Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 106

• Предыдущая
• 106/136
• Следующая

– Чудово! – вигукнув моряк. – Та сволота тут ще не з’являлася. Гадюки завжди шукають густу траву; ми напевне знайдемо їх у лісах Далекого Заходу!

– Наше щастя, що вони не знайшли «Бонавентура», – зауважив Герберт. – Вони, безумовно, втекли б на ньому, і ми втратили б змогу ще раз відвідати острів Табор.

– Справді, – відповів інженер, – нам конче треба відвезти туди записку з координатами острова Лінкольна і нового місцезнаходження Айртона на випадок прибуття по нього шотландської яхти.

– Але «Бонавентур» на місці, пане Спілете! – відповів моряк. – І так само, як його екіпаж, за першим наказом готовий вирушити в дорогу!

– Гадаю, Пенкрофе, обстеживши острів, ми так і зробимо. До речі, можливо, коли нам пощастить розшукати нашого невідомого заступника, потреба в тій поїздці й зовсім відпаде – він напевне зможе багато чого розповісти нам і про острів Табор, і про острів Лінкольна. Не забувайте, що саме він написав записку про Айртона, і не виключено, що він знає також, коли може повернутися яхта лорда Гленарвана!

– Хай йому біс! – вигукнув Пенкроф. – Та хто ж він такий! Він знає всіх нас, а ми навіть не можемо здогадатися, хто він! Якщо він так само зазнав корабельної аварії, як ми, то чому він од нас ховається? Ми, здавалося б, чесні люди, а спілкуватися з товариством чесних людей ще нікому не видавалося ганебним! Чи з власної доброї волі він тут оселився? Чи може він покинути острів, якби йому цього захотілося? Тут він іще чи вже поїхав?..

Отак розмірковуючи, Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт піднялися на палубу «Бонавентура» і стали походжати по ній туди-сюди. Раптом моряк зупинився і, схилившись над бітенгом, на який було накручено якірний канат, вигукнув:

– Оце-то так! Оце-то дива!

– Що там таке, Пенкрофе? – запитав журналіст.

– А те, що не я в’язав цього вузла!..

І Пенкроф показав на мотузку, якою до бітенга прив’язали якірний канат, щоб той не розмотався.

– Як так, не ви? – запитав Гедеон Спілет.

– Не я, клянуся, що не я! Це плаский вузол, а я звик зав’язувати подвійним морським вузлом!

– А ви не помилилися, Пенкрофе?

– Ні, не помилився, – доводив Пенкроф. – Ці вузли робиш механічно, не задумуючись, а в таких випадках руки не помиляються!

– Отже, пірати все ж таки знайшли «Бонавентура»? – запитав Герберт.

– Не знаю, – відповів моряк, – але ручуся, що хтось піднімав якір «Бонавентура», а потім знову опустив його! Стривайте! А ось вам другий доказ: якірний канат травили, а обмотка, бачите, не доходить до клюза! Повторюю: хтось плавав на нашому судні!

– Але якби на ньому плавали пірати, вони пограбували б його або втекли б на ньому…

– Втекли б?.. Куди?.. До острова Табор?.. – заперечив Пенкроф. – Гадаєте, вони відважилися б вирушити в море на такому невеличкому судні?

– До того ж вони мали б знати точні координати острова Табор, у чому я сумніваюся, – зауважив журналіст.

– Хай там як, а наш «Бонавентур» без нас десь плавав, це так само точно, як те, що мене звати Бонавентур Пенкроф і родом я із Вайн’ярда.

Моряк сказав це так упевнено, що ні Гедеон Спілет, ні Герберт не відважилися суперечити йому. Було добре видно, що судно стоїть не зовсім там, де його ставив Пенкроф. Моряк не сумнівався і в тому, що якір піднімали, а потім знову ставили. Отож навіщо було б здійснювати ці два маневри, якби судно не відчалювало від берега?

– Але як сталося, що ми не помітили бота поблизу острова? – запитав журналіст, намагаючись розвіяти всі сумніви.

– Що ж тут дивного, пане Спілете? – відповів моряк. – Підніміть якір уночі, і якщо віятиме добрий вітер, за дві години ви відійдете так далеко, що загубите острів з виду!

– Гаразд, тоді я ставлю вам іще одне запитання, – сказав Гедеон Спілет. – Навіщо каторжани брали «Бонавентура» і чому поставили його назад у порт?

– Ех, пане Спілете, – відповів моряк, – віднесімо це до ряду незбагненних подій і викиньмо з голови! Для нас важливо, що «Бонавентур» цілий і стоїть на місці. На жаль, якщо пірати візьмуть його вдруге, тоді нам його вже не бачити!

