Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 57

• Предыдущая
• 57/136
• Следующая

– І все ж таки хоч що-небудь від нього залишилося б! – зауважив журналіст.

– На рифах зосталися б уламки судна, а на піску нічого не лишилося б, – відповів моряк.

– Чому?

– Бо піски набагато небезпечніші, ніж скелі, – вони відразу все засмоктують. І за кілька днів геть зникне навіть корпус корабля тоннажем у кілька сотень тонн.

– Отже, Пенкрофе, – запитав інженер, – якщо корабель затонув, сівши на піщану мілину, то немає нічого дивного, коли від нього й слідів не залишилося?

– Так, пане Сміте, час або буря мали замести всі сліди. Та все ж таки мене дивує, чому навіть у такому разі немає уламків щогл чи рангоутного дерева на березі, де їх не змили б хвилі.

– Гаразд, ведімо наші пошуки далі, – запропонував Сайрес Сміт.

О першій пополудні мандрівники дійшли до середини бухти Вашингтона, подолавши на той час добрих двадцять миль.

Колоністи зупинилися на обід і спочинок.

Тут починався нерівний, химерно порізаний скелястий берег, на зміну піщаним косам у море витяглося довге пасмо підводного каміння, що тепер ховалося через приплив і мало оголитися під час відпливу. Мандрівники бачили, як хвилі з пінявими шлейфами м’яко розбиваються об верхівки підводних скель. Звідси до мису Кіготь берег тягся вузькою смугою, затиснутою між пасмом рифів і лісом.

Іти ставало дедалі важче: берег захаращували численні уламки скель. Гранітна круча здіймалась дедалі вище, і від дерев, що росли на ній, виднілися тільки зелені маківки, яких не ворушив найменший вітерець.

З півгодини перепочивши, колоністи пішли далі, пильно оглядаючи берег і прибережні скелі. Пенкроф і Наб відважно добиралися аж до найдальших рифів, коли що-небудь привертало їхню увагу. Але щоразу помилялися, приймаючи химерні виступи скель за корабельні уламки. Зате мали змогу переконатися, що й тут берег усіяний їстівними скойками, але використовувати ті припаси не було змоги, доки не з’явиться переправа через річку Вдячності й доки колоністи не матимуть досконаліших транспортних засобів.

Отож і з цього боку узбережжя не пощастило виявити слідів гаданої корабельної катастрофи, хоч, скажімо, корпус корабля або його уламки, викинуті на берег моря, неможливо не помітити, як неможливо було не помітити ящика, знайденого щонайменше миль за двадцять звідси. А проте на березі нічогісінько не було.

До третьої пополудні Сайрес Сміт із товаришами підійшли до тісної, закритої бухти, в яку не впадала жодна річка. То була невидима з моря невеличка природна гавань, куди вів вузький прохід поміж рифами.

У глибині бухточки, напевне, сильний підземний поштовх розколов гірське пасмо й утворив пологий схил, яким легко було вибратися на майданчик, розташований менше ніж за десять миль від мису Кіготь, тобто за чотири милі по прямій лінії від плоскогір’я Широкий Обрій.

Гедеон Спілет запропонував друзям зупинитися на перепочинок. Усі погодилися, бо в дорозі зголодніли, і хоча ще не настав час вечері, ніхто не відмовлявся підкріпитися шматком дичини. Завдяки цій перекусці можна було потерпіти до вечері у Гранітному Палаці.

Через кілька хвилин колоністи посідали під чудовими приморськими соснами і заходилися вминати їжу, добуту Набом із торби.

Кам’яниста місцина здіймалася на висоті п’ятдесяти-шістдесяти футів над рівнем моря. Перед очима колоністів стелився широкий простір до самої бухти Єдності, яка виднілася за скелястим мисом. Але ні острівця, ні плоскогір’я Широкий Обрій не було та й не могло бути видно, бо рельєф ґрунту ї стіна високих дерев заступали північну частину обрію.

Зайве й казати, що хоча перед очима супутників відкрився безмежний простір океану, а інженер пильно й послідовно обстежив увесь обрій у далекоглядну трубу, вони не помітили жодного корабля.

Колоністи так само пильно обстежили в далекоглядну трубу й ту частину узбережжя, яка лежала між берегом і рифами, але й там не виявили жодних слідів корабельної катастрофи.

– Ну що ж, – сказав Гедеон Спілет, – доведеться нам змиритися і тішитись думкою, що ніхто не стане заперечувати наших прав на острів Лінкольна.

– А як же тоді бути з дробинкою? – запитав Герберт. – Адже вона, як я гадаю, нам не примарилася!

