Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса - Страница 38
- Предыдущая
- 38/65
- Следующая
За стійкою стояла ламінована білявка. Обличчя в неї було також наче ламіноване, аж виблискувало. Вона взяла мій паспорт і щось сказала. «Що?» – запитала я в пана Гриця. «Питається, як твоє прізвище українською». – «Але я німкеня». – «Вона це бачить, але прочитати не може. Марто, ти поки що давай – обирай собі сніданок», – пан Гриць підсунув до мене незрозумілу конструкцію, в яку було втулено аркуші з блідими написами та печатками, все це було українською чи російською, я ніц не розуміла. Пан Гриць бадьоро заповнював якісь бланки. «Скільки ти тут будеш перебувати?» – «Три доби», – відповіла я. «Добренько. Визначилася з їжею?» – «Я нічого не розумію». – «Ох, роки мої тяжкезні. Яке там Євро-2012, – забуркотів пан Гриць. – Дивися, варіант номер один – оладки з кабачків, салат з капустою та ковбасою. Варіант номер два – вівсяна каша та сирники». Я засоромилася запитувати, що воно є, навмання обравши другий. «Загалом я тобі раджу вийти з готелю та снідати або в піцерії, або в шоколадниці».
Номер був маленьким і незатишним, ліжко за розміром подібне на полицю в потязі. З моїм зростом буде важко. Пан Гриць пішов, сказавши, що я можу йому телефонувати в будь-який час, а він зараз на «ковбаси до родичів», тому смикати його було незручно. Килимок під ліжком був такого розміру, що вміститися на ньому могли або тільки ноги, або тільки тулуб. «Ти ж не лежати на ньому зібралася», – мені наче почувся голос східняка Адама. Лежати я на ньому точно не збиралася, він був у трояндах. Тільки тепер я зрозуміла, що таке чайна троянда, ці килимкові троянди були кольору спитої заварки. Бррр.
Я розібрала валізу, знайшла шафу, повісила речі. Полізла в душ, крутнула кран і заверещала від холоду. Потім, згадавши, що натрапляла на таке в Східній Німеччині, спробувала відкрити кран не з червоною позначкою, а з синьою (сантехніки-східняки були ще тими жартівниками), раптом звідти тектиме гаряча вода. Дзуськи. Я закрутила два крани, а потім знову відкрила той, що з червоною позначкою. Можливо, трапиться диво. За п’ять хвилин диво дійсно трапилося, вода стала теплішою. Я прийняла душ та вимила голову, шампунь з пакета, котрий плюнув та вцілив мені в око, виявився непоганим, моє волосся розуміється на речах та явищах краще за мене.
Пульт від телевізора виглядав так, наче переніс кілька ножових операцій. Як не дивно, він працював, але збурював бажання щоразу мити після нього руки. Я наблизилася до рукомийника і побачила в ньому волосся. Це було гидко. Волосся було темнішим за моє, тобто це було чуже волосся. Я намагалася його змити, але воно не змивалося, потім до мене дійшло, що це – тріщини. У вікно я намагалася не дивитися, пам’ятаючи про танк, але штори розсунула, бо вони були психоделічних кольорів.
На телеекрані з’явилася Ангела Меркель та інші наші посадовці, я від несподіванки привіталася з ними, хоча складалося враження, що всі вони говорили іншою мовою, тому видавалися несправжніми. Я вирішила, що час вкладатися спати. Ковдра була теплою та зручною, я намагалася вмоститися краще, як почула голос бачка унітазу. Я спустила воду, він наче не протікав, але зараз у нього галасливо набиралася вода. Я подумала, що це нестерпне катування для тих, хто пережив повінь. Згадалися поляки та Наташа.
Вранці я зрозуміла, що наврочила собі поляків, вони заполонили хол готелю. Я не бачила стільки поляків навіть у Варшавському аеропорту. Захотілося попередити їх стосовно підступності місцевих бачків, але як це зробити, я не знала. Цікаво, що вони всі тут забули? Снідати я пішла в розрекламовану паном Грицем піцерію. Млинці з сиром та маком гарантували просте смакове задоволення.
Вікна виходили на біло-сірий храм, схожий на затертий пальцем ескіз художника. Через це він виглядав величним та таємничим. Храм своїми купольними хрестами ніби перекреслював або ж заперечував небо.
Хоча я планувала пройтися до польського костелу (невже всі ці поляки зібралися у гості до нього?), спочатку я потрапила на територію православного Воздвиженського храму. Було тихо, майже нікого з людей, тільки один чоловік мотався між трьома вогнищами, підкидаючи гілки та сміття. Складалося враження, що тут спалюють останніх відьом. Чорні круки вирували в небі, підбадьорюючи чи то проклинаючи нещасних.
