Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 43

• Предыдущая
• 43/60
• Следующая

— Дядьку Яшо, а чому він від нас ховається? — цікавився племінник.

— Розумієш, він же шотландець, а у них там заведено, щоб спочатку тебе хтось представив… А нас же йому ніхто не представляв, от він і ховається. Все через свій гонор.

— Але ж це нерозумно, правда? — сказав на те Джон–молодший, і я змушений був із ним погодитися.

Проте, видно, такий спосіб життя і самому котові з часом набрид, і якогось дня, пораючись на кухні, я спочатку почув шурхіт із коридору, а потім, коли виглянув, помітив, як двері ванної повільно відхиляються й на мене дивиться велике налякане котяче око. Коли наші погляди зустрілися, двері різко причинилися, але через три хвилини все повторилося, а через п’ять хвилин головатий шотландець уже терся об мою ногу. Втім, того разу це тривало недовго. Він трохи потерся, похавав і злиняв назад під свою ванну.

Але відтоді він почав з’являтися більш–менш періодично. Часом Джон–молодший ловив його, тягнув до себе у кімнату, але частіше Шонік просто відлежувався всередині м’якого крісла, де зробив собі лігвище, бо дірку, що вела під ванну, я затулив дощечкою. Ще він облюбував собі розкладного столика, якого Інка використовувала під ноутбук, і міг пролежати на ньому весь день. А якось стрибнув на ноутбук і заробив від Інки капцем по носі, та так смачно, що потім два дні із крісла не вилазив. Коли ж Інка повезла малого у черговий санаторій, ми залишалися з Шоніком удвох. І до мого щоденного обов’язку — вигрібання з пісочку його екскрементів — додавалося ще й годування, яким до того сестра займалася сама.

Я повинен був слідкувати, аби його тарілочка у кутку за холодильником постійно була наповнена двома видами сухого корму. Крім того, зранку й увечері належало розморозити та дрібно нарізати приблизно сто грамів яловичини, а у меншу тарілочку розбити одне перепелине яйце й при цьому уважно дивитися, щоб туди не попала друзка від шкаралупи і щоб м’яско не було холодним, бо котик може застудитися.

З часом як він до мене, так і я до нього також почав звикати. Наші із Шоном стосунки — це взагалі щось особливе. Мені подобається за ним спостерігати і навіть з ним розмовляти. Бо ж розмовляю лише я, а Шонік або слухає, або вдає, що слухає. Впевнений, що і йому приносить задоволення спостерігати за мною, наприклад за моїм вовтузінням на кухні. Але більшу частину дня він просто спить, чим і мені навіює затишок і спокій. А коли я повертаюся з нічної варти, то ми спимо разом. І це при тому, що я ніколи і не любив, і не хотів, і не мріяв, незважаючи на всю мою любов і повагу до них, спати разом з котами, і все ж Шонік щоразу якось непомітно примощується у мене в ногах, і коли я просинаюся, то сполохую і його.

Перед телевізором він також умощується, впирається задніми лапами в мою п’яту, і з усього видно, отримує від цього неабиякий кайф, і може так лежати дуже довго. А я дивлюся і в телевізор, і на Шоніка й думаю, що таким щасливим створінням ще також треба вміти народитися.

Шон часом цілий день може якщо не спати, то дивитися у вікно. Особливо, коли йде дощ. Цілий день сидіти перед вікном і спостерігати, як падають краплі. Це ж яке терпіння треба мати? І до того ж не муркотіти. Шонік — з немуркочучих, Інка ще називає його вухастиком. Хоча вушка у нього маленькі, удвічі менші, ніж у звичайних котів, і якщо він і капловухий вухастик, то лише на ніготь мізинця, не більше.

Насправді, за бажання, у кота можна багато чого навчитися. Наприклад, пофігізму і спокою, не флегми, а саме такого усвідомленого пофігізму… Але з того всього він мене лише присипляє. Бо ще більше, ніж втупитися у вікно, Шонік любить спати у мене в ногах. Або на столі. Це тоді, коли у кімнаті нікого нема, бо ми його зганяємо. А вночі — звісно, тільки у мене в ногах, бо те, що він боїться без світла, факт також уже майже доведений.

Зате вечорами, коли спалахують ліхтарі у парку Шевченка, і вздовж Набережної, й далі — на греблі, й по всьому правому березі озера, то часом ми дивимося з ним у вікно разом. Я гашу у кімнаті світло й спираюсь на підвіконня, і Шон треться об мою руку, а потім сідає і дивиться широко відкритими очима.

