Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 86

• Предыдущая
• 86/107
• Следующая

Змовившись із капелюшником, якого він глибоко зневажав, пан Рікардо вирішив запроторити Хуліана до війська, де, за наказом того ж пана Алдаї, хлопця мала спіткати смерть унаслідок «нещасного випадку». Пенелопа довгі місяці провела в кімнаті, де пахло хворобою та смертю. Усім: лікарям, слугам, навіть членам родини, за винятком себе самого й своєї дружини, — усім пан Алдая заборонив бачитися з дівчиною.

На той час компаньйони Алдаї таємно привласнили його рахунки й тепер інтригували за його спиною, щоб захопити владу, використовуючи гроші, доступ до яких він сам їм і відкрив. Імперія Алдаїв почала тріщати по швах. Кожна таємна зустріч правління — чи то в Мадриді, чи то в кулуарах, чи то в женевських банках — завдавала їй чергових нищівних ударів.

А Хуліан, як і підозрював Алдая, втік. Глибоко всередині пан Рікардо відчував гордість за хлопця, попри те що бажав тому смерті. Хуліан зробив точнісінько те, що на його місці зробив би сам пан Рікардо. Отже, заплатити за те, що накоїв Хуліан, мусив хтось інший.

26 вересня 1919 року Пенелопа Алдая народила мертвого хлопчика.

Якби кількома днями раніше її оглянув лікар, він би побачив, що життя дитини в небезпеці, що Пенелопі слід робити кесарів розтин. Якби лікар був присутній під час пологів, він, можливо, зупинив би кровотечу, що забрала життя Пенелопи. Але лікаря не було. Пенелопа кричала й шкреблася у замкнені двері, з іншого боку яких мовчки плакав її батько, а мати зіщулилася, невідривно дивлячись на чоловіка. Якби там був лікар, він би звинуватив пана Рікардо Алдаю у вбивстві, бо іншого слова на позначення того, що відбувалося в темній, заплямованій кров’ю камері, не існує. Але лікаря не було.

Коли двері нарешті відчинили, Пенелопа була вже мертва. Вона лежала в калюжі власної крові, обіймаючи лискуче рожеве тільце немовляти. Ані дружина, ані чоловік не були в змозі промовити ані слова.

Два тіла поховали у підвальному склепі без жодних церемоній та свідків. Простирадла з послідом кинули в піч, а саму кімнату ізолювали цегляною стіною.

Коли Хорхе Алдая, мало не втративши розуму через відчуття сорому та провини, розповів Мікелеві, що трапилося, той вирішив-таки надіслати Хуліанові листа, підписаного ім’ям Пенелопи, в якому вона стверджувала, що ніколи не кохала його, благала її забути й сповіщала про своє вигадане весілля. Хай краще Хуліан повірить тій брехні й розпочне життя спочатку; хай краще він почуватиметься зрадженим, ніж пізнає правду.

Через два роки померла пані Алдая. Дехто винуватив у її смерті прокляття, що панувало над будинком, але Хорхе знав: матір згубило полум’я, яке буяло в ній. Полум’я спогадів про Пенелопині крики, про той несамовитий стукіт у двері, який молотом відлунював у голові пані Алдаї.

На той час імперія Алдаїв розсипалася, наче замок із піску, стертий з лиця землі чужою захланністю та мстивістю. Авторитет Алдаїв занепав. Секретарі та бухгалтери порадили Алдаям утекти до Аргентини й розпочати там новий, скромніший бізнес — подалі від привидів, які сновигали коридорами «Янгола Імли».

Алдаї поїхали 1926 року, якось на світанку: сіли на борт пароплава, що мав їх перевезти через Атлантику до порту Ла-Плата. Подорожували батько та син в одній каюті, під вигаданими іменами.

Від старого Алдаї тхнуло гноєм та смертю. Він ледве міг триматися на ногах. Лікарі так боялися його, що не казали правди, але він сам знав: разом із ним на корабель зійшла смерть. Сидячи на палубі, тремтячи під кількома ковдрами та дивлячись у безмежну порожнечу океану, пан Рікардо знав, що ніколи більше не побачить землі. Іноді, стоячи на кормі, він спостерігав за зграєю акул, які переслідували їх від самих Канарських островів. Один з капітанів сказав, що такий зловісний ескорт — звична річ для трансатлантичних подорожей: хижі риби поїдають тварин, яких убиває на своєму шляху судно й трупи яких лишаються в його кільватері. Але пан Рікардо був переконаний, що ці дияволи переслідують його. «Ви чекаєте на мене», — думав він, вбачаючи в акулах подобу Господа.

