Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 49

• Предыдущая
• 49/60
• Следующая

Але коли мені самому треба чи на рибалку, чи ще десь, то ключі — також без проблем. Точніше, не було проблем, поки не з’явилася та скажена корова. Тоді мама по телефону проговорилася Інці, що, мовляв, сусідський Семен щодня повз наш город рибу відрами носить. І я відклав усе, попросив Вікю про заміну і поїхав… Навіть до мами не зайшов, а одразу на канал, на широке, де ми колись ще з татом рибалили. І тільки–но закинув, як одразу й почалося!.. Всі коропи — як на підбір, від чотирьохсот і більше, один за одним… Давно вже не відчував від риболовлі такого кайфу — тема майбутніх сновидінь, їй–бо! Поки на березі не з’явилася та корова.

— Дивися! Ця корова їсть усе підряд! — гукав з того берега мій старий приятель Вася Чук. — Усе, що лежить на дамбі, усе може з’їсти.

Колись Чук любив розповідати старі анекдоти, а тепер працює десь у лісі. Був до нього ще й Гек — як з того оповідання нашого дитинства, але хто був Геком, уже не пам’ятаю.

— Скажена — то й скажена! — я тоді пропустив це повз вуха.

Бо ж такий кльов, а він про якусь корову!

На мене й справді дивилася глива корова із світлими боками, гострими, загнутими догори рогами й жовтою кліпсою у вусі. Принаймні тоді її ще можна було б відігнати. І все ж Чукове попередження я пропустив тоді повз вуха, хоч дивний блиск у баньках тієї гливої красуні важко було не помітити. А вже коли після всього я гнався за нею через вигін аж попід людські городи, то якби догнав, то б таки точно прибив.

Але спочатку я побачив, як вона нахилилася над моєю вудкою, понюхала й лизнула те місце, де я зазвичай тримаю рукою, коли закидаю, і де, напевне, лишилося трохи горохової каші з моїх пальців, якою я перед тим заліплював пружину. Та не встиг я навіть крикнути на неї, як вона взяла й гризнула її — раз, вдруге… І вже як я почув хрускіт, аж тоді кинувся, але поролонову обшивку на держаку вудки вона таки встигла перекусити.

— А я що казав! Вона їсть усе, що бачить!.. — гукав з того берега друзяка Чук.

— А чия то така паскуда? — поцікавився я.

— Панахова… Така й корова! Хіба не ясно?..

— Якого то Панахи?

— Ти що, не знаєш, кривенького?..

Проте я так і не зміг пригадати, якого то Панаху має на увазі друзяка Чук, а корова тим часом почвалакала дамбою у напрямку Інчиного «Матіса». І я ще навіть деякий час просто проводжав її поглядом. Але засмикався поплавок, а я відвернувся від корови і згадав про неї вже тоді, як почув вищання сигналізації. Сигналізація і корову злякала, але що з того? Знову було пізно, як потім виявилося, це вона так діставала траву з–під машини. Навкруги повно трави, а та скажена раптом захотіла скубнути з–під сестриної «туфельки» і, піднімаючи голову, провела рогом по дверцятах.

— А я що казав!.. — гукав Чук. — То така зараза!..

І ось — рогові нічого, а дверцята трохи вгнулися. Лажа, якої не придумаєш! Якщо не придивлятися, то майже не видно, зовсім маленька вм’ятинка, але Інка помітила. Чи то Джон–молодший, мала єхида? Знову було багато крику, навіть більше, ніж коли я палив чайники… Після того випадку з коровою сестра не давала мені ключів аж дотепер, коли вже треба їхати на картоплю.

Якби я упіймав тоді ту корову, то б точно вбив. Хоча насправді корова була і є для мене наймилішим створінням.

У моєму уявленні про чотириногих друзів людини корови ідуть одразу після котів. Великі, теплі, молоко дають… Підлітком я багато годин провів на пасовиську поряд із коровами. І хоч інколи вони примушували за собою побігати, але завдяки їм я зміг прочитати чи не всю нашу домашню бібліотеку і ще значну частину сільської. А якщо додати ще й можливість наслухатися цікавих історій від старших пастухів, дядьків Юхима, Григорка, Степана та інших, особливо коли після жнив усі виганяли худобу на колгоспну стерню на Рубликах, що під лісом, то корови у моїй самоосвіті відіграли важливу роль. Коли я з книжкою примощувався на вершечку залишеної комбайном купи соломи, а дядьки сідали внизу, і нас з усіх боків обступали наші корови. От тоді і починалося. Слово за словом… І як у 18–му розбирали панський фільварок, а тоді назад зносили, і чому дурний Гітлер війну програв, і за що вислали Сахарова… Часом моя книжка так і залишалася невідкритою.

