Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 59
- Предыдущая
- 59/136
- Следующая
– Шановне товариство, – мовив тоді Сайрес Сміт, – нам залишається одне: дочекатися ранку, а потім діяти, як покажуть обставини. А тим часом ходімо до Комина. Там ми знайдемо прихисток, і хоча й не повечеряємо, зате виспимося.
– Але що ж то за нахаба втнув нам таку штуку? – знову скипів Пенкроф, котрий ніяк не міг заспокоїтись.
Хоч би ким був отой «нахаба», у колоністів була одна рада: послухатися Сайреса Сміта, піти до Комина і дочекатись там ранку. Про всяк випадок собаці звеліли сидіти під вікнами Гранітного Палацу, а якщо Топ діставав наказ, то виконував його, не сперечаючись. Отож вірний собака зостався біля підніжжя гранітної кручі, а його хазяїни знайшли притулок у Комині.
Якби ми сказали, що вкрай стомлені колоністи добре спали на піску серед скель, то погрішили б супроти істини. Вони не тільки були надто стривожені, усвідомлюючи вагу несподіваної пригоди, – байдуже, спричинила її стихія чи людське створіння, що стане відомо наступного дня, – а ще й тому, що їм було дуже незручно спати на голій землі. Проте, так чи інакше, на той час їхнє житло було кимось зайняте, і спочивати вдома вони не мали змоги.
Крім того, у Гранітному Палаці були не тільки житлові кімнати, а й комора та склад. Там зберігалося їхнє майно, зброя, начиння і реманент, прилади, боєприпаси, харчі… Якщо все це розкрадено, їм доведеться знову влаштовувати свій побут, майструвати зброю й різне начиння. Важка то справа! Розтривожені, то один, то другий щохвилини виходили з Комина, аби глянути, чи стереже Топ кручу. Тільки Сайрес Сміт із властивою йому стриманістю чекав ранку, хоча його чіпкий і глибокий розум марно бився в здогадах щодо незбагненної загадки; йому здавалося, що їх зусібіч оточують могутні таємні сили, назви яким він не міг знайти, й тому в душі лютував на себе. Гедеон Спілет, безумовно, був його однодумцем, і вони не раз упівголоса обмінювалися міркуваннями про незбагненні обставини, що виявили всю їхню короткозорість і безпорадність. Без сумніву, острів мав якусь таємницю, але як її розгадати? Герберт не знав, що й думати, йому дуже хотілося розпитати про все Сайреса Сміта. А Наб урешті-решт вирішив, що все те не його діло, а діло його хазяїна, і якби він не боявся видатися нечемним щодо товаришів, то цієї ночі славний негр спав би так само міцно, як і на ліжку в Гранітному Палаці!
Найдужче лютував Пенкроф – він аж шаленів од злості.
– Оце так жарти! Хто ж нам утнув оцю штуку? Такі витівки мені не до шмиги, і хай начувається той штукар, коли він попадеться мені в руки!
Ледь засіріло небо, як колоністи, належно озброївшись, вирушили на берег, де виглядав пружок підводних скель. Гранітний Палац виходив вікнами на схід, і з хвилини на хвилину його мало осяяти вранішнє сонце. І справді, не настала ще й п’ята ранку, як воно порснуло промінням у зачинені віконниці, що відразу проглянули крізь зелену завісу листя.
Здавалося, ніби все гаразд, та колоністи мимоволі скрикнули, побачивши, що двері, які вони, йдучи з дому, щільно зачинили, тепер навстіж відчинені.
Хтось пробрався до Гранітного Палацу. В цьому не лишалося ніяких сумнівів.
Верхня драбина, що вела від майданчика до дверей, залишилась на місці, зате нижню хтось витяг аж до порога. Було більш ніж очевидно, що заброди хотіли зробити все, аби уникнути небажаних несподіванок.
А дізнатися, хто ті заброди і скільки їх, іще не було змоги, бо жоден з них не виглянув у вікна чи двері.
Пенкроф став гукати знову.
У відповідь жодного звуку.
– Паскуди! – крикнув моряк. – Розіспались, наче в себе дома! Гей, ви, пірати, розбійники, корсари, виродки Джона Буля!
Варто зауважити, що щирий американець Пенкроф обзивав «виродком Джона Буля» лише того, кому хотів найдужче допекти, бо, як на нього, більшої образи не було.
У цю хвилину зовсім розвиднилося, і фасад Гранітного Палацу спалахнув під сонячним промінням. Однак і всередині, й зовні було тихо й спокійно. Так тихо, що колоністи вже й самі не знали, зайняв хтось їхній дім чи ні. Та сумніватися не доводилось, і про те вельми переконливо свідчила драбина. Свідчила вона й про те, що непрохані пришельці, хоч би хто вони були, не могли втекти! Але як до них дістатися?
