Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 39

• Предыдущая
• 39/120
• Следующая

З появою людей на омбу зграї птахів сполохано злетіли на горішні гілки, криками протестуючи проти такого нахабного захоплення їхнього житла. Пернатих, які теж знайшли притулок на самотньому дереві, була неймовірна кількість: сотні чорних дроздів, шпаків, ізаків, ільгуерос, та найбільше – колібрі пікафлор із променистим оперенням. Коли колібрі здійнялися в повітря, то здавалося, ніби порив вітру зірвав з дерева всі квіти.

Ось такий барвистий прихисток трапився маленькому Гленарвановому загону. Юний Грант і спритний Вільсон, піднявшись на дерево, негайно ж видерлися на його верхівку. Крізь листяний зелений купол вони згори оглянули місцевість. Щойно утворений океан оточував їх зусібіч і не видно було йому кінця-краю. Жодне дерево не здіймалося над клекотливим водним простором – лише самотнє омбу здригалось під натиском хвиль, що вирували навколо нього. Ген-ген, на північ стрімким плином проносилися вирвані з корінням стовбури дерев, зламані гілки, солома з крівель зруйнованих ранчо, балки, зірвані водою з дахів естансій, трупи тварин і навіть родина ягуарів. Хижаки пливли на хиткому дереві, з гарчанням учепившись у свій утлий пліт. А далі Вільсону вдалося розгледіти ледве помітну темну цятку. То були Талькав і його вірна Таука.

– Талькаве! Друже Талькаве! – гукнув Роберт, простягаючи руку в напрямку мужнього патагонця.

– Він врятується, пане Роберте, – заспокоїв його Вільсон. – А зараз повернімось униз.

Через хвилину Роберт Грант і матрос, спустившись із «триповерхових» гілок, були вже на верхівці основного стовбура. Тут сиділи Гленарван, Паганель, майор, Остін і Мюльреді: хто верхи, хто вчепившись за гілки. Вільсон розповів про те, що бачив з верхівки омбу. Всі згодились із ним, що Талькав не загине, але не було впевненості в тому, хто кого врятує: Талькав Тауку чи Таука Талькава.

Поза сумнівом, Талькавові більше пощастило, аніж мандрівникам. Дерево то встоїть перед натиском води, однак приплив міг затопити його до верхівки, бо ж тепер ця частина рівнини перетворилася на глибоку улоговину. Насамперед Гленарван розпорядився зробити зарубки на стовбурі омбу, щоб стежити за рівнем води. Якийсь час вода не піднімалася, що вельми потішило мандрівників. Це могло означати, що повінь досягла піку.

– Що тепер будемо робити? – запитав Гленарван.

– Чорт забирай – звичайно вити гніздо! – весело відгукнувся Паганель.

– Вити гніздо? – вигукнув Роберт.

– Звичайно, мій хлопчику, оскільки ми не можемо жити як риби, то залишається вести пташиний спосіб життя.

– Гаразд, – погодився Гленарван, – а хто нас годуватиме?

– Я, – відповів майор.

Усі звернули погляди на Мак-Наббса.

Майор, усівшись на двох гілках, наче в кріслі, простягнув супутникам змоклі, проте туго набиті торби.

– Ви в своєму репертуарі, Мак-Наббсе! – вигукнув Гленарван. – Усе пам’ятаєте навіть тоді, коли дозволено про все забути!

– Оскільки вирішено було не тонути, то немає сенсу помирати з голоду, – відгукнувся майор.

– Якби не моя неуважність, я, звісно, також подумав би про їжу, – наївно бовкнув Паганель.

– А що в цих торбах? – поцікавився Том Остін.

– Їжа на два дні для сімох, – відповів Мак-Наббс.

– Чудово! – промовив Гленарван. – Сподіваюся, за добу вода помітно спаде.

– Або за цей час ми знайдемо спосіб дістатися суші, – додав Паганель.

– Отже, спершу поснідаємо, – заявив Гленарван.

– Спершу слід висушити одяг, – зауважив майор.

– А де ми візьмемо вогонь? – запитав Вільсон.

– Розведемо його, – відповів Паганель.

– Де?

– Тут, на верхівці стовбура, дідько забирай!

– А паливо?

– Сухе гілляччя, яке ми наламаємо на цьому ж дереві.

– Але як розпалити? – запитав Гленарван. – Наш трут перетворився на мокру губку.

– Пусте, – відповів Паганель. – Трохи сухого моху, лінза моєї підзорної труби, промінь сонця – і незабаром ми грітимемося біля чудового багаття. Ну, хто в ліс по дрова?

