Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 45

• Предыдущая
• 45/60
• Следующая

І хоч більшість у селі вже давно картоплю виорює, а потім збирає, — мама цього не визнає. Вона любить, коли копають, як у нас кажуть, городником. Мама вважає, що це більш якісно, до того ж обов’язково мусить сама бачити весь процес. Копання картоплі — це для неї як свято. І якщо діти приїздять копати картоплю, то це означає, що діти у неї таки є.

— Тобі що, допомогти її викопати? — першим подав пропозицію Орко.

— А врешті–решт чому би й ні? — найперше я подумав про маму, яка то буде для неї радість, коли я стількох копачів привезу.

— А я поїду? — подав голос Сашуня, коли я сказав, що, мовляв, було б непогано.

— Обов’язково, Сашуню! А як же без тебе, рідний?..

Сашуня випрямив спину, буркнув щось сам до себе й підморгнув Оркові.

— Молодець! — сказав йому Орко, потім вони разом подивилися на Вікю, але він мовчав. У нього свої проблеми, і я його розумів.

— Слухай, а в суботу зранку хто з нас чергує? — нарешті згадав я про роботу.

— По суботах у нас ти. Сам же напросився, — нагадав мені Вікя.

— Так, по суботах у мене Джойс. Але ж і газети!.. От западло.

— Ну то й що — газети? Із шофером можна домовитися, і він може залишити їх в «Анастасії». Якщо хочеш, я домовлюся; до речі, я би й сам трохи розвіявся на тій картоплі! — на подив радісно оголосив мій бляднолиций напарник, мабуть, як міський житель і не уявляючи, що його там чекає, але всі чомусь одразу полегшено зітхнули.

— Після копання нас ще чекає риболовля. Такої риболовлі ви ще не бачили!.. — я заздалегідь почав піднімати бойовий дух товариства. — З такою бригадою ми і за пару годин упораємося.

Дивно, але ця моя пропозиція, поки йшли дощі, залишалася в силі аж цілий місяць!..

— А скільки там тої картоплі? — поцікавився ще тоді, на День міста, Орко.

— Соток шість–вісім, ну, максимум — десять…

— Ого! До фіга! Не знаю, чи й за день управимося! — міркував уголос Орко перед тим, як піти.

— Ну, добре, іди–іди, а то борщ вистигне. — Я знав, що він квапиться до своєї офіціантки в «Україну», де в її зміну в нього халявні обіди. — А якщо й справді всі поїдемо, то думаю, якщо не за пару годин, то за півдня викопаємо! Всі ми і ще дехто. — Вже тоді у моїй голові визрів цей зухвалий план.

Сам я тоді ще трохи прогулявся центром, і мені було приємно думати, як зрадіє мама, коли я привезу їй стільки людей. І якби не дощі, що як почалися, так і не переставали цілий місяць, той мій план був би втілений ще тоді, одразу ж після Дня міста.

Того дня на бульварі взагалі було багато води: працювали фонтани, а потім пішов дощ, і під час дощу вони працювали також. Це була засторога на місяць наперед, але тоді я ще цього не міг знати. Спочатку я ховався під каштаном якраз навпроти входу у «Пінгвін», — під другим із шести, якщо рахувати від рогу вулиці Сагайдачного, а потім вернувся назад, у бар, узяв каву і вже дивився на дощ, перехожих та каштани через скляні двері.

Колись я мав нагоду перерахувати усі ці каштани. І по цей бік бульвару, і по той також. Але по той — це вже було по п’яній і нецікаво. Це вже було як повторення того перформенсу, що його якось влаштував Грицько Глюк. Грицька з деякою натяжкою також можна зарахувати до невизнаних геніїв цього міста. Він ще з одним кентом начепив квадрат із номером на кожне дерево, а я з іще старим своїм широкоформатним «Києвом» лазив усе це фоткати. Що ці цифри на деревах мали означати, я й досі не знаю. Та й сам Грицько, мабуть, також здогадувався про це вельми приблизно… Але на те він і геній, хоч і невизнаний.

Отож, якщо врахувати, що наш сквер на бульварі Тараса Шевченка, з клумбами і фонтаном у центрі й смугами газонів по боках, умовно складається з трьох розділених поперечними доріжками частин, то, якщо йти від театру, до першої доріжки буде сім каштанів, між першою і другою — шість, ну, і далі, в напрямку універмагу, — ще одинадцять. І плюс одна липа на самому початку, де ріг скверу виходить на Руську. Ця липа є початком іншої алеї, що йде вздовж Руської повз аптеки, «Пензу–Роксолану» і далі, але їх Грицько під час своєї акції не нумерував. Інші дерева: липи, клени, особливо живописні восени, якісь ялини й туї, розлогі екзотичні кущі, та ще акації, що ростуть другим рядом ближче до фонтанів, — нас тоді не цікавили. Їх за густим рядом каштанів з «Пінгвіна» майже не видно.

