Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 13

• Предыдущая
• 13/58
• Следующая

– Давай знайдемо інше житло. Я боюся блощиць.

– Отака завжди смілива, а маленьких блощиць злякалася! – посміхнулася я.

– Я не жартую.

– І де ти посеред навчального року знайдеш житло? Чи ти думаєш, що живеш у великому місті, де повно людей, які здають житло? – кажу я їй.

– Все одно можна спробувати.

– Зваж, що будинки тут майже всі дерев’яні, тож не виключено, що і там будуть блощиці.

– Можна пошукати квартиру в цегляному будинку, – вже не так наполегливо каже Валя. Бачу, що вагається.

– Ти гадаєш, що знайдеться ще хтось, хто здасть нам кімнату за таку платню?

– Не знаю, – зітхає Валя.

– Якщо у тебе є можливість платити втридорога, то шукай, – кажу я. – А я звідси нікуди не піду!

– Куди я піду без тебе? – запитує Валя і обіймає мене за плечі. – Будемо тут жити та годувати цих ненажерливих блощиць. Хтось повинен їх підгодовувати, чи не так?

Ми засміялися, і в цей час заходить до кімнати наша господарка.

– Що ви тут, подружки-реготушки, смієтеся?

– Весело та радісно жити, – відповідає Валя.

– Як би то не було, а війну пережили, голод, то тепер вже краще.

– А буде ще ліпше, – кажу я з запалом. – Життя нове будемо будувати, комунізм!

– Я вже не доживу до комунізму, – зітхає старенька. – А вам, можливо, доведеться при ньому пожити.

– Обов’язково поживемо! Нам, молодому поколінню, його будувати. Нам при ньому жити.

– От і добре, – погоджується Лідія Максимівна. – А я думаю про те, що звикну я, дівчата, до вас як до рідних, а ви знову розлетитеся, як пташечки, по всьому світові та забудете мене.

– Ну що ви, Максимівно! – кажу я та обнімаю стареньку за плечі. – Ми будемо до вас навідуватися.

– Дівчатка, що жили до вас, теж так обіцяли. А потім… Втім, листівки до свят надсилають, і на тім спасибі. Одна я залишилася на цьому світі, зовсім одна, – зітхає вона.

– А у вас дітей немає? – обережно запитую я, дивлячись на стіну сусідньої кімнати, де у рамках висять світлини молодих хлопців.

– Все було у мене, – каже жінка і не помічає, як з очей котяться дві сльозинки по зморшках та десь губляться на обличчі. – І гарний чоловік був, і три сини, як три соколи. Всіх забрала клята війна. Ніхто додому не повернувся. Одна тепер радість – ваш веселий щебет у хаті почути.

Коли Лідія Максимівна пішла, Валюшка тихо мені шепнула:

– Я нікуди звідси не піду. Нехай мене ці ненажерливі блощиці до кісток з’їдять!

– Я – теж, – сказала я.

Я – нездара. Я – телепень. Звідки у мені була така впевненість, що я все, як слід, вивчила та добре підготувалася до іспитів? На першій сесії отримала трійку з геології. Це неприпустимо. Це – моя перша поразка. Чи то я недовчила, чи викладач був до мене надто суворий – зараз достеменно важко сказати. Але факт залишається фактом. Я маю одну трійку. Це означає, що до наступної сесії я не буду отримувати стипендію. З якими очима я поїду додому? Як тепер мені дивитися в очі татові та мамі? Приїхати та сказати: дивіться, яку нездару ви виховали!

Я не справдила надії батьків. Тепер мені боляче і сумно.

Не знаю, щоб я робила без Валі, без Петруся. Півдня я проревіла вдома. Весь цей час мене намагалася втішити Валя.

– Ну не кінець же світу настав?! – каже вона мені, зрозумівши, що слова втіхи на мене не діють. – Тебе ж не виключили з інституту? То чого ж так побиватися?

– Як я подивлюся в очі батькам? Вони розраховують на те, що я отримаю стипендію. Я теж на це сподівалася. Розумієш, що це повинні були бути перші мої гроші у великому житті?! А я їх не отримаю, бо я – нездара!

– Досить ревти! Вже вся подушка від сліз мокра, – заявляє Валя. – А Петрусь надворі вже зовсім закляк, чекаючи на тебе.

– Що йому потрібно?

– Витирай сльози, вдягайся та йди до нього, дізнайся сама.

Неохоче вмиваюся, витираю рушником обличчя. У дзеркало хоч не дивися – очі пухлі, ніс червоний, як у Діда Мороза. Шкода Петрика, який на морозі аж пританцьовує.

