Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 12

• Предыдущая
• 12/60
• Следующая

Вона просто хотіла мене трохи подратувати, часом їй це вдавалося, але чомусь мені на неї важко гніватися. Мабуть, я ще й досі її кохаю, і якби вона погодилася жити зі мною без сексу, може б, я і вернувся до неї і ми знову гуляли б разом по Сошенка від кінцевої тролейбуса і далі у старий ліс аж за Об’їзну. Переходили б місточком через шосе й обнімали, шукаючи зв’язку з космосом, усі зустрічні дуби. Це я її навчив, а потім вона сама мене уже заставляла водити її до тих дубів і фотографувати там, коли вона їх обхоплювала руками.

Але якщо чесно, то лише дві фотки за все моє життя і можна вважати вдалими. Тобто я вважаю, що вони мені вдалися: це та, яку всі називають «Чорною кішкою», і та, де тітка Мартоха на рядні посеред подвір’я. Наш натхненник і вчитель В’ячеслав Петрович тієї другої, «Моєї тітки Мартохи», ще й не бачив і, мабуть, буде здивований, коли повернеться з Лондона і побачить, що дещо з його портретної науки таки не пішло в ліс.

Крім «Чорної кішки», є ще у мене і «Чорний кролик», і «Чорна вдова» — це та павучиха, що поїдає своїх самців. Мені її у Сьєрра–Леоне один місцевий князьок подарував у пляшці з–під кока–коли. Але павучок — він і в Африці павучок… А в редакції майже одразу, як влаштувався нічним сторожем, чи то пак — вартівником, то ще одну «чорну вдову» зустрів. Жіночку одну, журналістку, то її у редакції позаочі всі також «чорною вдовою» називали. Вона й справді чорна, з тієї циганської породи, одні очі чого варті, а дехто каже, що й піднебіння також чорне. Але насправді вона ніяка не вдова і взагалі замужем не була, хоча і має доньку. Таке теж буває. І неважко було здогадатися: вона мужиків таки поїдає, декого й живцем. Тепер–от, наскільки я зрозумів, проти редактора якусь коаліцію збирає і мене агітувала. Знайшла кого!

У редакцію мене Інка через свою колєжанку і її чоловіка–редактора влаштувала, по великому блату, виходить. То хіба я піду проти редактора, тим більше, наче мені не все одно, що там у них. Зате тепер я маю трохи часу, щоб перевертати в голові увесь цей мотлох нікому не потрібних спогадів. І про котів, і про дуби, і навіть про Сьєрра–Леоне… Наче мотаю касету, немов німе кіно. Кадрики, правда, часом сповільнюються до неможливого, а деколи і зовсім… Наче плівка обривається… З того всього я навіть взяв у бібліотеці Джойса, думав, нарешті з’явився час дочитати.

Часом, коли йду з редакції на Новий Світ додому, то роблю велике коло. На базарчику, що на Привокзальній, купую хлібину і далі попри павільйони піднімаюся на пішохідний міст над коліями. Наприкінці травня я ходив на той міст нюхати цвіт акацій, що ростуть просто під ним уздовж вулиці імені Дивізії «Галичина». Там просто божевільно пахне акаціями. А згодом трохи вище, у Старому Парку, ще й знайшов собі «свіжого» дуба.

У парку зазвичай малолюдно, а то враз якась кістлява задрочка стала й вилупилася, поки я свого дуба обнімав. А коли наші погляди зустрілися, чкурнула не озираючись… Зазвичай я обираю найгрубшого, середнього із п’яти, що ростуть півколом на початку алеї, одразу за шеренгою лип. Йому ще далеко до столітнього, і, як не крути, дивно виглядає, коли обнімаєш такого ще нестарого дуба. І хоч начебто кому яке діло, але я все одно стараюсь, аби менше хто бачив. А тут та жінка наче з–під землі. І потім, буває ж таке, я зустрічаю її у нашому вузькому редакційному коридорі.

— О, то ви наш новий працівник! І за що нам така честь? — почала вона, і я зрозумів, що це та сама, що бачила мене у парку.

Струнка, чорноока, чорноволоса — я завжди таких боявся. Ще бабуня у дитинстві все циганами лякала. Але було щось у ній і принадне, може, високі груди під тонкою кофтинкою, а чи тонка довга шия, і я незчувся, як через хвилину уже сидів у її кабінетику з вікном у двір, на гаражі, слухав булькотіння електрочайника і слухав слова цієї жінки. Ми були приблизно ровесниками.