За тими каштанами, на найближчих лавках, часто тусуються і наші назавше втрачені брати — «синяки», бомжі та інший пропащий елемент. Хоч останнім часом вони вподобали собі Привокзальну, зсунуті докупи лавки на зупинці під липами, на яких вони і випивають, і сплять, та критий прохід, у якому завжди можна заховатися від дощу. Не те що на бульварі, де порядному бомжеві й заховатися ніде…

Я дивився на дощ, на перехожих, на ці каштани–красені і думав, скількох уже нема з тих, що під ними стояли. А ті, що є, де вони тепер? Сюди я приводив і Кі, і просто Марію, та й крім них також вистачало, а тепер ще й Анжелка. Я і їй призначаю тут побачення.

Тут, на бульварі, мене не раз несло на любов, тут ту любов і проносило. І перша тернопільська повія, все воно відбувалося тут, на бульварі… Ця мала зняла мене на лавці під плетивом дикого винограду, коли підійшла припалити цигарку… Двадцять п’ять крислатих каштанів — з одного боку, і приблизно стільки ж — з іншого, а в сумі — «стометрівка». Стараюсь не згадувати, просто дощ за вікном завжди наганяє трохи жури. І час від часу вся ця лажа спливає.

Ці каштани на бульварі, їм також не позаздриш. Сумна доля міських дерев. Чим старіше дерево, тим частіше його обсцикують і люди, й собаки… А взимку вони, ці старі, репані каштани, ще схожі на чудернацькі ієрогліфи, хоч деколи й притрушені снігом. Око не втомлюється, навіть коли дивитися на них і півгодини, й довше, наприклад, із–за крайнього від входу столика крізь скляні двері «Пінгвіна».

…Ми домовлялися під каштанами, але Анжелка, звісно, здогадалася, де я ще міг від неї ховатися. Коли вона зайшла у «Пінгвін» і відкинула на плечі капюшон, я подумав, що це краплинки дощу у неї на лиці, але очі також були мокрими.

— Що сталося? Ти чого?..

— Банкомат картку ззів, — мовила вона, шморгаючи носом, з повними очима сліз.

І хоч я й намагався відігнати це, але цієї миті Анжелка справді нагадала мені маленьку нещасну милу мавпочку.

— І це все? І ти?.. Тю–ю! — видав я цей, запозичений у просто Марії, черкасько–полтавський вигук щирого здивування. — Просто треба піти у відділення банку.

— Я знаю, я вже там була.

— І що там сказали?

— Шо нову карточку дадут аж через тиждень.

— От бачиш?..

— Думала–м, шо зніму, — шморгнула носиком Анжела.

— Але ж із паспортом можна гроші взяти й без картки.

— Знаю, але я паспорт також забула на квартирі.

— То, може, чаю? Міцного–преміцного?..

— Ти сі смієш?

— Двом без грошей значно веселіше, ніж одному, — підморгнув я їй, і вона ще крізь сльози, але посміхнулася мені тією своєю щирою дитячою посмішкою, яка так мені подобалася, блиснувши рівним рядом сліпучо–білих зубів.

— Ти сі смієш з мене! — повторила вона.

— Але на чай у мене наразі ще є, навіть на два чаї!.. А післязавтра сестра із племінником від’їжджають у санаторій, так що, коли будеш чемною, можеш приходити до мене на обід, і я не дам тобі померти з голоду.

— Шо, знов буде риба на молоці? — уже без сліз засміялася Анжела, бо ж я сам розповідав їй про свої кулінарні експерименти.

— Ні–ні–ні!.. Це пройдений етап. Для тебе я придумаю щось іще цікавіше. Наприклад, тушкований восьминіг. —

Моє монотонне бубніння під шурхіт дощу на бульварі її остаточно заспокоїло.

— Ти шо! І де ти взєв того восьминіга? — Від недавніх сліз уже й сліду не було.

— Упіймаю на спінінг у нашому озері… Ну, у крайньому випадку куплю замороженого у «Подолянах».

• Предыдущая
• 45/60
• Следующая