– Чого тобі? – запитую замість привітання.

– Ходімо зі мною. Я тобі щось покажу.

– Мені зараз тільки гуляти, – кажу я, відчуваючи, що на очі знову навертаються непрохані сльози.

– Ходімо, – наполегливо каже він. – Треба з тобою поговорити.

Неохоче беру його під руку, кудись плетуся по кучугурах снігу. Незабаром ми опиняємося на центральній вулиці міста. Там, на головній площі, неподалік пам’ятника Леніну, височить ялинка. На ній безліч скляних різнокольорових кульок та «дощика».

– Яка краса! – кажу я захоплено.

– Ось бачиш! А ти не хотіла йти!

Ми, як маленькі діти, обходимо ялинку, милуючись її вбранням.

– Чи ти бачила таку красу? – запитує Петрик.

– Де? У селі? – я гірко посміхаюся. – Можна подумати, що у вас у хаті така була.

– Ні в мене, ні в тебе такого не було. Але життя з кожним днем стає кращим. А ще ліпшим його зробити повинні такі, як я і ти.

– Та я ж трієчниця.

– Це буде тобі наукою. Треба більше сидіти за книжками. Сама подумай, чи можна збудувати нове, краще життя для наступних поколінь, якщо після кожної невдачі розпускати нюні?! На помилках вчаться, а труднощі нас не повинні зламати, мають лише загартовувати. Пам’ятаєш книгу «Як гартувалася сталь»?

– Звичайно!

– Їм не легше було, чим нам. Чи коштує та трійка таких сліз?

– Перед батьками соромно. Вони і так ледь-ледь кінці з кінцями зводять. Була надія на мою стипендію…

– Треба набратися мужності, щоб до наступної сесії добре підготуватися. Не вішай носа! Пішли туди! – Петрусь вказує пальцем на гурт молодих людей, які зібралися навколо гармоніста і вже починають щось наспівувати.

Не пам’ятаю, скільки часу ми співали біля ялинки. Я схаменулася, що вже надто пізно.

– Мені негайно треба бігти додому, а то Максимівна не впустить до хати, – кажу я Петрусеві, підхоплюю його під руку, і ми майже біжимо додому.

Біля двору зупиняюся, щоб відхекатися, кладу голову Петрусеві на плече.

– Дякую, що витяг мене з дому, – кажу я і піднімаю очі, щоб на нього подивитися.

Не встигла я схаменутися, як Петрусь швидко нахилився до мене та поцілував у щоку. Як жаром обпекло! На мить я завмерла від несподіванки, а потім схаменулася.

– Навіщо? – чомусь запитала я.

Швидко повернулася і, не попрощавшись, побігла до хати, забувши зачинити хвіртку.

– Що з тобою? – запитує Валя, коли я, вся зашарівшись, влетіла до хати.

– Нічого, – відказую.

– Тільки не треба мені брехати. Я ж тебе добре знаю.

Я роздягаюся, струшую сніг з одягу.

– Я не поїду з Петрусем додому одним потягом, – кажу Валі.

– Він тебе чимось образив? Так я йому за це всі патли повискубую!

– Гірше! – кажу я та заглядаю в люстерко. Місце поцілунку горить, пече вогнем.

– І все ж таки?

– Він… Він мене… поцілував, – кажу майже пошепки.

– От дурна! – сміється Валя. – Виходить, наш Петрусь у тебе закохався?

– Ти так гадаєш? – перелякано запитую я Валю. – Хіба кохання таке?

– Звідки я знаю, яке воно?

– Ні, – заперечую я. – Кохання не таке.

– А яке ж воно?

– Не знаю ще, але воно інше.

– Не треба так, доню, перейматися, – втішала мене мати, дізнавшись про мою трійку. – Звичайно, прикро, але не для того ми з батьком стільки років мріяли про твоє навчання.

– Я вас так підвела, – плачу я. – Не справдила ваші сподівання.

– Марійко, – батько потер руки. – Звичайно, нам буде трішки важче, але це не біда. Ти завжди була старанною у школі, працьовитою вдома. Ми пережили набагато важчі часи. Чи нам звикати до труднощів?

– Пробачте мені, – заливаюся сльозами.

– Досить розводити сирість, – каже батько. – Будемо робити все можливе і неможливе, щоб ти вивчилася.

– Щоб не гнула, як ми, спину все життя в колгоспі, – додає мати.

Мені хочеться впасти перед ними на коліна, цілувати руки, але у нас так не прийнято. А як же я боялася, що батьки скажуть: «Кидай навчання, якщо такий телепень!»

• Предыдущая
• 13/58
• Следующая