Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 97

• Предыдущая
• 97/107
• Следующая

Я вже почала була вірити, що світ забув про нас, коли одного дня до нашої оселі завітав гість. Дуже юний, майже хлопчик, він почервонів до п’ят, зустрівшись зі мною поглядом. Сказавши, що він зі школи журналістики й з’ясовує деяку інформацію, запитав Мікеля Молінера. Пан Молінер, сказав хлопець, має право на щомісячну пенсію, але якщо він хоче її отримувати, слід з’ясувати кілька незначних дрібниць. Я відповіла, що пан Молінер не мешкає тут від самого початку війни, що він поїхав за кордон. Гість вибачився й пішов геть, косячи на мене. У нього було обличчя молодого інформатора, і я зрозуміла, що Хуліанові конче потрібно зникнути з моєї квартири того ж вечора.

Хуліан став слухняним, як дитина. Усе його життя оберталося навколо мене, навколо вечорів, що їх ми проводили разом, слухаючи музику по радіо, коли він мовчки гладив мої руки.

Коли впала ніч, я витягла ключі від квартири на вулиці Св. Антоніо, що їх управитель надіслав неіснуючому панові Рекехо, та відвела Хуліана туди, де він виріс. Улаштувала його у спальні та пообіцяла повернутися наступного дня. Нагадала, що він має бути дуже обережним.

— Фумеро знову тебе розшукує, — сказала я.

Він ледь хитнув головою, немов не міг збагнути, хто такий Фумеро. Здавалося, йому вже до всього байдуже.

Так минуло кілька тижнів. Я завжди приходила до Хуліанової квартири вночі, близько опівночі. Запитувала, що Хуліан робив увесь день. Він дивився на мене, не розуміючи питання. Уночі ми були разом, пригорталися одне до одного, а на світанку я йшла, обіцяючи незабаром повернутися, й завжди замикала двері. Хуліан ключів не мав. Я вважала за краще тримати його ув’язненим, ніж ризикувати його життям.

Більше ніхто не приходив і не запитував про Мікеля Молінера, але я пересвідчилася: серед сусідів поширюються чутки, що мій чоловік у Франції. Я написала кілька листів до іспанської амбасади у Франції, повідомляючи, що в Парижі перебуває іспанський громадянин Хуліан Каракс, і благаючи допомогти мені його розшукати. Я міркувала так: рано чи пізно листи потраплять у потрібні руки. Я вживала всіх застережних заходів, тепер уже знаючи: Фумерова помста — лише питання часу. Такі люди, як Фумеро, ніколи не перестають ненавидіти.

Квартира на вулиці Св. Антоніо розташовувалася на горішньому поверсі. Над нею я знайшла двері на дах. На даху мережилися огорожі, відділені одна від одної низенькими стінами, з метр заввишки; на цих огорожах мешканці вішали сушитися білизну. Мені не знадобилося багато часу, щоб перелізти на інший бік даху. З цього боку парадні двері будівлі виходили на вулицю Хоакіна Кости. Гаразд. Я заходитиму через ці двері, а потім дахами пробиратимусь до помешкання на Св. Антоніо. Ніхто ні про що не дізнається.

Якось я отримала листа від Моліни. Управитель писав, що сусіди інколи чують з квартири Фортюні якісь звуки. Я відповіла від імені Рекехо, що час від часу туди заходить працівник контори, щоб знайти папери або документи, й сусідам нема чого турбуватися, навіть якщо звуки почуються вночі. Додала коментар: між нами, панами бухгалтерами та адвокатами, це таємне холостяцьке гніздечко багато чого варте. Управитель, виявляючи професійне розуміння, відповів, що мені анітрохи не слід турбуватися, він цілковито розуміє ситуацію.

Протягом усіх цих років роль пана Рекехо була моєю єдиною розвагою. Раз на місяць я відвідувала батька на Цвинтарі забутих книжок. Він ніколи не виявляв бажання познайомитися з моїм чоловіком-невидимкою, а я ніколи не пропонувала їх познайомити. Цю тему в наших розмовах ми обходили стороною, як досвідчені моряки обходять рифи, що стирчать з води. Єдине, про що батько запитував мене, — чи не потрібна мені його допомога, чи не може він чимось стати у пригоді.

