Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 71

• Предыдущая
• 71/136
• Следующая

Певне, Гедеон Спілет, у якому часом прокидався журналіст, у глибині душі не проти був віддати на волю випадку захопливий нарис про пригоди колоністів острова Лінкольна! Який бурхливий успіх чекав на власного кореспондента газети «Нью-Йорк геральд» і на сам номер газети, якби нарисові пощастило дістатись на адресу її головного редактора, вельмишановного Джона Бенетта!

Отож Гедеон Спілет написав стислу замітку, яку поклав у торбинку з непромокальної тканини разом зі зверненням до кожного, хто її знайде, надіслати текст до редакції газети «Нью-Йорк геральд». Торбинку прив’язали до шиї, а не до ноги альбатроса, бо ці птахи люблять спочивати на поверхні моря; потім швидкокрилого посланця випустили на волю, і схвильовані колоністи довго дивилися в небо, аж поки він зник у туманній далині на заході.

– Куди він полетів? – запитав Пенкроф.

– До Нової Зеландії, – відповів Герберт.

– Щасливої дороги! – крикнув моряк, не покладаючись у душі на успіх такого роду листування.

Взимку знову відновилася робота в Гранітному Палаці: лагодили одяг, майстрували різне начиння і, крім того, шили вітрила для судна, викроївши їх із тієї самої, здавалося, невичерпної оболонки аеростата.

У липні тріщав мороз, лютував холод, та колоністи не жаліли ні дров, ні вугілля. Сайрес Сміт поставив ще один камін у великій залі, й біля нього колоністи проводили довгі зимові вечори. Працюючи, вони вели розмови, під час дозвілля читали книжки, й таким чином час минав непомітно і з користю для всіх друзів.

Сидячи після ситної вечері у нагрітій кам’яним вугіллям, ясно освітленій свічками залі, попиваючи з чашок гарячу «каву» з бузини й покурюючи запашні люльки, колоністи раювали, слухаючи, як надворі виє буря. Можна сказати, вони були щасливими, якщо можуть почуватися щасливими люди вдалині від рідних, знайомих, не маючи можливості навіть подати про себе звістку! Вони завжди розмовляли про батьківщину, далеких друзів, про велич американської республіки, вплив якої дедалі зростав, і Сайрес Сміт, що добре розумівся на державних справах Сполучених Штатів, захоплював друзів своїми розповідями, міркуваннями і передбаченнями.

Якось Гедеон Спілет вирішив його запитати:

– Чи не здається вам, шановний Сайресе, що безперервному технічному і промисловому прогресу, в якому ви нас запевняєте, рано чи пізно настане край?

– Настане край? Чому?

– Хоча б тому, що вичерпається все вугілля, яке можна назвати найціннішим серед корисних копалин!

– Так, кам’яне вугілля справді найцінніший мінерал, – промовив інженер. – І природа ніби вирішила довести це, створивши алмаз, який, по суті, не що інше, як чистий кристалізований вуглець.

– Сподіваюся, пане Сайресе, – втрутився Пенкроф, – ви не хочете сказати, що алмази палитимуть замість вугілля в топках парових котлів?

– Ні, друже, – відповів Сайрес Сміт.

– І все ж таки я переконаний, і ви не заперечите цього, – вів далі Гедеон Спілет, – настане день, коли всі поклади кам’яного вугілля вичерпаються.

– О, поклади вугілля ще великі, і сто тисяч вуглекопів, котрі дістають із надр землі щороку сто мільйонів квінталів палива, іще не скоро його вичерпають!

– Зважаючи на те, що споживання кам’яного вугілля у всіх країнах зростає, можна передбачити: незабаром вуглекопів буде не сто, а двісті тисяч і добування вугілля подвоїться.

– Безумовно, але коли європейські запаси вугілля виснажаться, хоча за допомогою нових машин його можна добувати і в дуже глибоких пластах, шахти Америки й Австралії даватимуть ще дуже довго кам’яне вугілля для промисловості.

– Як довго? – запитав журналіст.

– Принаймні років двісті п’ятдесят або триста.

– Для нас це втішно, – сказав Пенкроф. – Зате скрутно доведеться нашим правнукам!

– На той час люди знайдуть щось інше, – промовив Герберт.

– Треба сподіватися, знайдуть, – відповів Гедеон Спілет. – Бо без вугілля не буде парових машин, без парових машин не буде залізниць і кораблів, зупиняться заводи й фабрики, не стане всього того, чого потребує поступ сучасного життя!

– Та що ж люди можуть винайти, аби замінити кам’яне вугілля? – запитав Пенкроф. – Чи ви, пане Сайресе, маєте про це якесь уявлення?