– Я! – вигукнув Роберт.

І в супроводі друга Вільсона хлопчик, немов кошеня, зник у гіллі.

А тимчасом Паганель назбирав сухого моху, уклав його на шар сирого листя в тому місці, де розходилися три грубі стовбурові гілки, потім вигвинтив із підзорної труби збільшувальне скло. Упіймавши сонячний промінь, – а зробити це було легко, бо саме яскраво променіло денне світило, – він легко запалив сухий мох. Вогнище на сирому листі було цілком безпечне.

Незабаром Вільсон і Роберт повернулися з оберемками хмизу, який одразу ж піднесли до палаючого моху. Аби прискорити процес розпалювання, Паганель удався до арабського способу: він розкарячив свої довжелезні ноги над вогнищем і, то нагинаючись, то випрямляючись, почав роздувати вогонь подолом свого пончо. Гілляччя спалахнуло, незабаром яскраве полум’я з тріскотом злетіло над імпровізованим багаттям. Спершу так-сяк обсушились, а потім поснідали. На омбу не було плодів, та, на щастя, дерево було всіяне пташиними гніздами, що забезпечувало гостей свіжісінькими яйцями; крім того, тут було чимало пернатих мешканців.

Оскільки ніхто не знав, скільки наші мандрівники ще пробудуть на дереві, слід було якнайзручніше розміститися.

– Кухня і їдальня у нас розташовані на нижньому поверсі, а спальня буде поверхом вище, – заявив Паганель. – Будинок доволі просторий, квартплата дешева, тож не варто церемонитись! Погляньте-но вище – он там люльки, наче уготовані нам самою природою. Нам тільки залишається як слід прив’язатися до них – і найкращі ліжка готові! Нам нічого остерігатися, однак для годиться можемо встановити варту. Нас семеро, тож такий загін здатен відбити безліч індіанців і навіть зграю диких звірів.

– Бракує лише зброї, – зауважив Том Остін.

– Мої револьвери при мені, – заявив Гленарван.

– І мої, – відгукнувся Роберт.

– А навіщо вони нам, якщо пан Паганель не знайде способу виготовити порох? – зауважив Том Остін.

– Це зайве, – відгукнувся Мак-Наббс, демонструючи сухісіньку порохівницю.

– Майоре, звідки вона у вас? – поцікавився Паганель.

– Це Талькавова порохівниця. Він подумав, що вона нам знадобиться, і, перш ніж кинутися на порятунок Тауки, віддав її мені.

– Який шляхетний і мужній індіанець! – вигукнув Гленарван.

– Так, якщо всі патагонці схожі на нього, то я вітаю Патагонію, – промовив Том Остін.

– Прошу не забувати про Тауку, – додав Паганель, – адже вона – невід’ємна частина патагонця. Я певен, що ми ще побачимо Талькава з Таукою.

– Як далеко ми перебуваємо від Атлантичного океану? – запитав майор.

– Щонайдалі за 40 миль, – відповів географ. – Наразі, друзі мої, оскільки кожен із нас може гаяти час на власний розсуд, з вашого дозволу, я полишаю вас. Піднімуся вгору, там виберу спостережний пункт і за допомогою підзорної труби оглядатиму білий світ. Доповідатиму регулярно.

І він зник за зеленою листяною завісою. Його ж супутники заходилися готуватись до ночівлі. Швидко впоравшись із цією нескладною роботою, вони знову зібралися навколо багаття.

Зав’язалася розмова, але не про становище мандрівників, із яким вони мусили миритися, а про долю капітана Гранта. Коли спаде вода, за три дні маленький загін знову опиниться на облавку «Дункана», але з ними не буде ані Гаррі Гранта, ані його двох матросів. Здавалося, після такої невдачі, марного переходу через Південну Америку, втрачені були будь-які надії знайти їх. Де ж їх тепер шукати? А як побиватимуться Гелена з Мері, почувши такі сумні новини!

– Бідолашна сестра! – промовив Роберт. – Для нас із нею все скінчено!

Вперше Гленарван не знайшов для хлопчика жодного утішного слова. На що ж іще сподіватися, адже експедиція прямувала точно за документом?

– А все ж тридцять сьома паралель не вигадана цифра, – сказав він. – Ця цифра не припущення, не здогадка, вона стосується місця аварії чи місця полонення Гаррі Гранта! Ми прочитали її, бачили у документі на власні очі.

– Все це так, сер, – відгукнувся Том Остін, – проте наші пошуки виявилися марними.

• Предыдущая
• 39/120
• Следующая