Виявилося, що вона мене впізнала і взагалі навіть згадала одну мою давню виставку у фойє краєзнавчого музею, про яку я вже й сам забув. Здається, і я також десь її раніше бачив, але так і не міг згадати ні де це було, ні навіть її імені. Одночасно з чайником, що закипів, загурчала за вікном машина.

— О, приїхали! — зиркнула у вікно і гидливо скривила губки. — Шефуньо і його сраколиз! — випалила різко, але через мить її голос знову став вкрадливо–єлейним. — А ви знаєте, у мене в шафці дещо є і, здається, коньяк. За ваш прихід, до чаю? — пронизувала вона мене своїми чорними очиськами, так і вректи можна.

— Я не п’ю…

— Та до чаю!..

— Навіть до чаю.

— І я не п’ю, але ж за ваше вливання у колектив то як же не випити? — щебетала щебетушка, спокушала, просто гріх відмовити, і все ж я повторив:

— Я своє вже відпив, — вирішив я одразу розставити всі крапки. — Тим більше за вливання.

— О, наш шеф також не п’є, а зранку від перегару хоч вішайся!.. — показала своє чорне піднебіння вдова.

І справді, що за натяки? Я просто встав і вийшов, насерумамі, по–англійськи. На цьому наше спілкування і закінчилося. Але відтоді ця редакційна «чорна вдова», мабуть, і мене записала у якісь там свої вороги. Бо коли тепер десь у коридорі й перетинаємося, то у поведенції — повний ігнор, а мені тільки того й треба. Принаймні хоч не врече.

Але найчастіше на роботі я просто дивлюся телевізор, благо, є кабельне й мої улюблені канали: «National geographic channel», «Discovery», «Animal Planet» — мій традиційний набір. Ну, і кулінарні ще, та деякі спортивні також. І мовчазний напарник, мабуть, також найкращий з тих, що могли мені трапитися. Він — майже як я чи, точніше, наче зворотний бік мого «я». Але якби мені зняти років десять, то і сам, швидше за все, був би саме таким. І якби він ще не чіплявся зі своїм нетом, то йому б узагалі ціни не було. «Вікя, — кажу, — відгребися! Мене баби вже не цікавлять», — але він сміється, не вірить. Що ж, у кожного свої бзіки.

У мене — риболовля й чорна кава без цукру, а ще — ум’яти перед сном скибку хліба з салом і цибулею. Без цього я також не можу, й Інка кпинить з мене, і обидві мої дружини сердилися. Моєму напарникові мої запізнілі вечері, мабуть, також не подобаються, але він мовчить. Бо я їм лише у свою зміну, а тоді він у мене в гостях і, отже, не має права голосу. Хоча час від часу я, буває, сам прошу його про заміну, і він ще ні разу не відмовив. Здається, йому тільки того й треба — три доби поспіль у неті! Це для нього свято. Назбирує телефонів, а потім ходить на побачення. Таким чином, мій Вікя на сайті знайомств шукає собі подружок, завів їх уже цілий гарем.

А якось приступ почався, як ніколи, із самого ранку, десь близько дев’ятої. У редакції ще нікого, а мій блідолиций Вікя вже спозаранку у свій нет носа упхав. І, як завжди, ні таблеток, ні фіга. Я схопився й — у двері.

— Ти куди? — підняв голову Вікя.

— Голова!.. — тільки й устиг видихнути у відповідь.

— Ок! Я на місці! — кинув він діловим тоном мені навздогін, і це просто щастя, що його тоді принесло.

Бо ж заступник шефа, пан Ярослав, щоранку забирає у нас ключі, а я, вибігаючи з редакції, що була на третьому поверсі старого триповерхового будинку, стрибаючи униз гвинтовими французькими сходами, навіть не пам’ятав, чи зачинив за собою вхідні двері… Втім, цього разу до аптеки на розі бульвару я добіг швидше, ніж перестала боліти голова, і першу пігулку лиґнув навіть без води. Другу запив склянкою боржомі у «Пінгвіні», де зустрів тимчасово беззубого Орка, який тепер не говорив, а шамкав. Але на розмову все одно не було часу.

— Зуби вже робляться, — вважав за необхідне заспокоїти мене Орко. — То як, на завтра знов?

— Так, на завтра! — Оркові я по–любому не міг відмовити. — Вибач, сьогодні знов щось з головою, — сказав я йому правду.

• Предыдущая
• 12/60
• Следующая