім’я?

— Вона марила, але, думаю, вона зверталася до тебе. Вона сказала, що існують гірші тюрми, ніж слова. А перед самісінькою смертю вона попросила, щоб ти її залишив.

Я подивився на нього, нічого не розуміючи.

— Залишив кого?

• Предыдущая
• 78/107
• Следующая