Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 23

• Предыдущая
• 23/62
• Следующая

– Я виконувала свої обов’язки медсестри, – тихо мовила Даринка.

– Ви були поранені, коли надавали допомогу моєму синові?

– Ну, так. Небагато.

– У вас на руках шрами.

– І на лобі, – посміхнулася Даша й відгорнула руками вбік пишний чубчик, оголивши глибоку западину шраму.

– Пробачте, Дашо, але мені треба поставити вам особисте питання.

– Будь ласка.

– Я так розумію, що ви незаміжня, дітей теж поки нема.

– Так. Ще не одружена, але збираюся.

Георгій Арсентійович явно занервував, і Даша знову насторожилася.

– Дізнавшись про вас, я відразу ж приїхав сюди, але мені сказали, що ви на лікарняному, – раптово швидко заговорив Георгій Арсентійович, ніби боячись, що не встигне сказати щось дуже важливе. Не встигне або вже не зможе. – Тепер я мушу сказати вам найголовніше… Справа в тому, що в Антона був… у нього… він був хворий на СНІД. Зачекайте! Мовчіть і не перебивайте мене! Мені дуже важко про це говорити, але я хвилююся за вас. Вам треба здати аналізи на СНІД, і чим швидше, тим краще. Я хочу переконатися, що ви через кров не заразилися…

Даринці земля пішла з-під ніг, і в голові так зашуміло, немов її вдарила блискавка. Вона не чула більше слів, і світ, який вона зовсім недавно так любила, став розпливатися перед очима, перетворюючись на темну, непрозору пляму, що швидко збільшувалася.

З великими труднощами Даша зуміла глибоко вдихнути і запитала:

– Ви… впевнені… у цьому?

– На жаль, так, – відповів чоловік і низько опустив голову. – Дашо, це не означає, що ви обов’язково інфікувалися. Просто вам треба перевіритися, здати аналізи й переконатися, що у вас усе добре.

– Ідіть, – видихнула Даринка.

– Я… я хотів би…

– Ідіть і не з’являйтеся тут більше ніколи, – сказала Даша сухо, без єдиної емоції в голосі.

– Може, вам знадобиться моя допомога. Я міг би… – чоловік простягнув їй візитівку.

– Не знадобиться, – глухо промовила Даринка і викинула візитівку в урну.

Вона важко підвелася, бо тіло було налите свинцем і, не прощаючись, пішла до будівлі. Георгій Арсентійович провів поглядом худеньку фігурку дівчини в білому халаті. Від того, що він знайшов Дашу і розповів правду про сина, йому не стало легше. Він зрозумів, що тепер йому жити буде ще важче, ніж було досі.

Даринка механічно виконувала всю роботу, занурившись у роздуми. Трохи позбувшись стресу, вона знову знайшла можливість думати й аналізувати. Тепер, розкладаючи таблетки по ланочках із прізвищами хворих, вона розуміла, що треба бути вкрай уважною і не припуститися помилки. Даша думала про те, що її нерозсудливість під час надання допомоги потерпілим в аварії можна розцінити як помилку. Але як тоді вона могла діяти інакше, щоб не припуститися цієї помилки? Шукати медичні рукавички, щоб затиснути вирвану артерію на шиї молодої людини, з якої фонтаном била кров? Безглуздо. Залишити немовля без штучного дихання, якщо його душили спазми і кожен його вдих міг виявитись останнім? Ні, вона не могла вчинити по-іншому, бо тоді не змогла б жити спокійно все подальше життя.

Прокрутивши в пам’яті події того фатального ранку з самого початку аварії до моменту, коли вона сама знепритомніла, Даринка ще раз переконалася, що зробила все правильно. А те, що Антон був хворий на СНІД, іще нічого не означає. Даша могла підхопити інфекцію або ж її уникнути. Дівчина подумала про те, що з дитинства вона мало хворіла, рідко застуджувалась і примудрялася приходити до школи навіть тоді, коли всі хворіли, а учнів сиділо за партами п’ятеро з двадцяти п’яти.

«Значить, у мене гарний імунітет, – зробила для себе втішний висновок Даша. – А це означає, що маю багато шансів не підхопити ВІЛ».

Трохи втішившись такою думкою, Даринка все-таки стала міркувати про те, що треба перевіритися. «Береженого Бог береже», – згадала вона, як любила повторювати її бабуся, і вирішила: «Тепер треба поговорити зі Свєткою, яка підробляє в лабораторії клініки».

