Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 55
- Предыдущая
- 55/136
- Следующая
А тим часом вона все ширшала й ширшала і води її ставали щораз спокійнішими. Дерева на правому боці річки росли так само густо, як і на лівому, і там, і там стіною стояли хащі, проте ліси тут, безумовно, були безлюдні, адже Топ жодного разу не гавкнув, а розумний собака обов’язково повідомив би свого хазяїна, якби поблизу річки опинився якийсь заброда.
0 пів на одинадцяту, на превелике здивування Сайреса Сміта, Герберт, котрий трохи випередив супутників, раптом крикнув:
– Море!
1 за кілька хвилин перед колоністами, що спинилися на узліссі, постало давно очікуване західне узбережжя острова.
Але як воно відрізнялося від східного узбережжя, на яке їх закинула доля! Тут не було ні гранітних круч, ні рифів у морі, ні навіть піщаного берега. Все воно поросло густим лісом, і хвилі добігали аж до дерев, що схилилися над водою. То був не звичний для ока берег, який його найчастіше творить природа, стелячи широкий піщаний килим чи примхливо нагромаджуючи кам’яні скелі, а чудове узлісся, поросле найпрекраснішими в світі деревами. Русло річки лежало так високо над рівнем моря, що в нього не проривалися морські хвилі навіть під час найбільших припливів, і величні дерева пустили в родючу землю на гранітній основі таке саме міцне коріння, як і там, у глибині острова.
Колоністи опинилися біля невеличкої бухти, в якій не помістилося б навіть дві-три рибальські шхуни; ото й було гирло нової для колоністів річки, води якої не впадали в море, м’яко котячись рівним похилим руслом, а падали з висоти понад сорок футів – ось чому приплив не впливав на течію річки. Та й справді, навіть найбільший тихоокеанський приплив ніколи не міг досягти берегів річки, що утворювала ніби природний шлюз, і, безумовно, тільки через мільйони років водам судилося розмити його гранітне дно і створити зручніше гирло для річки. Отож, за спільною згодою, потік назвали Водоспадною річкою.
Ліс тягнувся на північ берегом миль на дві; потім дерева рідшали, і за ними вздовж узбережжя, яке котилося вдалину майже по прямій лінії, виднілося мальовниче пасмо невисоких гір. Уся південна частина берега між Водоспадною річкою і Зміїним мисом, навпаки, була вкрита густими лісами з надзвичайно красивих струнких чи похилених до моря дерев, коріння яких часом лизали високі хвилі. Саме з цього боку, тобто на всьому півострові Звивистий, і належало вести далі пошуки, бо люди, що зазнали корабельної катастрофи – хоч би хто вони були, – могли б знайти прихисток лише тут, а не в другій, безплідній і дикій частині узбережжя.
Стояла чудова ясна погода, і з висоти скелястого берега, на якому Наб із Пенкрофом розклали сніданок, відкривався широкий краєвид. Обрій був зовсім пустельний, у відкритому морі не білів жодний парусник. На узбережжі так далеко, як сягав зір, не виднілося не те що судна чи човна, а навіть якихось корабельних уламків. Але щодо цього інженер міг дійти остаточного висновку, лише пильно обстеживши все узбережжя аж до краю Звивистого півострова.
Колоністи швидко поснідали, і о пів на дванадцяту Сайрес Сміт знову покликав усіх у дорогу. Тепер перед ними лежали не прибережні піски і не кам’янистий берег, а густі хащі, що підступали аж до води, і це дуже ускладнювало просування вперед.
Відстань від гирла Водоспадної річки до Зміїного мису становила миль із дванадцять. Звичайним берегом колоністи могли б їх подолати, не кваплячись, години за чотири, але тут вони мусили йти вдвічі довше, аби досягти визначеної мети, адже доводилось обходити дерева, прорубувати стежку в чагарниках і розрубувати ліани, що перетинали дорогу. Все це дуже подовжувало їхній шлях.
Та хоч скільки вони йшли, ніщо не свідчило, що поблизу цього узбережжя сталася корабельна катастрофа. Та, як справедливо зауважив Гедеон Спілет, всі сліди могли змити хвилі, понісши рештки розбитого корабля у відкрите море; навіть коли не пощастить знайти жодного уламка, не можна з певністю твердити, ніби море не викидало розбитого судна на західний берег острова Лінкольна.
Журналіст міркував слушно, крім того, випадок із дробинкою незаперечно доводив, що близько трьох місяців тому на острові хтось стріляв із рушниці.
