Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 91
- Предыдущая
- 91/107
- Следующая
— Яка б справа не привела тебе до Барселони, дозволь мені зробити її за тебе, а сам сховайся у квартирі. У твоїй кімнаті нічого не змінилося з твого від’їзду. Вона й досі твоя — стільки, скільки тобі це потрібно.
Хуліан зізнався, що повернувся, аби розшукати Пенелопу Алдаю, і капелюшник заприсягся, що знайде її й допоможе їм обом сховатися в безпечному місці, подалі від Фумеро, від минулого, від усього.
Цілими днями Хуліан переховувався у квартирі на вулиці Св. Антоніо, поки капелюшник никав містом у пошуках слідів Пенелопи. Хуліанова кімната й справді зовсім не змінилася, хоча тепер усе в ній здавалося Хуліанові замалим — речі ніби зсохлися від часу. Старі записники, олівці, що їх Хуліан гострив за тиждень до від’їзду, книжки, які очікували, щоб їх прочитали, чистий хлоп’ячий одяг у шафі... Капелюшник розповів Хуліанові, що Софі покинула його невдовзі після синової втечі; багато років він нічого про неї не чув, але врешті-решт вона написала йому з Боготи, де жила вже з іншим чоловіком. Тепер Фортюні й Софі регулярно листувалися.
— Ми завжди згадуємо про тебе, — визнав капелюшник, — бо це єдине, що нас поєднує.
Після цих слів Хуліан подумав, що капелюшник усе життя марно намагається розлюбити власну дружину — навіть після того, як утратив її.
— Справжнє кохання трапляється лише раз у житті, Хуліане, навіть якщо ти його не усвідомлюєш.
Здавалося, Фортюні мріє повернути час вспак, щоб розплутати клубок невдач власного життя. Що ж до Хуліана, то коханням його життя була Пенелопа. І Фортюні вирішив, що допоможе синові знайти її, — можливо, тоді й він, Фортюні, поверне собі бодай дещицю того, що втратив, хоча б трохи заповнить ту порожнечу, що стала його прокляттям.
Однак ані рішучість, ані відчай не допомогли Фортюні: ані Пенелопи Алдаї, ані її родини в Барселоні не було. Чоловік простого походження, який усе життя мусив працювати, щоб залишатися платоспроможним, капелюшник ніколи не дозволяв собі сумніватися в силі грошей та соціального статусу; але п’ятнадцятьох років занепаду виявилося достатньо, щоб особняки, підприємства, самі сліди могутньої династії Алдаїв стерлися з лиця землі. Багато хто чув прізвище Алдая, та мало хто пам’ятав його велич.
Того дня, коли ми з Мікелем Молінером завітали до капелюшної крамниці й запитали про Хуліана, капелюшник був упевнений, що ми двоє Фумерових попихачів. Ніхто більше не забере від нього сина, вирішив Фортюні. Цього разу Господь Всемогутній спустився з небес, той самий Господь, який усе життя, ігнорував молитви капелюшника, й Фортюні охоче виколе Йому очі, якщо Він наважиться знов забрати в нього Хуліана.
Саме капелюшник був тим стариганем, якого кількома днями раніше біля особняку Алдаїв бачив торговець квітами. «Огидний вигляд» пояснювався одержимістю, яка охопила капелюшника, коли він відчув, що його життя знову — краще пізно, ніж ніколи — набуло сенсу.
Однак Бог, на жаль, знову знехтував молитви капелюшника: жодних слідів дівчини не було. «Скільки ще Тобі потрібно загублених душ, Господи, щоб задовольнити Твою ненажерливість?!» — запитував капелюшник, а Бог, у Своєму нескінченному мовчанні, незмигно дивився на нього.
— Я не можу знайти її, Хуліане... Присягаюся, я...
— Не хвилюйся, тату. Це повинен зробити я. Ти вже багато допоміг мені.
Того вечора Хуліан нарешті вийшов на вулицю, сповнений рішучості знайти Пенелопу.
Мікель слухав розповідь друга, і жоден з них не звертав уваги на офіціанта, коли той підійшов до телефонного апарата й пробурмотів щось у слухавку, ставши до них спиною. Ані пізніше, коли той потай стежив за дверима, витираючи склянки надто ретельно для закладу, в якому бруд був звичайним явищем. Мікелеві не спадало на думку, що Фумеро вже завітав у цю кав’ярню, як і в десятки інших подібних кав’ярень в околицях особняка Алдаїв, і домовився: тільки-но нога Каракса перетне поріг однієї з них, тієї ж хвилини в поліційному відділку пролунає телефонний дзвінок.