Вдень обидві дівчини працювали переважно на прийомах хворих у кабінетах лікарів, а в інші зміни йшли то на чергування в стаціонар, то на виклики до «швидкої», то в лабораторію, як Світлана. Деякий час Дашу мучили сумніви, чи варто довіряти подрузі, але це тривало недовго. Вони завжди довіряли одна одній свої маленькі таємниці, й до цього часу Свєтка, незважаючи на всі свої вади, ніде не розпускала язика. Та й кому Даша могла ще довіритися? «Свєтка добра, – думала Даша, даючи кабінетові лад. Хоч що траплялося, вона завжди була зі мною поряд. Мабуть, вона мені, як сестра».

Світлана була ще в лабораторії.

– Ти сьогодні в ніч залишаєшся чергувати? – запитала Даринка, входячи до приміщення, що сяяло білим кахлем на стінах.

– На «швидкій» нікому чергувати. Будемо ніч кататися. А що робити? Гроші зайвими не бувають.

– Веніамін перестав спонсорувати? – нерозумно пожартувала Даша, і тут-таки їй стало незручно за свій жарт.

– Можна було б і більше давати, – сказала Світлана. – А ти чому не йдеш додому? Сніданок на столі – твій клопіт. Не забула?

– Пам’ятаю, – відповіла Даринка і сіла на стілець. – Утомилась я, не знаю чому.

– Ці хворі доведуть до того, що з ніг звалитися можна. Кожен день стабільно знайдеться одна людина, якій обов’язково щось не так. Їх нам Бог за статутом приписав, чи що?

– Свєтику, ти не думала про те, що ми з тобою, як дві рідні сестри?

– Не думала, але знаю. А що тут дивного? Виросли разом, живемо разом, – і додала: – Поки що.

– Так, поки що, – промовила задумливо Даринка. – Рано чи пізно нам доведеться жити нарізно. Ми будемо з тобою спілкуватись і далі?

– А ти хіба проти? Хто у нас тут є з рідних? Нікого. А ми з тобою, начебто, як родичі вже.

– Народимо дітей, будемо одна в одної їх хрестити, станемо рідними по закону і перед Богом.

– Є пропозиція, – сказала Світлана, замикаючи на ключ шафку. – Хто перший народить, той бере хрещеною іншу!

– Чудово!

– Ну, ти ж не за цим прийшла, Дашуню. Я ж бачу, що тобі треба мені або щось розповісти, або попросити. Скажу відразу, що завтра я не буду готувати сніданок, хоч як би ти мене вмовляла. Про решту можеш просити.

Світлана сіла навпроти подруги і подумала, що та зараз попросить її офіційно бути на весіллі дружкою нареченої. Про це вони ще не говорили, але й так було зрозуміло, що в Даші ближче від Свєти подруг не було. Але те, що вона почула, змусило Свєтку заклякнути на місці.

– Зроби мені аналізи, щоб ніхто не знав, – попросила Даринка. – На СНІД. Зможеш?

– З-з-можу, – затинаючись, сказала Світлана.

– Тоді зроби їх зараз. Чим швидше я заспокоюся, тим краще. Я впевнена на дев’яносто і дев’ять десятих відсотка, що вони будуть хорошими.

– Це щоб ніхто не знав? – пошепки, ніби хтось може підслухати їхню розмову, запитала Свєта.

– Саме собою зрозуміло, подружко. Та що ти така кисла, ніби не я, а ти обстежуєшся?

– Страшно якось стало.

– Ти ж медик, Свєто, і кожен день стикаєшся з людьми, у яких різні діагнози. Ти ж не трясешся так?

– Це інше. Ця хвороба… Вона дуже небезпечна.

– Знаю. Але сподіваюся, що вона мене не торкнулася. Розкажи краще, що в тебе нового, – попросила Даринка, доки Світлана відмикала шафки з пробірками.

– Днями їдемо з Веніаміном на турбазу. Так, трохи відпочити, днів на два-три. Хочеться засмагнути, в річці похлюпатися, шашличок на природі й таке інше.

– А як же я дізнаюся результати аналізів? Раптом вони потраплять у чужі руки?

– Не кіпішуй. Я дочекаюся результатів і тоді поїду.

– Спасибі тобі, Свєтику. Ти – справжній друг.

…Даринка була вдома, коли їй зателефонувала з роботи Свєтка.

– Дашо, ми їдемо сьогодні на турбазу, – повідомила вона зовсім без оптимізму.

– Ти заїдеш додому за речами?

– Ні. Я їх узяла із собою, коли йшла на зміну.

– А як же… те, про що ми домовлялися?

– Дашо, – одним подихом випалила Свєтка, – у тебе результат позитивний.

• Предыдущая
• 23/62
• Следующая