Я вклонилася і пішла далі. Біля католицького костелу, забившись у куток, утворений стінами, сиділа бабця та торгувала дрібними пороками, на першому плані красувалися цигарки. На зупинці чекали на трамвай чи тролейбус заклопотані люди. Я зайшла на територію і сфотографувала костел в усіх можливих ракурсах, чомусь здалося, що це буде гарним подарунком для Наташі. Телефон пана Гриця не відповідав, ковбасне свято затягувало й затягувалося. Я не знала, як дістатися до музичної школи Лятошинського, щоб подарувати залишені дідом ноти.
Якийсь чоловік відреагував на мій розгублений погляд, англійською мовою поцікавився, що мені потрібно. Я сказала, що мені потрібна музична школа. Він поцікавився, чи я не німкеня, я це підтвердила, тоді він знайшов мені таксі та дав інструкції водію. Я не зрозуміла інструкцій, крім того, що мені треба заплатити 15 гривень, але була щаслива вистрибнути біля потрібної споруди.
Я рано тішилася, бо це була не музична школа імені Лятошинського, а музична школа імені Ріхтера. Про це мені непоганою англійською сказав чоловік зі скрипкою. Я запитала, як мені знайти музичну школу Лятошинського, бо вона мені потрібна. «А чого вам не підходить Ріхтера? Ми б провели вам екскурсію». Я подякувала і сказала, що наступного разу точно скористаюся люб’язною пропозицією, але наразі мені потрібна інша музична школа. Скрипаль відірвав смужку від згорнутої газети, що стирчала з кишені, та написав мені адресу: «Михайлівська, 5». І дав настанову: показати цей клаптик таксистові.
Що я і зробила, і незабаром була на місці. Таксист щось незрозуміло буркотнув, я розрахувалася і вийшла на вуличку. Незабаром я вивчила все, що тут знаходилося. Все здавалося мені таким рідним, але будинку номер п’ять ніде не було. Був сьомий. Одинадцятий і дев’ятий. Був третій і всі решта, але п’ятого не було. Люди лякалися моїх запитань, і я почувалася фанатом якогось вигаданого книжкового персонажа, котрий вперто розшукує вигадану письменником адресу, де протягом семиста сторінок мешкав улюблений герой.
Сутеніло, а я все ніяк не могла знайти цей будинок. Втомлена, я знайшла сили повернутися до готелю, навіть зрозуміла, що він знаходиться не так далеко від таємничої вулиці Михайлівської, котра сховала будинок № 5 у своїх нетрях.
Я рано вклалася спати, бо робити було нічого і я не знала, хто міг скласти мені компанію, засинаючи, подумала, чи знайшов Адам наречену або дівчину, котра поділяє його точку зору на прелюдії до сексу? Мене розбудила смс пана Гриця, якою він повідомляв мені, що ми зустрінемося завтра ввечері і тоді він увесь мій, наразі він виїхав до Києва, розбиратися з проблемами Адама. «Ще не знайшов», – констатувала я і знову заснула.
Наступного ранку я самостійно, пішки, дісталася до вулиці Михайлівської. Вуличні художники виставляли свої картини, вирази облич у людей були геть іншими. Одночасно розмореними та зацікавленими. Вихідний. Цього разу, пригадуючи поради Адама, я вирішила нікого ні про що не запитувати, а слухати. Музику. Музика мене не зрадила, невпевнені фортепіанні пасажі, що весь час повторювалися, вивели мене на задвірок, а згодом і до будівлі, де знаходилася музична школа, навколо панував ремонт. Я сфотографувала зворушливу табличку, котра виглядала так, наче довгий час лежала під ногами, затерта та нещасна, з сирітсько-жебрацьким поглядом угору. Я подумала, що ця табличка пов’язана з Лятошинським, захотілося показати це Ханне.
Я увійшла. У невеличкій кімнаті сиділа пані. Як я зрозуміла, її захопленням було вирощування квітів, що були розставлені всюди й в усіх можливих для цього посудинах. На мене вона глянула суворо, наче придивлялася, годжуся я для рослин чи ні. Певне, що я не годилася, бо пані втратила до мене інтерес. Я спробувала з нею заговорити, вона не злякалася і не збентежилася, взагалі складалося враження, що вона чудово мене розуміє, але в неї немає бажання зі мною говорити. Весь час вона наче щось жувала. Її зачіска нагадувала мені гніздечко якогось річкового птаха, що його збудував самець. У зачісці також мешкала квітка, нахабно-рожева троянда.
- Предыдущая
- 38/65
- Следующая
