Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 28

• Предыдущая
• 28/60
• Следующая

Це ми так з Анною–Марією Кі планували у весільну подорож до Америки, але врешті–решт полетів я сам. Зате удвох ми були в Парижі. А тоді ще й у Римі. Моя старенька Кі любила повторювати: «Хто не бачив Італії, той не може бути художником!» Судячи з усього, вона й досі так вважає, може, навіть більше, ніж тоді. Телефонує мені інколи з Венеції або з Доломітових Альп, часто по п’яній. Востаннє, здається, саме звідти… Вона зараз там працює на якусь арт–галерею. Але я не хотів бути її річчю. Ні тоді, ні тепер. Тоді я вибрав горілку, а тепер, мабуть, уже пізно щось вибирати.

Кі тепер замужем за якимсь стариганом–італійцем. Наприклад, я так і не зміг полюбити Італію, можливо, мав на те мало часу. А може, я просто північна людина. Коли ми тоді подорожували Італією, мені не пощастило натрапити хоча б на один паршивий ліс. Кі й досі про це пам’ятає.

— Приїжджай, — каже, — Яцеку, я повезу тебе в ліс. Тут Доломітові Альпи, така краса!

Що ж, найчастіше у житті саме так і виходить: омріяне отримуєш лише тоді, коли воно нафіг уже не потрібне.

— А як же твій чоловік? — питаю. — Не приревнує?..

— Ні, — каже вона. — Йому все одно. Він уже старий.

— Та і я вже старий, — відповідаю я їй.

— Не вірю, що аж настільки, що не хочеш у ліс. — Її вишуканий польський гумор мені завжди подобався.

Однак проблема ще й у тому, що моя колишня, моя мила й добра Анна–Марія Кі, ще й білявка… А після Праги всі білявки світу враз стали мені байдужими. До того я остерігався лише чорнобривих «циганок», а тепер ще й по білявках пас. Це як сир із сметаною і редиска в ньому, я ніколи не любив цієї суміші.

Може, через те і знайшлася Анжелка, моє шоколадне щастя, що від тих білявок мене тепер вже просто нудить. І хоч колись траплялося, що всі жінки раптом зливалися у моїй голові в одну, але тепер — то майже ніколи. Бо все–таки я любив різних жінок. Але, здається, лише одна Анна–Марія Кі любила мене більше, ніж я її. Здається, й досі любить. Рятувати мене вона також пробувала найпершою, і, можливо, прояви вона трохи більше терпіння, у неї це вийшло б найкраще. Хоча, може, тоді ще було трохи зарано мене рятувати? Тоді зарано, а потім — то уже запізно…

Вона називала мене Яцеком, а я її просто: Кі. Починав з кіці, а дійшов до Кі, бо їй не подобалося «кіця», а Кі вона вважала чимось загадковим, майже східним. Вона була схиблена на східній культурі і все збиралася хоча б на півроку звалити на Тибет. А тепер он спивається у тій задрипаній Венеції.

Весілля у нас не було, а просто вечірка для друзів у вузькому колі у варшавському ресторані «Бельведер». Але напередодні я її, українку польського походження, все ж привозив і напоказ мамі. І ще двічі після того — у гості, але мама її так і не прийняла. Не те щоб вороже, а просто ніяк. Вона заочі називала її польською пані і казала, що ця на городі робити не буде. Хоча у мами й Кі було дещо спільне. Моя перша дружина була на вісім років старшою, усього лиш. І все ж різниця спокуслива, щоб вона також пробувала бути мені мамою, й інколи це їй навіть непогано вдавалося.

А вже друга — просто Марія, — то там без ніяких. Коли я вперше обмовився мамі, що фотомодель, так вона «моделькою» й залишилася. Вона не пробувала бути мені мамою хоча б тому, що, навпаки, вже вона була набагато молодшою, несамостійною, непристосованою, але, тим не менше, дуже цілеспрямованою у намаганні підкорити мене, а може, й урятувати. Але у той період то було вже точно запізно.

— Можеш її мені не привозити, фітьку! Що я її, на город пошлю? — поставила мама питання руба.

Але один раз я все–таки показав просто Марії місця дитинства. Водив у ліс, а також на вечірню риболовлю на старе русло Горині, привчав її до терплячості й тиші. Витерпіти — означає перемогти, майже фолкнерівське. Але там нас лише скусали комарі і тільки. Так, покусаною, з набряками на руках і ногах, вона й поїхала до Києва, щоб більше ніколи не приїжджати.