Одного дня пан Рікардо наблизився до свого сина Хорхе, яким нехтував раніше і в якому бачив свою останню втіху тепер. Батько примусив сина присягнути, що той виконає його останню волю.

— Ти знайдеш Хуліана Каракса і вб’єш його. Присягайся, що зробиш це.

...За два дні до прибуття в Буенос-Айрес Хорхе на світанку прокинувся й побачив, що батьківська койка порожня. Він пішов його шукати; на палубі нікого не було — лише імла та бризки. Хорхе знайшов батьків халат, досі теплий, який лежав на кормі судна. Кільватерний струмінь зникав у яскраво-червоній плямі на спокійній воді, немов сам океан спливав кров’ю.

І Хорхе помітив: акули їх більше не переслідували. Він побачив їх удалині: вони танцювали у колі, й їхні спинні плавники гамселили по воді. Ніхто з пасажирів більше їх не бачив.

Коли Хорхе Алдая зійшов у Буенос-Айресі на берег і митник запитав його, чи сам він подорожує, Хорхе кивнув головою.

— Так. Я вже давно подорожую на самоті.

Через десять років після того, як він зійшов на берег у Буенос-Айресі, Хорхе Алдая — точніше, те, що від нього залишилося, — повернувся до Барселони. Нещастя, що переслідували родину Алдаїв у Старому Світі, в Аргентині помножилися. Хорхе залишився віч-на-віч із ворожим йому світом, а щоб боротися, йому бракувало батькової сили й холоднокровності.

Коли Хорхе дістався Буенос-Айреса, серце його заціпеніло й сповнилося смутку.

— Новий Світ, — пізніше казав Хорхе, чи то на власне виправдання, чи то просто для гарного слівця, — це марево. Земля хижаків.

Хорхе ж був вихований у привілеях та фривольній витонченості Старої Європи — мертвого континенту, що лише за інерцією не розпадався на окремі країни. За кілька років він утратив усе, починаючи від репутації й закінчуючи золотим батьківським годинником, подарованим йому, Хорхе, у день першого причастя. Завдяки цьому годинникові він зміг купити зворотний квиток до Іспанії.

Хорхе Алдая повернувся на батьківщину майже жебраком. Це був невдаха, сповнений люті, отруєний гіркими спогадами та ненавистю до людини, яку він звинувачував у всіх своїх нещастях, — до Хуліана Каракса. Обіцянка, яку Хорхе дав батькові, врізалася йому в пам’ять.

Як тільки він повернувся, відразу ж спробував натрапити на Хуліанів слід, але дізнався лишень, що Каракс, як і сам Хорхе, утік з Барселони. Натомість — чи то через примхи долі, чи то завдяки звичайній випадковості — Хорхе зустрів іншого приятеля своєї юності.

Після видатної кар’єри у державних тюрмах та виправних закладах для малолітніх злочинців Франсіско Хав’єр Фумеро приєднався до лав армії й здобув чин лейтенанта. Багато хто пророкував, що це майбутній генерал, але через якийсь темний скандал Фумеро звільнили з війська — його репутації не зміг урятувати навіть військовий чин. Про Фумеро багато говорили, а ще більше його боялися. Франсіско Хав’єр Фумеро — той сором’язливий, тривожний хлопчик, який колись прибирав пожовкле листя у дворі школи Св. Ґабріеля, — став убивцею. Ходили чутки, що саме він убиває відомих осіб, зокрема політиків, на замовлення. Фумеро став уособленням смерті.

Алдая та Фумеро відразу впізнали один одного крізь імлу кав’ярні «Новедадес». Алдая хворів: він страждав на дивну лихоманку; в якій винуватив комах з південноамериканських джунглів.

— Там навіть москіти — сучі сини, — жалівся він.

Фумеро слухав його зі змішаними почуттями. Він благоговів перед москітами та комахами в цілому. Він поважав їхню дисципліну, силу духу та організованість. Серед них не існувало ледарства, непоштивості чи расового звиродніння. Однак найдужче шанував Фумеро павуків: їх Бог нагородив рідкісним умінням виплітати з власного тіла пастку, у якій вони з безмежною терплячістю чекають на свою жертву, знаючи, що рано чи пізно жертва через власне недбальство все одно потрапить до їхніх лап. На думку Фумеро, суспільство могло б багато чого навчитися в комах.

• Предыдущая
• 86/107
• Следующая