– Приблизно маю, друже.

– То що ж палитимуть замість вугілля?

– Воду, – відповів Сайрес Сміт.

– Воду? – крикнув здивований Пенкроф. – Вода грітиме котли локомотивів і парових машин на кораблях? Вода грітиме воду?

– Авжеж, але вода, розкладена на частини, – пояснив Сайрес Сміт. – Це, без сумніву, робитимуть за допомогою електрики, яка в руках людини стане могутньою силою, адже всі великі відкриття за незбагненним законом розвитку суспільства з’являються одні за одним щоразу, ніби нашаровуючись і доповнюючи одні одних. Так, друзі, гадаю, вода колись використовуватиметься як пальне; водень і кисень, із яких вона складається, взяті окремо або разом, стануть тим невичерпним джерелом тепла й світла, з потужністю якого ніколи не зрівняється ніяке кам’яне вугілля. Настане день, і в трюми пароплавів та в тендери паровозів вантажитимуть не вугілля, а балони з двома цими стиснутими газами, що згоратимуть у топках з величезною тепловіддачею. Отже, нема чого боятися. Поки на Землі житимуть люди, вода їх забезпечить усім потрібним: їм ніколи не бракуватиме тепла й світла, так само, як не бракуватиме продуктів харчування рослинного, тваринного і мінерального походження. Я вірю, що коли вичерпаються родовища вугілля, люди топитимуть і зігріватимуться водою. Вода – то паливо майбутнього.

– Хотів би я побачити усе те, – сказав моряк.

– Рано ти, Пенкрофе, на світ з’явився, – тільки й мовив Наб, що досі не встрявав у розмову.

Його слова були останніми, бо несподівано загавкав Топ і знову гавкав якось дивно, що не раз уже примушувало інженера задуматись. Водночас Топ закружляв навколо отвору колодязя у кінці внутрішнього коридора.

– І чого це Топ так знову гавкає? – запитав Пенкроф.

– Юп теж чогось бурчить, – додав Герберт.

Орангутанг і справді приєднався до собаки, виказуючи недвозначне збудження, і, що важливо, обидва, здавалося, були скоріш стривожені, аніж розлючені.

– Колодязь вочевидь зв’язаний з морем, – зауважив Сайрес Сміт, – і якесь морське створіння час від часу випливає в ньому на поверхню, щоб подихати повітрям.

– Напевне, так, – погодився Пенкроф. – Іншого пояснення я теж не бачу… Годі, замовкни, Топе! – додав моряк, обертаючись до собаки. – Юпе, геть у свою кімнату!

Мавпа й собака замовкли. Юп пішов спати, а Топ залишився в залі й цілий вечір глухо гарчав.

Про несподівану подію більше ніхто не згадував, але інженерове чоло затьмарила стурбованість.

Весь кінець липня то дощило, то сипав сніг. Температура вже не опускалася так низько, як минулої зими, – не нижче восьми градусів за Фаренгейтом (–13,33° за Цельсієм). Зима випала хоч і не холодна, проте буряна й вітряна. Шалені хвилі не раз люто накидалися на Комин, загрожуючи затопити всі його приміщення. А на кам’яну кручу знизу Гранітного Палацу накочувалися такі вали, ніби їх гнало цунамі, викликане поштовхами у морських глибинах.

Нахилившись до вікон, колоністи зачудовано спостерігали, як у безсилій люті океану величезні хвилі йдуть приступом на берег і відступають, розбиваючись на пінясті фонтани; як берег то зникає під водою, то ніби виринає з моря із цілим гірським пасмом, огорненим сліпучо-білою морською піною, на висоту до сотні футів.

Під час бурі важко й небезпечно було вирушати в дорогу – вітер нерідко валив на шлях дерева. Та колоністи попри все щотижня відвідували загін для худоби. На щастя, він був захищений південно-східними відрогами гори Франкліна, і жахливі урагани не завдали йому значної шкоди – вони немов щадили тут дерева, будівлі та частокіл. Зате пташник, улаштований на плоскогір’ї Широкий Обрій і цілком відкритий усім східним вітрам, неабияк руйнували бурі. Двічі скинуло голубника, повалило паркан. Все це належало відбудувати, зробити міцнішим, адже віднині стало ясно, що острів Лінкольна розташований у найбурхливіших широтах Тихого океану. Здавалося, він перебуває в центрі формування могутніх циклонів, котрі шмагали його, як батіг дзиґу, тільки в цьому разі дзиґа була нерухома, а навколо неї біснувато метляв батіг.

• Предыдущая
• 71/136
• Следующая