Коли перед дверима кав’ярні зупинилася поліційна машина, офіціант зник у кухні, а Мікель відчув холодну, надзвичайно спокійну тишу загибелі. Каракс усе прочитав у його очах. Вони обидва одночасно обернулися й побачили біля вікна три сірих плащі, що лопотіли під поривами вітру, три обличчя, що дихали парою на шибку. Фумеро серед них не було — йому передували його стерв’ятники.
— Ходім-но звідси, Хуліане...
— Нема куди тікати, — відповів Каракс дивовижно спокійним тоном.
Мікель уважно на нього подивився — і помітив револьвер у його руці.
Дверний дзвоник перекрив звук радіо. Мікель вихопив з рук Каракса зброю й знову пильно глянув тому у вічі.
— Віддай мені свої документи, Хуліане.
Троє поліціянтів удавали, ніби прийшли посидіти в барі. Один з них скоса поглянув на Мікеля з Хуліаном. Двоє інших загорнулися в плащі.
— Твої документи, Хуліане. Негайно.
Каракс мовчки похитав головою.
— Мені залишився місяць, — переконував його Мікель, — якщо пощастить, два. Один з нас повинен вибратися звідси, Хуліане. У тебе на це більше причин, ніж у мене. Не знаю, чи знайдеш ти Пенелопу. Але Нурія чекає на тебе.
— Нурія — твоя дружина.
— Пам’ятаєш, про що ми домовлялися? Коли я помру, все, що належало мені, стане твоїм...
— Усе, крім твоїх снів.
Вони востаннє всміхнулися один до одного, й Хуліан передав йому свій паспорт. Мікель поклав його до кишені пальта, поряд із примірником «Тіні вітру», який носив із собою відтоді, як роздобув.
— Незабаром побачимось, — прошепотів Хуліан.
— Не поспішай. Я зачекаю.
Поліціянти обернулися до них; Мікель підвівся з-за столу й попрямував до бару. У першу мить вони побачили просто блідого чоловіка, який тремтів і здавався напівживим. Він усміхався, але кров застигла в куточках його тонких помертвілих губ.
Коли вони помітили в його правій руці револьвер, Мікель був уже у трьох метрах від них. Один з поліціянтів хотів був закричати, але перший постріл зніс його нижню щелепу. Мертве тіло впало навколішки біля ніг Мікеля.
Решта двоє вже встигли вихопити власну зброю. Другий постріл пройшов крізь шлунок того, який здавався старшим; куля розтрощила хребет навпіл, і кишки полетіли на барну стійку.
Третього пострілу Мікель зробити не встиг. Останній поліціянт уже прицілювався в нього. Мікель відчував це ребрами, серцем, бачив свою смерть у суворих очах, у яких оселився страх.
— Не ворушися, сучий сину, — просичав поліціянт, — або, присягаюся, я розірву тебе на шматки!
Мікель посміхнувся й повільно націлив свій пістолет в обличчя поліціянта. Тому було щонайбільше двадцять п’ять. Його губи тремтіли.
— Перекажи Фумеро від Каракса: я пам’ятаю його матроський костюмчик.
Мікель не відчув ані болю, ані пострілу. Удар, немов приглушений, відкинув його до вікна; усі звуки довкола наче змовкли, барви потьмяніли. Трощачи своїм тілом віконну шибку, Мікель відчув, як сильний холод заповзає йому в горло. Світло неслося вдалину, як пил під поривом вітру. Мікель Молінер востаннє повернув голову й побачив, як його друг Хуліан біжить вулицею геть. Мікелеві було тридцять шість — більше, ніж він сподівався прожити. І коли він упав на хідник, усипаний закривавленим склом, — був уже мертвий.
9
Того вечора приїхав невідомий фургон — невдовзі після телефонного дзвінка від поліціянта, який убив Мікеля. Я так і не дізналася, як звали того хлопця, й не думаю, що він усвідомлював, кого вбив. Як і всі війни — особисті чи громадянські — ця була схожа на театральну виставу. Двоє чоловіків забрали тіла мертвих поліціянтів, настійно переконавши власника бару забути про все, що відбулося, якщо не бажає собі зайвих клопотів. Під час війни в людях прокидається талант забуття, Даніелю, — талант, якого не варто недооцінювати.
Тіло Мікеля Молінера було викинуте на алею в кварталі Раваль дванадцять годин по тому, тож його смерть ніяк не можна було пов’язати з двома загиблими поліціянтами. Минуло аж два дні з моменту смерті, перш ніж тіло опинилося у трупарні. Свої документи Мікель лишив удома; єдине, що знайшли службовці трупарні, — пошкоджений паспорт на ім’я Хуліана Каракса та примірник «Тіні вітру». У поліції зробили висновок, що померлий — Хуліан Каракс. У паспорті досі значилася адреса квартири Фортюні, що на вулиці Св. Антоніо.
- Предыдущая
- 91/107
- Следующая
