Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 53

• Предыдущая
• 53/58
• Следующая

– Як не бачити «Юліної тисячі», – з сумом додала я. – Зареєструвалися, а ось вистояти чергу у тісному задушливому приміщенні я не змогла. Це я винна, що не витримала.

– Не картай себе, – намагається втішити мене Роман. – Чи ти винна, що держава нас так обдурила, вкравши всі заощадження?

– Шкода грошей, – кажу я. – Іноді як згадаю, що відмовляли у всьому і собі, і дітям, намагаючись заощадити якусь копійчину про всяк випадок, а воно… Аж плакати хочеться!

– Нічого, переживемо, – посміхається Роман. – І не таке пережили!

Ми йдемо на кухню. Я починаю готувати суп, Роман голиться. Потім снідаємо разом та йдемо в двір. Роман випускає з повітки курей, я їх годую. Він бере відра йти по воду.

– Бери одне цеберко, тобі не можна робити такі навантаження, – нагадую я йому. – Я можу сама принести одне відро.

– У тебе астма, – заперечує Роман. – Тобі теж не можна підіймати важке.

– Тоді носи по одному.

– Добре, – відказує Роман.

Сказав, а сам взяв два відра та пішов, бо не вміє працювати в півсили. Наливаємо курям та собаці води, беремо сапи та йдемо разом на город.

– Будемо працювати, доки не припече сонце, – каже Роман.

– Звичайно, – погоджуюся з ним.

– Доброго дня, сусіди! – вітається до нас Марина Йосипівна.

– Й вам також! – відказую я, та йдемо до низенького паркану, що відділяє межі наших городів. – Як ся маєте? Як здоров’я?

– Дякувати Богові, тримаюся. А я ось надбавку отримала до пенсії як дитина війни, – говорить сусідка. – Аж дві тисячі гривень, щоправда, за півтора року.

– А нам не дали.

– А ви думаєте, мені хтось би дав, якби сама не позивалася до суду? Це мені сваха підказала, як треба робити.

– І як же? – поцікавилася я.

– Спочатку поїхала до приймальні соцпартії. Там юрист зробив усі розрахунки та склав позивну заяву. Потім подала позив до суду на пенсійний фонд. Тоді було засідання, а потім вже пенсійний подав апеляційну заяву, і вже після цього принесли гроші. Відчиняють, любі сусіди, тим, хто стукає. Ось так! – сказала сусідка та зробила поважне лице.

– І скільки ця «пісня» зайняла часу? – запитує Роман.

– Майже рік. Але що поробиш? Довелося на все про все витратити двісті п’ятдесят гривень, але отримала дві тисячі. Тепер буду подавати позивну заяву з вимогою виплатити мені за минулий рік.

– Дякуємо за інформацію, – кажу я.

– Так ви будете позиватися чи ні? – запитує сусідка.

– Ми подумаємо, – сказав Роман.

Увечері ми знову повернулися до цієї теми.

– Не розумію політику нашої держави, – говорить Роман. – Спочатку самі назначають доплату, приймають закон щодо дітей війни, а потім нічого не виплачують. Чому люди повинні ходити по судах? І чи нема чого робити суддям?

– Бачиш, сусідка добилася-таки виплати, – розмірковую я. – Чи й справді поїхати та подати заяву?

– Ти як хочеш, Марійко, а я нікуди не поїду.

– То ж чому?

– Ніколи я нічого ні в кого не просив і зараз не хочу ходити по кабінетах з протягнутою рукою, ніби жебрак якийсь.

– Я це добре знаю, – кажу я. – Пам’ятаєш, коли ти був директором школи, а у наших хлопчиків не було лиж?

– Тоді ти попросила принести пару лиж зі школи, бо в той час були лижі на кожного учня школи, а я відмовив, – зітхнув Роман.

– Ти міг би попросити завгоспа списати лижі та дати їх хлопчикам, але ти сказав, що не будеш обкрадати державу та учнів.

– Так, – сказав Роман. – Але я можу чесно дивитися кожному у вічі, бо моя совість чиста, як кришталь.

– А одного разу я тебе попросила поміняти наші нові «вафельні» рушники на махрові, які тоді отримали для літнього табору праці та відпочинку, – нагадала я.

– І я на тебе визвірився. Вибач, але це було б нечесно стосовно до учнів.

– Ти не лаявся, а так на мене вирячився, ніби я тобі замовила вбивство, а не попрохала поміняти рушники, – посміхнулася я.

