Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 80

• Предыдущая
• 80/107
• Следующая

Старий відвернувся, і я зробив кілька кроків у напрямку дверей. Я вже майже переступив поріг, коли Ісаків голос покликав мене, майже нечутно.

— Даніелю?

— Так?

— Будь обережний.

Я вийшов на вулицю. Темрява повзла хідником, переслідуючи мене. Я прискорив крок і не зупинявся аж до самої оселі на вулиці Св. Анни.

Батько сидів у фотелі, на колінах у нього лежав розкритий фоліант. Спершу я подумав був, що то книжка, але то був альбом з фотографіями. Побачивши мене, батько випростався; на обличчі його відбився вираз величезного полегшення.

— Я вже почав хвилюватися, — сказав він. — Як пройшов похорон?

Я знизав плечима, й батько поважно кивнув головою.

— Я приготував для тебе вечерю. Якщо бажаєш, можу підігріти...

— Дякую, але я не хочу їсти. Я трохи перекусив.

Він зупинив на мені погляд і знову кивнув. Повернувся, щоб прибрати тарілки, які вже поставив був на стіл.

А я, сам не знаючи чому, підійшов до нього й обійняв.

Батько, здивований, обійняв мене у відповідь.

— Даніелю, з тобою все гаразд?

Я міцно стиснув його в обіймах.

— Я люблю тебе, — прошепотів я.

Коли я відкрив рукопис Нурії Монфорт, почали дзвонити соборні дзвони. Її дрібний охайний почерк викликав у мене спогад про її бездоганний письмовий стіл. Навіщо вона писала це? Можливо, в цих словах вона намагалася знайти мир та безпеку, яких їй не дарувала доля?..

У житті нічого не трапляється двічі, за винятком каяття. Ми з Хулїаном Караксом познайомилися восени 1933 року. У той час я працювала у видавця Жозепа Кабестані, який у 1927 році відкрив Каракса як письменника під час однієї зі своїх «книжкових розвідок» у Парижі. Хуліан заробляв на життя, працюючи тапером; вечорами він грав на піаніно в барі, а ночами писав. Власницю закладу, жінку на ім’я Ірен Марсо, знала більшість паризьких видавців, і завдяки її проханням, інтригам та обіцянкам викриття, яким вона погрожувала своїм знайомим, Хуліанові Караксу вдалося видати кілька своїх творів, хоча з комерційного погляду вони принесли лише збитки. Кабестані за безцінь придбав ексклюзивні права на публікацію творів Каракса в Іспанії та Латинській Америці; до цих прав належали також права на авторський переклад з французької мови іспанською. Кабестані сподівався продати близько трьох тисяч примірників книжок Каракса, але перші два романи, що їх він видав у Іспанії, зазнали фіаско: було продано не більше від сотні примірників кожного. Попри такі гнітючі результати, кожні два роки ми отримували від Хуліана новий рукопис, який Кабестані приймав без жодних заперечень, говорячи, що справжню літературу потрібно підтримувати за будь-яких умов.

Я, будучи вельми здивованою, якось таки спитала Кабестані, навіщо ж він видає романи Хуліана Каракса, коли від них лише збитки. Замість відповіді Кабестані церемонно підійшов до власної книжкової полиці, витяг одну з книжок Хуліана й запропонував мені її прочитати. Я прочитала. Два тижні по тому я вже прочитала всі його твори. Цього разу моє запитання було іншим: як це можливо, що продається так мало примірників?

— Не знаю, люба, — відповів Кабестані. — Але ми будемо намагатися.

Така шляхетна поведінка не зовсім ув’язувалася з образом пана Кабестані, який я собі намалювала. Невже я його недооцінюю, думала я?..

Постать Хуліана Каракса заінтригувала мене: усе пов’язане з ним було оповите таємницею. Принаймні двічі на місяць хтось дзвонив та запитував його адресу. Невдовзі я зрозуміла, що дзвонить той самий чоловік і щоразу називається різними іменами. Я повідомляла тільки те, що було написано на обкладинках Хуліанових романів: автор мешкає в Парижі. Хоча через якийсь час той чоловік перестав дзвонити, я про всяк випадок вилучила Хуліанову адресу з картотеки компанії: вести кореспонденцію було моїм обов’язком, а я знала паризьку адресу Каракса напам’ять.

Кілька місяців по тому я натрапила на рахунки з друкарні, надіслані панові Кабестані. Переглядаючи їх, я зауважила, що витрати на видання книжок Хуліана Каракса компенсовані повністю, але не нашою фірмою, а особою, чийого імені я ніколи не чула: Мікель Молінер. Понад те: витрати на друк та розповсюдження цих книжок були істотно нижчими, ніж сума, на яку було виписано накладну панові Молінеру. Цифри не брешуть: видавництво заробляло гроші, друкуючи книжки, які йшли прямісінько на склад.