Якось мені стало цікаво, що ж він там такого видивляється, і коли я опустив голову до його рівня, сантиметрів двадцять над підвіконням, то перше, що побачив, — це яскраво освітлений кут сміттєзбірника у сусідньому будинку, з викоченим баком для сміття і кількома вуличними котами (а чи кицьками), що ходили там колами, щось винюхуючи. Не інакше, що саме за ними і спостерігав вечорами наш містер Шон.

Сашуня любить, коли я розповідаю про Шона, і щоразу хоче продовження.

— А потім… А що далі? — просто набридає.

— А далі Тернопіль — місто фестивалів! — щоразу одне і те ж відповідаю я йому.

— Ага, «Джаз–без»! — цитує він якусь недавню афішу.

— А фестиваль пива, забув?..

— Пива я не п’ю вже давно, — нагадує Сашуня. — Мені не бажано.

— Я також не п’ю, ну і що? — пробую додати оптимізму, але якось воно у мене слабо виходить.

— А твій Шон їсть плавлені сирки? — цікавиться Сашуня.

— Не знаю, такого в його раціоні ще не було…

— Знаєш, а я за один раз можу з’їсти чотири сирки, — хвалиться він. — Я міг би ще й п’ятого, але не знайшов тоді.

— Сашуню, ти знову? — До мене нарешті дійшло, звідки у нього з’явилися ті чотири сирки. — Я ж тебе просив… Я тобі казав більше цього не робити. Тебе давно вже не били, Сашуню?

— Та то я не тепер, а ще колись.

— Якщо хочеш, я буду купувати тобі в день по п’ять сирків, тільки не бери їх там, де ти береш. Домовилися, Сашуню, послухай мене?..

— Добре, — понуро буркнув він. — Але це останній… Подарунок для Шоні. — І він поклав на столик переді мною квадратик у фользі.

У мене в цю мить закінчилися слова, але зусиллям волі я все ж стримав себе і з усіх варіантів поведінки вибрав, як мені здається, найменш конфліктний, хоча, може, з точки зору педагогіки і не зовсім правильний. Я поклав той сирок назад у його кишеню й просто сказав:

— Вибач, Сашуню, але Шонік сирків не їсть.

Це поки що моя велика таємниця. І хоч Джон–молодший одного разу і став випадковим свідком, коли я розставляв на балконі триногу й прицілювався об’єктивом, звіряючи масштаб зображення, однак він ще замалий, аби про щось таке здогадуватися. Про все може знати лише містер Шон, але той уже точно нікому не розкаже.

Як і кожна нормальна ідея, ця також зародилася випадково. Ще в лютому, коли Інка перевезла мене із села і я вже потроху почав оклигувати, то від нічого робити сфоткав краєвид з її вікна, точніше з балкона. Тоді був дуже світлий, сонячний ранок, зовсім не схожий на кінець лютого, з рясним інеєм на гілках… Класна вийшла картинка. Пізніше, у березні, я зробив ще одну картинку з тієї ж точки: переплетіння гілок на тлі ніжно–блакитного неба. А у квітні, коли все зацвіло, то виявилося, що прямо напроти балкона росте абрикоса, зліва — слива, за ними — липова алея, а ще далі — вершки яблунь із сусіднього саду.

У квітні я вже зробив на балконному лінолеумі хрестик, куди ставити триногу, і кожного наступного місяця картинка виходила все та ж, тільки з іншими барвами, а часом ще й випадкова пташечка залітала. У червні вийшло із синичкою, а в липні — з горобцями й стиглими абрикосками. Ознака серпня — кілька жовтих листків і рясні сливки, а у вересні жовтого явно додалося, плюс велика сорока–білобока на передньому плані…

Залишилося ще чотири місяці — і календар готовий! Його я вирішив роздрукувати форматом А3 на матовому папері, чого б це не коштувало. Звичайно, з текстовим супроводом і заставками з краєвидами міста, але основна картинка — це вид з Інчиного балкона. Хочу зробити їй подарунок на день народження! До наступного квітня все має бути готове.

А коли з’явився Шон, то я ще для нього придумав роль. Його я зазнімкував у різних позах, з різним антуражем, і це буде як доповнення до основної картинки. Наприклад, у липні з тими ж абрикосами, у серпні він поклав лапу на соняшник, у вересні, звичайно, з картоплиною… Я вже відзняв його наперед на всі дванадцять місяців. Найважче було знайти шапочку Санта–Клауса, мусив позичати в ЦУМі за шоколадку і сто гриваків під заставу: одна знайома з іграшкового Санти зняла. Санту я робив із Шоніка якраз на День міста. Точніше, у той день я поніс віддавати у ЦУМ шапочку, щоб забрати назад свої гроші, але універмаг виявився закритим через свято. Це дещо порушило мої плани, бо ж без коп’я, а тут як–не–як День міста. Довелося падати Оркові на хвіст.

• Предыдущая
• 43/60
• Следующая