– Ну пробач мені, але я не міг інакше! Не міг і все! І зараз мене беруть сумніви: чи потрібно йти із заявою до суду?

– Ми не отримали тисячу гривень своїх заощаджень. У нас така мізерна пенсія, що не можемо онукам на цукерки дати якусь копійку, – говорю я. – І врешті-решт, це наші гроші, а не чужі. Хіба ми колись чуже брали?

– Ніколи і нічого, – говорить Роман. – Ми прожили чесне життя, і нам не соромно дивитися людям в очі. Хіба це погано?

– Я вже не знаю зараз, що краще: сміливо дивитися людям в очі чи дати дітям лижі? – сказала я, гірко посміхнувшись.

Ми знову і знову поверталися з Романом до розмови про позив до суду. А тут ще прийшла з пенсією поштарка та підлила масла у вогонь.

– А ви, як діти війни, не позивалися до суду? – запитала вона. – Люди почали отримувати доплату. Дехто вже другу доплату отримав.

– Насправді отримують гроші? – поцікавився Роман.

– А чого ж їх дарувати державі, якщо ви їх заслужили?

– Так то воно так, – говорить Роман. – Але ніяк не вирішимо з дружиною, як нам діяти.

– Треба йти до суду! – сказала поштарка голосом, який не приймав заперечень.

Довго ми думали та гадали, що нам робити.

– Ось що хочеш мені кажи, – говорить Роман. – Але незвично мені йти до суду, бо жодного разу ноги моєї там не було. Соромно – і все!

– То давай з’їздимо до тієї приймальні соціалістів та послухаємо, що вони нам порадять.

– А чому б і ні? Давай поїдемо, – погодився Роман.

Наступного тижня зібралися та поїхали.

– У тебе очі червоні, – помітила я в автобусі. – Ти знову погано спав?

– Я взагалі не зміг заснути, – зізнався він. – Не знаю чому, а так розхвилювався, що за ніч очей не зімкнув. Все дитинство у голові промайнуло за цю ніч, ніби все знову пережив та відчув на собі.

– Я теж довго не спала, – кажу я. – А коли заснула, то бачила уві сні ворожі літаки зі свастикою. Напевне, це жахіття буде мене переслідувати до самого скону.

Ледь дійшли до тієї приймальні. Їхній офіс знаходився десь на околиці міста, тож ми добряче поблукали. Романові кілька разів ставало зле, ми зупинялися, і він пив ліки. Я вже запропонувала плюнути на все та повернутися додому, але Роман вирішив закінчити те, що спланували.

Зустріли нас привітно. Довго чекати не довелося. Нас запросили до юриста, який заявив, що потрібно свої гроші отримати, і нічого у цьому поганого немає. Він так впевнено говорив, що ми погодилися. Юрист познімав ксерокопії документів та сказав, що сам підготує всі документи. Нам лише потрібно принести довідку з пенсійного фонду.

– Ви лише заплатите мито за позов та купите нам пачку паперу та диск.

Ми погодилися. Наступного дня знову поїхали до району та взяли довідки. Віднесли документи до приймальні.

– За три дні можете приїхати, забрати готові документи та подати їх до суду.

Ми подякували та поїхали додому. Роман вже не говорив про те, що соромно йти до суду.

– Нехай платять, – сказав він повеселілим голосом.

А за вечерею він знову почав планувати.

– Ось отримаємо по дві тисячі гривень, – говорить бадьорим голосом. – Гадаю, що до наступного літа нам їх виплатять. Посадимо город…

– Ти ж казав, що вже не будемо засаджувати весь город, бо немає сил його обробляти, – перебила я його. – Чи нам двом багато потрібно?

– Останній рік, люба, – говорить до мене. – Зберемо влітку усіх разом. Поділимо гроші порівну на всіх. А ще наберуть свіжих огірків, помідорів. Все ж таки своє, без нітратів.

– А восени ще й картоплі по десять мішків, – додаю я, бо Романова ідея мене вже захопила. – На всю зиму вистачить. Хоча б на картоплю не будуть витрачати гроші.

– Оце буде свято для нас! Чи не так? – посміхається задоволений.

– Так, любий, так, – погоджуюся я.

А вночі розігралася негода. Холодний осінній вітер лютував, як скажений, бився об стіни, нещадно розгойдував дерева, і вони гілками стукали нам у шибки, ніби просячи порятунку. Десь опівночі уперіщила велика злива. Вітер по-справжньому тріумфував. Він завивав у димареві та вовчим виттям співав свою пісню за вікном.

• Предыдущая
• 53/58
• Следующая