Про корів я згадував і тієї весни, коли Анна–Марія Кі організовувала мені виставку у Центрі сучасного мистецтва. Тоді ледь не на кожній зупинці на алеї Єрузалімського, від знаменитої пальми і до Центрального вокзалу, стояли великі різнокольорові пластмасові корови. Я навіть хотів домовитися, аби одну з них привезти собі на виставку — як доповнення до експозиції, але Кі була проти.

— Ленд–арт — мистецтво землі — це не твоє, — була невблаганною моя Кі. — Це все — примітивні форми існування, побічні ефекти паркової культури.

Вона навіть заборонила мені фотографувати цих корів. За її задумом, якщо вже ті розмальовані корови були мені такі дорогі, то краще було б зняти їх на відеокамеру і зробити щось на межі фотографії та відеоарту. Але відео — то вже не моє, то більше Джонове, та й пристойної камери чомусь не знайшлося. Може, Кі в якийсь момент просто злякалася, що я і її можу пропити?

Замість пластмасової корови у фойє вона придумала мені ну просто дуже симпатичну презентацію з ходульниками, запалюванням вогню й повітряною кулею. І ще з тим веселим скрипалем на вході — сербським напівциганом, приятелем Кустуріци, якого вона знайшла у якійсь кнайпі на «Жолібожу»… Вона й назву сформулювала, виходячи з ідеї, мовляв, те, що за гранню. За рамками фото, за зображенням. Де закінчується фото й починається життя: наші думки, мрії, спогади, сни — й це було непогано. І сама Кі була дуже милою і красивою. Так, нічогенька вийшла тоді у нас виставка. Хоча, здається, й досі не до кінця зрозумів усієї глибини її задуму.

Правду кажучи, у ті дні я рідко бував тверезим, та й на виставці встиг нализатися ще до фуршету, й обізвав там когось, і навіть ліз битися з якимось старим підаром, який, до того ж, погано висловився про Де Ніро, а потім мене занесло ще й на ту злощасну вітрину. Добре хоч, що не в ювелірному, як Міхала Петрика у Берліні, а в якійсь занюханій цукерні на Ноаковського, і чого тільки мене туди понесло?.. Пам’ятаю, спочатку мені не сподобалося фото при вході, а потім — просто провал (Орко, коли корчить мудрого, то ще називає це атрофією пам’яті)… Звісно, я розбив ту вітрину випадково, але Анна–Марія мусила заплатити. Та невдовзі цукерню все одно закрили. Витерпіти означає перемогти, моя Кі була дуже терпелива.

А наступного дня, наче нічого не сталося, вона повезла мене у лазєнківський парк нюхати бузок, що тільки–но починав розпускатися, хоча найбільше мені тоді хотілося пива, а ще краще — шкалик бехерівки… Але Кі завжди уміла все згладити так, начеб нічого не сталося.

Період цвітіння бузку у Лазєнках, як і період падолисту, коли можна походити парком і досхочу нашурхотітися жовтим листям, мали для Кі майже таке ж сакральне значення, як для мене, наприклад, весняна ловля карасів в Івачеві або на мосту під Вертелкою чи осіннє жирування щуки на рідних Ставках. Але Кі не любила, коли я їй розповідав про риболовлю: вона жаліла все живе, навіть траву, бузок чи й навіть опале листя, не кажучи вже про «нещасну ржибу».

Тепер хіба на сайті — через супутник — часом пройдуся знайомим маршрутом. Через космос із висоти пташиного лету — то часом буває в кайф. Але частіше — просто зайві хвилювання від спогадів. Краще вже потовктися біля «Пінгвіна» або просто посидіти на лавці десь на бульварі. Це якщо нема дощу. Хоча такого дощового початку осені, як цього року, навіть у «високогірному» Тернополі не було вже давно.

Такого дощового вересня не пам’ятає навіть мама, і навіть на п’ять років старша за маму тітка Мартоха. Спочатку затягло на тиждень, потім ще на тиждень, а тоді вже й до кінця місяця. Як не дощ, то тягуча, набридлива мряка… Коли випадало два–три дні просвітку, я одразу ж починав збирати команду, але — знову починало капати. І так аж до «жидівських кучок», а вони без дощу, як відомо, не минають ніколи.

• Предыдущая
• 49/60
• Следующая