Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 42

• Предыдущая
• 42/136
• Следующая

Та незабаром столяри поробилися теслярами. Воно й не дивно: після пролому вибухівкою другого водостоку плоскогір’я й морський берег перетинав потік, який хоч-не-хоч доводилося долати убрід, аби потрапити на північ острова. Щоб уникнути цього, колоністи мусили робити великий гак і огинати плоскогір’я із заходу, доходячи аж до витоків Червоного струмка. Найпростіше було б перекинути на плоскогір’ї й на березі два містки завдовжки від двадцяти до двадцяти п’яти футів. Їхньою основою могли стати кілька ледь обтесаних стовбурів. На це знадобилося лише кілька днів. Навівши мости, Наб і Пенкроф відразу скористалися ними, аби піти до Устричної коси, яку відкрили раніше поблизу дюн. Вони тягли за собою незграбний візок, який використовували тепер замість надто незручних нош, і привезли кілька тисяч устриць, що швидко прижилися серед підводних скель поблизу гирла річки Вдячності, де тепер утворилася їхня нова колонія. Ці молюски мали чудовий смак, і відтепер колоністи ласували ними майже щодня.

Як бачите, острів Лінкольна хоч і був досліджений поселенцями лише незначною мірою, та задовольняв уже майже всі їхні потреби. І здавалося цілком імовірним, що, дослідивши його ліси від річки Вдячності до Зміїного мису, колоністи виявлять на ньому нові скарби надзвичайно щедрої природи.

Колоністам бракувало тільки одного. Вони мали достатньо і м’ясної, й рослинної їжі, що використовувалась як приправа до м’ясних страв; готували відвар із коренів драцени, який, перебродивши, давав кислуватий, схожий на пиво напій – вони пили його ще охочіше, ніж воду; навчилися навіть виготовляти цукор, хоча не мали ні цукрових буряків, ні тростини, а збирали для цього солодкий сік цукрового клена (Acer saсharinum) – одного з представників родини кленових, які буйно ростуть на всій землі в зонах із помірним кліматом і яких на острові було вдосталь; готували приємний чай із монарди, що росла в природному кролячому сажку; зрештою, не бракувало їм і солі – єдиного мінералу, який людина вживає в їжу; не мали вони тільки хліба.

Можливо, згодом його пощастило б замінити чимось подібним – крупою із серцевини сагової пальми чи борошнистими плодами хлібного дерева; може, на півдні острова й росли ті надзвичайно цінні дерева, проте досі вони не траплялися колоністам.

Та Провидіння й тут, за цих непростих обставин, знову прийшло їм на допомогу; щоправда, допомога ця була мізерною, однак навіть мудрий і винахідливий Сайрес Сміт ніколи не зміг би створити того, що несподівано дарував їм випадок: якось Герберт, лагодячи одяг, за підкладкою куртки знайшов зернинку.

Того дня – тоді як із відра лив дощ – мешканці Гранітного Палацу саме зібралися в Урочистій залі, коли хлопчик вигукнув:

– Гляньте, пане Сайресе! Зернятко пшениці!

І показав приятелям зернинку, єдине зернятко, що через дірочку в кишені потрапило в підкладку куртки.

А сталося це через Гербертову звичку годувати в Річмонді горлиць, яких подарував йому моряк.

– Зернятко пшениці? – жваво перепитав інженер.

– Так, пане Сайресе, але тільки одне-єдине!

– Ну, синку, – сміючись вигукнув Пенкроф, – ти нас ощасливив! Слово честі, ощасливив! Та що ж ми можемо зробити з однієї зернини?

– Напечемо хліба, – відповів Сайрес Сміт.

– Авжеж, хліба, тістечок, тортів!.. – глузливо підхопив моряк. – Розкажіть іще що-небудь! Поки ми діждемося хліба з однієї зернини – всі посивіємо!

Не надаючи жодного значення своїй знахідці, Герберт уже ладен був викинути знайдене зернятко, але Сайрес Сміт узяв його, пильно оглянув, переконався, що воно не пошкоджене, і, дивлячись морякові в очі, спокійно запитав:

– Чи знаєте ви, Пенкрофе, скільки колосків пшениці виростає з однієї зернини?

– Один, гадаю, – відповів моряк, здивований таким запитанням.

– Помиляєтеся, Пенкрофе, – десять! А знаєте, скільки зернин в одному колоску?