Настала шоста вечора, а подорожнім лишалося пройти ще дві милі до кінця Звивистого півострова. Не виникало сумніву, що, дійшовши до Зміїного мису, вони не встигнуть до заходу сонця повернутися до того місця, де зранку зупинялись на перепочинок, – біля витоків річки Вдячності. Тому належало провести ніч на мисі. Та, на щастя, харчів їм не бракувало, і то було дуже добре, бо в цьому лісі на західному узбережжі зовсім не траплялися звірі. Зате серед дерев літало безліч птахів: жакамари, куруку, трагопани, тетеруки, маленькі й великі папуги, какаду, фазани, голуби й сотні інших пернатих. Не було жодного дерева без гнізда ані гнізда, з якого не долинало б лопотіння крил!
Близько сьомої вечора украй стомлені колоністи дісталися Зміїного мису, що химерною закруткою виступав у море. Тут закінчувався прибережний ліс півострова, і південна частина його узбережжя набувала звичного вигляду – зі скелями, рифами й широкими піщаними косами. Можливо, саме тут десь на берег було викинуто корабель, що зазнав катастрофи, але вже стемніло, і подальше дослідження колоністи мусили відкласти на завтра.
Пенкроф і Герберт, не зволікаючи, кинулись шукати зручне для ночівлі місце. Тут ліс Далекого Заходу уривався, і на його краю підліток зі здивуванням помітив густі бамбукові гаї.
– О, чудове відкриття! – вигукнув він.
– Чим же воно чудове? – запитав Пенкроф.
– Справді, чудове, – переконував моряка Герберт. – Почнемо з того, що бамбукові стовбури, порізані на тонкі смужки, використовують для плетіння кошиків; якщо його стебла вимочити й перетворити на тісто, можна приготувати китайський папір; із бамбукових стовбурів, залежно від їхньої товщини, роблять тростини, ціпки, чубуки і навіть труби для водогону; великі бамбукові стовбури – чудовий, легкий і міцний будівельний матеріал, що не боїться шашеля. А ще, розпилявши стовбур між двома вузлами і зберігши замість дна поперечну перетинку, одержують міцні й зручні посудини, дуже поширені у Китаї. Але, як я бачу, тобі все це байдуже. Крім того…
– Крім того?..
– Коли ти не знаєш, я тобі розповім, що в Індії бамбук їдять замість спаржі.
– Оце-то спаржа, заввишки тридцять футів! – вигукнув моряк. – І вона смачна?
– Неймовірно смачна! – відповів Герберт. – Тільки їдять не тридцятифутові стовбури, а бамбукові пагінці.
– Чудово, синку, чудово! – похвалив хлопця Пенкроф.
– Додам іще, що молоді пагони, замариновані в оцті, – прекрасна приправа.
– Що далі, то краще, Герберте.
– І, нарешті, в стовбурах бамбуку є цукристий сік, а з нього готують приємний напій.
– І це все? – перепитав моряк.
– Усе!
– А його, часом, не курять?
– На превеликий жаль, Пенкрофе, не курять.
Герберт і моряк не довго шукали місце, зручне для ночівлі. Хвилі, гнані південно-західним вітром, нещадно били у прибережні скелі, й там зяяли глибокі печери, де можна було переночувати й сховатися від негоди. Та як тільки вони спробували увійти в одну з печер, звідти почулося люте ричання.
– Назад! – крикнув Пенкроф. – Наші рушниці заряджені лише дробом, а для звірів із таким гучним голосом дріб не страшніший від крупинки солі!
Моряк, схопивши хлопця за руку, відтяг його під прикриття скелі, й тієї ж миті при виході з печери з’явився великий красивий звір. То був ягуар, такий самий завбільшки, як і його родичі в Азії. Тобто завдовжки п’ять футів. Його руду шкіру вкривали чорні плями, яскраво вирізняючись на тлі білої шерсті на животі. Герберт упізнав у ньому кровожерного суперника тигра, далеко небезпечнішого, ніж кугуар, що є лише суперником вовка.
Ягуар ступив кілька кроків і озирнувся; його шерсть настовбурчилася, очі палали вогнем, ніби він уже не вперше стикався з людиною. В цю хвилину з-за високих скель вийшов журналіст, і Герберт, подумавши, що той не помітив ягуара, хотів кинутися йому назустріч, але Гедеон Спілет подав йому знак рукою і йшов далі вперед. Журналіст уже зустрічався з тиграми, і, підійшовши кроків на десять до звіра, він зупинився і став цілитись у нього з карабіна. На Спілетовому обличчі не здригнувся жоден м’яз.
- Предыдущая
- 55/136
- Следующая