– Таки ні, хай їй чорт! – вигукнув Пенкроф, згадавши про свого зламаного зуба.

– То який же висновок? – запитав журналіст.

– А ось який, – відповів інженер, – щонайбільше три місяці тому до острова з доброї волі чи несамохіть пристало якесь судно…

– Отже, ви, Сайресе, припускаєте, що воно затонуло, не залишивши жодних слідів? – вигукнув журналіст.

– Ні, дорогий Спілете, але погодьтеся, що на острів напевне ступала якась людина, і так само певно й те, що на сьогодні її тут немає.

– Тоді, якщо я добре вас розумію, пане Сайресе, – промовив Герберт, – корабель відплив у море?..

– Очевидно, так.

– І ми навіки втратили нагоду повернутись додому? – вигукнув Наб.

– Боюся, що навіки.

– Ну що ж, якщо нагоду втрачено, ходімо далі, – сказав Пенкроф, що вже знудився за Гранітним Палацом.

Та як тільки він підвівся, пролунало гучне гавкання Топа, і собака вискочив з лісу, несучи в зубах брудний клапоть тканини.

Наб вирвав його із собачої пащі й побачив шматок голубого сирового полотна.

Топ збуджено гавкав, метався з боку в бік і, здавалося, запрошував свого хазяїна йти за ним у ліс.

– Мабуть, він знайшов щось таке, що могло б пояснити, звідки взялася дробинка! – вигукнув Пенкроф.

– Одного з тих, хто зазнав корабельної аварії! – крикнув Герберт.

– Може, він поранений? – запитливо мовив Наб.

– Або й небіжчик, – додав журналіст.

І всі кинулись за собакою між високими соснами, що стіною стояли на узліссі. Про всяк випадок Сайрес Сміт із товаришами звели курки.

Колоністи зайшли досить глибоко в ліс, але, на превеликий жаль, не виявили жодного сліду людської ноги. Чагарники й ліани були незаймані, і їх доводилось розрубувати сокирами, як і досі в непрохідних лісах. Отож важко було припустити, що тут ступала людина, а проте Топ біг не як собака, що шукає щось навмання, а як створіння, що наполегливо йде до усвідомленої мети.

Через сім-вісім хвилин Топ зупинився. Колоністи вийшли на галявину, обрамлену великими деревами, але нічого не побачили ні в чагарниках, ні між стовбурами дерев.

– Та що з тобою, Топе? – здивовано запитав Сайрес Сміт.

Топ гавкав дедалі дужче, стрибаючи біля підніжжя велетенської сосни.

І раптом Пенкроф вигукнув:

– Ти ба! Оце знахідка!

– Що там? – запитав Гедеон Спілет.

– А ми шукаємо рештки корабля на морі й на суші!

– То й що?

– А те: виявляється, вони у повітрі!

І моряк показав на величезне білясте полотнище, яке зависло на маківці сосни; саме його клапоть, знайдений на землі, й приніс їм Топ.

– Ніякі то не рештки корабля! – вигукнув Гедеон Спілет.

– Вибачте… – глузливо заперечив Пенкроф.

– Як? Невже це?..

– Це все, що залишилося від нашого повітряного корабля, від кулі аеростата, що зависла вгорі на верхівці дерева!

Пенкроф не помилився і, щосили гукнувши «Ура!», додав:

– Дивіться, скільки добрячого полотна! Тепер ми роками матимемо з чого шити собі білизну! Тепер нам не бракуватиме ні сорочок, ні носових хусток! То як, пане Спілете, що ви скажете про острів, де сорочки ростуть на деревах?

Таки поселенцям острова Лінкольна дуже поталанило, що куля аеростата, здійнявшись востаннє в повітря, знову впала на острів, а їм пощастило знайти її. Вони могли або зберегти її, щоб спробувати покинути острів повітряним шляхом, або ж використати кількасот ліктів якісного бавовняного полотна, попередньо знежиривши його. Можна уявити радість не тільки Пенкрофа, а й усіх інших!

Але завислу колишню кулю ще належало зняти з дерева й покласти в надійне місце, а то було нелегке завдання. Наб, Герберт і моряк, вилізши на верхівку дерева, мусили виявляти чудеса спритності, аби відчепити велетенську оболонку аеростата.

Ця робота забрала майже дві години, і нарешті колоністи спустили додолу не тільки оболонку з клапаном, пружинами й мідними частинами, а й сітку, тобто велику кількість канатів та мотузків, а також обруч кулі та якір аеростата. Оболонка збереглася добре й мала розрив лише в одному з капшуків у нижній частині.

• Предыдущая
• 57/136
• Следующая