– Їй-Богу, ні.

– У середньому – вісімдесят, – пояснив Сайрес Сміт. – І якщо ми посадимо цю зернинку, на перший урожай ми матимемо вісімсот зернин, на другий – шістсот сорок тисяч, на третій – п’ятсот дванадцять мільйонів, а на четвертий – понад чотириста мільярдів зерен. Ось така пропорція.

Коли Смітові товариші почули його слова, в них відібрало мову.

Названі цифри всіх приголомшили. Проте Сайресові розрахунки були правильні.

– Саме так, друзі мої, – повів далі інженер. – Плодовита природа родить зерно саме в такій прогресії. А втім, чого варте розмноження пшениці, одна зернина якої за першого врожаю дає вісімсот зерен, якщо порівняти його з маком, – в одній його коробочці визріває тридцять дві тисячі мачинок, або з тютюном, одне стебло якого дає триста шістдесят тисяч насінин? Якби не існувало різних перешкод для їхнього розмноження, за кілька років ці рослини заполонили б цілий світ.

Та інженер не закінчив іще свого невеликого допиту моряка.

– А тепер, Пенкрофе, – правив він своєї, – чи знаєте ви, скільки потрібно буассо[12], аби в них помістилося чотириста мільярдів зернин?

– Ні, не знаю, – відповів моряк. – Знаю тільки, що я бовдур.

– Так-от, Пенкрофе, потрібно понад три мільйони буассо, кожен з яких уміщував би сто тридцять тисяч зерен.

– Три мільйони… – приголомшено скрикнув Пенкроф.

– Три мільйони.

– За чотири роки?

– Так, за чотири роки, – відповів Сайрес Сміт. – Або й за два, якщо на цих широтах, як я сподіваюся, збирати щороку по два врожаї.

Тут на його слова Пенкроф, за звичкою, міг відповісти лише гучним вигуком «Ура!»

– Отож, Герберте, – додав Сайрес Сміт, – твоя знахідка надзвичайно важлива. За наших умов, друзі, нам може знадобитися все, буквально все! Дуже вас прошу не забувати цього.

– Ні, пане Сайресе, ми не забудемо, – відповів Пенкроф. – І якщо мені попадеться тютюнове зернятко, яке дає по триста шістдесят тисяч таких самих зернят, запевняю: я не кину його на вітер! А тепер ви знаєте, що нам залишається зробити?

– Нам залишається посадити це зернятко в землю, – відповів Герберт.

– Авжеж, – погодився Гедеон Спілет. – І до того ж з усіма належними пересторогами, бо воно таїть у собі всі наші майбутні врожаї.

– Аби воно хоч проросло! – вигукнув моряк.

– Проросте, – відповів Сайрес Сміт.

Усе це трапилося в червні, на його двадцятий день. Спочатку виник намір посадити єдину дорогоцінну пшеничну зернину в горщику, та після тривалих міркувань усі вирішили більше покладатися на природу й довірити її ґрунту; того самого дня зернину посадили в землю. Зайве й казати, що колоністи вжили всіх можливих заходів, аби створити якнайкращі умови для її росту й розвитку.

Небо саме прояснилося, і колоністи, вийшовши з Гранітного Палацу, піднялися на плоскогір’я. Там вони вибрали у затишку місце, куди ополудні сонце, мабуть, щедро лило світло й тепло. Землю очистили від каміння, старанно її скопали, розпушили, навіть перебрали руками, аби очистити від комах та черв’яків, потім додали перегною з опалого листя, домішавши до нього трохи вапна, обгородили це місце загорожею й нарешті посадили зернинку в землю.

Чи не здавалося колоністам, що вони закладають наріжний камінь майбутньої величної будівлі? Пенкрофові пригадався день, коли він із безліччю пересторог готувався запалити єдиного сірника. Але тепер справа була далеко важливіша. Ще б пак, наші невдахи-повітроплавці так чи інакше здобули б вогонь, проте жодна наймудріша й наймогутніша в світі людина не поновила б для них пшеничної зернинки, якби раптом, на нещастя, вона загинула!

Кілька градусів нижче нуля. Дослідження болотистої південно-східної частини острова. Лисиці. Морський обрій. Розмова про майбутнє Тихого океану. Безперервна й невгамовна праця інфузорій. Що станеться із Землею. Полювання. Качине болото.

• Предыдущая
• 42/136
• Следующая