У мене не вистачило хоробрості спитати Кабестані про такий фінансовий безлад — я побоювалася втратити роботу. Що я зробила — це записала адресу, на яку ми надсилали Мікелеві Молінеру рахунки-фактури: вілла на вулиці Пуертаферріса. Мені знадобилося кілька місяців, перш ніж я зібралася з духом і наважилася завітати до Молінера. Нарешті совість узяла гору: я таки прийшла повідомити Молінера про те, що пан Кабестані ошукує його.

Господар посміхнувся й сказав, що йому про це вже відомо.

— Ми всі робимо те, що вміємо найкраще.

Я запитала його, чи то не він телефонує так часто й питає адресу Каракса; він вельми стривожився, відповів, що ні, і попередив мене, щоб я нікому не давала Хуліанової адреси. Ніколи.

У Мікелеві Молінері було щось таємниче. Він жив сам у темному холодному особняку, який уже розвалювався. То була спадщина після його батька-промисловця, який збагатів завдяки виробництву зброї та, як подейкували, розпалюванню ворожнечі. Мешкаючи далеко не в розкошах, Мікель провадив майже чернече життя; батькові гроші, заплямовані, як він уважав, кров’ю, син витрачав на реставрацію музеїв, соборів, шкіл, бібліотек, шпиталів та... видання творів друга дитинства, Хуліана Каракса.

— Я маю більше грошей, ніж потребую, а таких друзів, як Каракс, більше не маю, — це було його єдине пояснення.

Мікель був неодружений і майже не підтримував стосунків ані з братами, ані із сестрами, ані з іншими родичами, до яких ставився як до незнайомців. Він рідко коли виходив за межі присадибного парку, а в особняку займав лише перший поверх — там він облаштував собі офіс, у якому писав палкі статті для преси Мадрида та Барселони, перекладаючи технічні тексти з німецької та французької, редагуючи енциклопедії та шкільні підручники. Мікель Молінер страждав, як ті, хто відчуває свою провину, коли не працює, хоча тим, хто міг насолоджуватися відпочинком, він навіть заздрив. Далекий від моралізаторства, він жартував із власного нав’язливого працелюбства, вважаючи його нічим іншим, як легкою формою боягузтва.

— Поки ти працюєш, немає часу дивитися життю в очі.

Я й сама не помітила, як ми з Мікелем стали добрими друзями. У нас було багато спільного — либонь, надто багато. Мікель любив розмовляти зі мною про книжки, про його улюбленого доктора Фройда, про музику, але передусім — про його старого приятеля Хуліана. Ми з Молінером бачилися майже щотижня, й під час наших зустрічей Мікель розповідав мені про часи, коли вони з Хуліаном навчалися у школі Св. Ґабріеля. Молінер зберігав колекцію старих світлин та історій, що вийшли з-під пера юного Хуліана. Мікель просто обожнював Хуліана; саме зі слів Мікеля я пізнала Каракса, принаймні заочно створила собі його образ.

Через рік після нашого знайомства Мікель мені освідчився. Я не хотіла його ображати, але не хотіла й обманювати, тим паче що Мікеля неможливо було ошукати. Я відповіла, що він мені дуже подобається, що він став моїм найкращим другом, але я не кохаю його. Мікель сказав, що йому це відомо.

— Ти кохаєш Каракса, хоча сама цього не усвідомлюєш.

У серпні 1933 року Хуліан написав нам, що майже закінчив рукопис чергового роману під назвою «Церковний тать». Кабестані мав кілька контрактів з видавництвом «Ґалімар», які потребували поновлення у вересні. Самого Кабестані на кілька тижнів спаралізував страшний напад подагри, тож у винагороду за мою відданість він вирішив, що я можу поїхати до Франції замість нього та обговорити нові контракти, а заразом завітати до Каракса й забрати його новий опус. Я написала Хуліанові: попередила про свій візит, запланований на середину вересня, й запитала, чи не міг би він порекомендувати якийсь пристойний та недорогий готель. Хуліан відписав що я можу зупинитися в його скромній оселі, що у кварталі Сен-Жермен, а гроші на готель витратити на щось інше. За день до свого від’їзду я завітала до Мікеля та спитала, чи не бажає він переказати чогось Хуліанові; якийсь час Мікель, здавалося, вагався, однак урешті-решт відповів, що не бажає.

• Предыдущая
• 80/107
• Следующая