– Якщо так, Пенкрофе, – сказав Герберт, – то можна відвести «Бонавентура» до Гранітного Палацу.

– Воно-то так, – сказав Пенкроф. – А радше – ні. Гирло річки Вдячності – погане місце для стоянки корабля, там неспокійне море.

– А якщо витягти його на пісок до Комина?..

– Хіба що.. – відповів Пенкроф. – Однак ми все одно збираємося на тривалий час поїхати з Гранітного Палацу, і, здається, тут за нашої відсутності «Бонавентур» буде в більшій безпеці. Нехай постоїть у порту Повітряної Кулі, допоки ми очистимо весь острів від тієї наволочі.

– І я так вважаю, – мовив журналіст. – Принаймні тут йому не так загрожує негода, як у гирлі річки Вдячності.

– А якщо пірати знову з’являться сюди? – запитав Герберт.

– Що ж, синку, – відповів Пенкроф. – Не знайшовши тут «Бонавентура», вони шукатимуть його поблизу Гранітного Палацу і, поки нас не буде, захоплять його там. Я згоден з паном Спілетом: залишмо бот на місці. А коли повернемося з експедиції і ще не встигнемо чи не зуміємо позбутися всіх отих головорізів, тоді буде обачніше підвести бота до Гранітного Палацу, доки не зникне небезпека нового нападу.

– Домовилися. Пора в дорогу, – сказав Гедеон Спілет.

Повернувшись до Гранітного Палацу, Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф доповіли Сайресу Сміту про все, що бачили, і той цілком погодився з тим, як вони вчинили. Він навіть обіцяв Пенкрофові дослідити протоку між острівцем і островом Лінкольна, щоб визначити, чи не можна там зробити штучну гавань, спорудивши кілька загат. Таким чином «Бонавентур» був би завжди напохваті, на очах у колоністів, а при потребі навіть під замком.

Того ж вечора колоністи надіслали Айртонові телеграму з проханням привести з собою пару кіз, бо Наб хотів їх приручити на луках плоскогір’я.

Та як не дивно, Айртон не підтвердив одержання цієї телеграми. Інженер дуже здивувався. А втім, Айртона могло не бути в загоні, навіть більше – він міг уже повертатись до Гранітного Палацу. Справді, адже минуло цілих два дні, як він поїхав, і колоністи вирішили, що десятого ввечері, а найпізніше – одинадцятого вранці він повернеться.

Колоністи чекали, що Айртон ось-ось з’явиться на плоскогір’ї Широкий обрій. Наб і Герберт навіть чергували біля містка, щоб опустити його, як тільки приїде їхній товариш.

Проте Айртон не з’явився і о десятій вечора. Колоністи вирішили надіслати ще одну телеграму з проханням негайно відповісти.

Приймальний апарат і далі мовчав.

Колоністи вкрай стурбувалися. Що ж сталося з Айртоном? Його не було в загоні чи він, перебуваючи там, не був вільним у своїх вчинках? Чи треба невідкладно, темної ночі, вирушати до загону?

Колоністи засперечалися. Одні наполягали на тому, щоб негайно йти в дорогу, інші заперечували.

– Але ж могла просто статися аварія на телеграфній лінії! – сказав Герберт.

– Може, й так, – погодився журналіст.

– Почекаймо до завтра, – запропонував Сайрес Сміт. – Можливо, Айртон справді не одержав нашої телеграми, а від нього не доходять телеграми до нас.

Ніч, звичайно, минула в напруженому очікуванні.

На світанку 11 листопада Сайрес Сміт ще раз спробував протелеграфувати, проте знову не дістав відповіді.

Інженер повторив свою спробу: те саме мовчання.

– Їдьмо до загону! – звелів він.

– І добре озброймося! – додав Пенкроф.

Колоністи вирішили не полишати Гранітного Палацу напризволяще, а зоставити в ньому Наба. Провівши друзів до Гліцеринового струмка, він підніме місток і, сховавшись за деревом, чекатиме повернення колоністів чи Айртона. Якщо з’являться пірати і спробують перебратися на другий берег струмка, Наб прожене їх рушничними пострілами, а якщо це не допоможе – сховається в Гранітному Палаці й підніме підйомник, – дома йому ніщо не загрожуватиме.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф підуть, нікуди не звертаючи, до загону для худоби і, якщо не знайдуть там Айртона, обнишпорять увесь ліс у його околицях.

• Предыдущая
• 106/136
• Следующая