По суботах, на світанку, я водила Хуліана подивитися на море. Ми здиралися на дах, перетинали суміжні будівлі й опинялися на вулиці Хоакіна Кости. Звідти ми прямували до порту вузькими вуличками кварталу Раваль. Жодного разу ми нікого не здибали: Хуліан жахав людей, навіть здалеку. Іноді ми гуляли аж до хвилерізів. Хуліанові подобалося сидіти на скелях, обличчям до міста.

Вечорами ми час від часу прослизали до кінотеатру, вже після початку фільму. У темряві ніхто не звертав уваги на Хуліана.

Минали місяці. Я звикла вважати такий стан речей природним, мало не ідеальним. Якою я була дурепою!..

Тисяча дев’ятсот сорок п’ятий — рік попелу. Лише шість років минуло з кінця громадянської війни, й хоча рани досі боліли, майже ніхто не казав про це відкрито. Тепер люди розмовляли про іншу війну — світову, яка всю планету загатила смердячими трупами, й сморід цей хтозна-коли й вивітриться. Ці роки — роки нужди та страждань — дивним чином благословенні: я говорю про спокій, про той спокій, що його навівають на нас німі та каліки, — щось середнє між співчуттям та відразою.

Нарешті після багатьох років марних пошуків роботи я знайшла роботу редактора у видавництві, яким керував бізнесмен нової формації — Педро Санмарті. Санмарті побудував свою компанію за допомогою маєтку, що належав його тестеві, якого було швидко відправлено до притулку на берегах озера Баньолас, і тепер Санмарті очікував звідти листа зі свідоцтвом про його смерть. Залицяючись до дівчат, удвічі молодших за нього, ділок характеризував себе як людину, що всім зобов’язана сама собі, — такий собі self-made-man, образ дуже модний на той час. Він любив розмовляти ламаною англійською із сильним акцентом, переконаний, що це мова майбутнього, і всі речення закінчував словом «о’кей».

Фірма Санмарті (він назвав її «Ендіміон-Хауз», переконаний, що така вражаюче гучна назва сприятиме продажам книжок) видавала катехізиси, підручники етикету, серії повчальних романів, де головними героями були то молоді ченці, які вплутуються у сміховинні історії, то служителі Червоного Хреста, то громадські працівники, щасливі та високоморальні. Видавали ми також солдатські комікси під назвою «Хоробра команда» — вони мали шалений успіх серед юнаків, які потребували героїв.

У видавництві в мене з’явилася добра подруга, секретарка Санмарті, вдова, яку звали Мерседес П’єтро. Я відчула в Мерседес рідну душу. У нас було багато спільного: ми обидві були жінками, що пливли за течією, нас оточували чоловіки, які або померли, або ховалися від світу... Мерседес мала семирічного сина, який страждав на м’язову дистрофію, і вона дуже піклувалася про нього. Їй було лише тридцять два, але зморшки на обличчі свідчили про нелегке життя. За всі ці роки Мерседес була єдиною людиною, якій мені хотілося б усе розповісти.

Якось вона сказала мені, що Санмарті — величезний друзяка надзвичайно відомого, нагородженого багатьма медалями інспектора Хав’єра Фумеро. Вони обидва належали до кліки, яка піднялася на руїнах війни й простягнула свої щупальця над усім містом, до нової владної еліти.

Одного дня Фумеро власного персоною завітав до видавництва — зайшов по Санмарті, з яким домовився пообідати. Під якимось приводом я сховалася в канцелярії, доки вони не пішли. Коли я повернулася на місце, Мерседес уважно на мене подивилася. Слова були зайві. Відтоді, як тільки Фумеро з’являвся у видавництві, вона попереджала мене, і я ховалася.

І дня не минало, щоб Санмарті, вигадуючи різні приводи, не намагався запросити мене на вечерю, до театру або кіно. Я завжди відповідала, що на мене вдома чекає чоловік, і його дружина, напевно, хвилюється, бо вже пізно. Правду кажучи, «Буґатті» далеко випереджав пані Санмарті у списку найулюбленіших речей її чоловіка. Значущість дружини для Санмарті взагалі була під великим сумнівом, оскільки маєток тестя вже потрапив до рук ділка. Мерседес попереджала мене: стриманістю Санмарті не відзначається, він жадає свіжої плоті. Зі мною він вдавався до різноманітних хитрощів:

— Скажіть мені, ваш чоловік, цей пан Молінер, письменник. .. Може, він зацікавиться написанням книжки про мого друга Фумеро? Я вже придумав назву: «Фумеро. Кара за злочин». Як гадаєте, Нурієто?

• Предыдущая
• 97/107
• Следующая