Натомість Кі сама поривалася їхати, їй подобалося спостерігати, коли я щось робив на городі, вона намагалася й сама щось мені допомагати, як–от носити з криниці воду, коли я з бачком за плечима окроплював хімікаліями колорадських жуків. А може, вона просто боялася залишатися наодинці з мамою? Ми також ходили в ліс і там цілувалися під кожним великим деревом. Я шукав великі дерева, і ми під кожним цілувалися, то була така приємна гра… Кі любила цілуватися і мене привчала. Вона, на відміну від просто Марії, ніколи не заперечувала, коли я починав її цілувати просто на вулиці.

Одного разу у Варшаві ми обійшли за день десять костелів, і після виходу з чергового костелу, поки йшли до найближчого іншого, я пригортав її знову й знову відчував теплі м’які уста, які просилися до поцілунку. І вона не вважала це гріхом. Так, із поцілунками, ми кружляли і варшавським Новим Світом, і краківським передмістям, і вечірнім Старим Містом, і Новим Містом…

Ми цілувалися під обома левами напроти президентського палацу. І біля підніжжя колони Зиґмунда також. І лише у Новому Місті, під стінами костелу Святого Казімежа, вона сказала щось про мою недоречну ерекцію під святими стінами і повела мене на берег Вісли… А після того, здається, ми ще дійшли аж до площі Трьох Хрестів — Тши Кшижи, тоді я ще тільки вчився правильно вимовляти це словосполучення, і аж там сіли на автобус. Але от на який, пригадати вже не можу.

Зате добре пам’ятаю, як літали на один день з Варшави до Мюнхена, а звідти машиною у містечко Констанц, щоб у невеличкому театрі на березі Баденського озера подивитися прем’єру вистави якогось її старого друга, недорізаного російського емігранта. Але самої вистави також не пам’ятаю. Це той випадок, коли пам’ять стирає… Проте й досі перед очима з’їзд інвалідів на колясках, що відбувався там же, на березі того ж озера. Ці життєрадісні інваліди вразили мене тоді більше, ніж вистава російського емігранта.

А ще приємно було знайти у меню ресторанчика на березі Баденського озера український борщ. Як і кафешку біля варшавського Барбакану з українським борщем, меню його також часто згадую навіть тепер… Може, це через овочі, одразу пам’ять реагує, і кожного разу невідомо, чого чекати — чи провалу, чи розколеної голови?

В один з цих днів у квартирці Анни–Марії Кі на Горношльонській я і зняв свою «Чорну кішку у темній кімнаті». Стара Кшися позувала мені просто відмінно. Старі кицьки, це я також давно помітив, завжди позують краще, а от у жінок чомусь якраз навпаки. А потім загубив негатив, і тепер ця робота не продається. І якби не моя Кі, то і сама робота, напевне, також пропала б: пропив би. Залишив би у якомусь барі як заставу за чарку горілки й забув би, у якому.

Горношльонська — це поруч із Лазєнками Крулєвськими. Там усе поряд: вулиця Пєнькна з усіма амбасадами, і Сейм, і Сенат в одному будинку під скляним куполом. Через його дворик я вільно прогулювався до крамнички за овочами і назад, і ніхто мене ні разу не зупинив і не поцікавився, чого я там вештаюся в домашніх капцях на босу ногу. Там, у дворику польського парламенту, ще росте грубезний дуб, і часом, коли ніхто не бачив чи мені здавалося, що не бачив, я обхоплював його руками, вважаючи, що отримую енергію з космосу, — так само, як раніше робив це у своєму лісі, а пізніше у Аппалачах під Ешвілом, а ще пізніше у Києві на Сошенка…

Я люблю обнімати дерева, старі дерева, особливо дуби. Кі називала це дивним збоченням. Ми безперестанку фотографувалися у Лазєнках, а потім пили бехерівку й верталися на Горношльонську, у нашу квартирку на першому поверсі, і кохалися, а ввечері знову йшли прогулюватися у Лазєнки. Інколи ми разом напивалися, але нечасто… А часом удосвіта нас будили крики павичів, що ночують на деревах біля Лазєнковського палацу на воді.

Насправді Кі була непоганою художницею, однією із кращих у Польщі акварелісток. У мене, точніше в Інки, збереглася лише одна її робота. Колись вона подарувала Інці осінній пейзаж Лазєнок, а тепер сестра повісила це у мансарді у мене над головою.

• Предыдущая
• 28/60
• Следующая