Гербертові спало на думку прив’язати до стріли мотузку і пустити стрілу так, щоб вона пройшла між крайніми щаблями драбини, яка висіла на порозі дому. Потім можна потягти за мотузку, стягти драбину вниз і піднятись нею до Гранітного Палацу.
Очевидно, нічого іншого їм не лишалося, і, якщо виявити спритність, їхній задум міг здійснитися. На щастя, лук і стріли було складено в одному з коридорів Комина, так само, як і кілька десятків саженів тонкої мотузки з рослинного волокна. Пенкроф розмотав мотузку і прикріпив її до добре опереної стріли. Потім Герберт уклав стрілу в лука й старанно прицілився у кінець драбини, що звисала біля входу.
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Пенкроф і Наб відступили трохи назад, аби краще бачити вікна Гранітного Палацу. Журналіст, приклавши карабін до плеча, націлився на двері.
Тятива випросталась, у повітрі просвистіла стріла разом з мотузкою і поцілила між двома останніми щаблями мотузяної драбини.
Справу було зроблено.
Герберт відразу схопив кінець мотузки; але тієї миті, коли він потяг її, щоб скинути драбину, в проймі дверей майнула чиясь рука, вхопила драбину і затягла її всередину Гранітного Палацу.
– Клята тварюка! – вигукнув моряк. – Хочеш дістати кулю, то дістанеш зараз!
– Хто то? – запитав Наб.
– Хто? Ти не впізнав?..
– Ні, не впізнав.
– Та мавпа ж! Якась макака, сапажу, орангутанг, бабуїн, горила, сагуїн! Наше житло заполонили мавпи, вибравшись драбиною, поки нас не було дома!
І тієї ж миті, мов підтверджуючи морякову думку, троє чи четверо чотирируких повідчиняли всі віконниці й, виглядаючи у вікна, стали кривлятися й гримасувати, ніби отак, по-своєму, вітаючи справжніх господарів житла.
– Я знав, що це чийсь кепський жарт! – крикнув Пенкроф. – Тож хай один із тих проклятих штукарів поплатиться за всіх інших!
Моряк приклав рушницю до плеча, швидко прицілився в одну з мавп і вистрілив. Усі мавпи зникли, і лише одна, смертельно поранена, впала на піщаний берег.
То була велика мавпа, і належала вона до першого розряду чотирируких, у цьому не було сумнівів. Якої б вона не була породи – шимпанзе, орангутанг, горила чи гібон, – все одно вона належала до людиноподібних мавп, названих так завдяки схожості з людьми. А втім, Герберт сказав, що то орангутанг, а нам відомо, що хлопець знався на зоології.
– Чудова тварина! – вигукнув Наб.
– Хай чудова, якщо вона тобі подобається! – відповів Пенкроф. – Тільки я не знаю, як нам повернутися додому!
– Герберт – добрий стрілець, – мовив журналіст. – Лук при ньому. Нехай спробує ще…
– Воно то так, але ті мавпи дуже хитрі! – вигукнув Пенкроф. – Вони вже не висовуватимуться у вікна, і ми не зможемо їх перестріляти. А коли я думаю про шкоду, якої вони можуть накоїти у кімнатах, у коморі…
– Трохи потерпіть! – відповів Сайрес Сміт. – Ці тварини не зможуть довго нам заважати.
– Я в це повірю тільки тоді, коли всі вони будуть на землі, – сказав моряк. – До речі, чи вам, пане Сміт, відомо, скільки дюжин тих штукарів зібралося там, нагорі?
Відповісти на Пенкрофове питання було важко, нелегко було й здійснити Гербертів задум, бо драбину мавпи затягли за двері і, коли хлопець знову потяг за мотузку, вона лопнула, а драбина залишилася на місці.
Становище ускладнювалося. Пенкроф дедалі більше лютував. У всьому цьому був і смішний бік, але моряк рішуче відмовлявся помічати, що тут є щось кумедне. Не було сумніву, що колоністи зрештою виженуть непроханих гостей і повернуться до свого житла, але коли і як? Цього ніхто з них не міг сказати.
Минуло дві години; мавпи не з’являлися на очі, причаївшись у Гранітному Палаці; лише кілька разів мавпяча морда чи лапа висовувалися то у дверях, то у вікнах, і по них відразу били рушничні постріли.
- Предыдущая
- 59/136
- Следующая
