Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 57

• Предыдущая
• 57/60
• Следующая

З цієї ж хвіртки чи, точніше, з її попередниці, зіпершись на неї, я також часто дивився вслід тітці, коли вона цілувала мене, малого, і йшла. То був ще один мій дитячий ритуал. Тепер тітка сидить на рядні посеред подвір’я, а тато лише у телевізорі — в образі молодого Роберта Де Ніро. Сьогодні о 20.30 він знову буде по «плюсах» у «Бронкській історії», треба буде мамі сказати. Вона, хоч і буркає на всіх тих гангстерів, але, ми з Інкою це точно знаємо, все одно дивиться.

— Реблята, реблята! Дайте сигарету, і ви ні при чому!.. — це враз до мене долинає голос сусіда, дядька Михася, найсвітліший спогад молодості якого — це коли він у 68–му на радянському танку в’їздив у Прагу.

А це він знову когось перепиняє на вулиці, тільки за сливами, що розрослися, мені тепер нічого не видно. Тата також часом було чути здалеку, можна було й не виглядати. І щодо подій у Празі вони з Михасем також стояли на різних позиціях, та й у хокей тато завжди вболівав за збірну Чехії.

— Реблята! Тільки не в обіду!.. Не в обіду! — добродушним речитативом бубонить дядько Михась — і веселі хлопчачі голоси у відповідь.

Тато у свій час також умів бути голосним, ще й яким голосним! Часом ми з мамою його голос аж з долини чули… Я нарешті відкручую дріт на хвіртці і виходжу з іншого боку хліва і за стодолою, на купі торішньої кукурудзи, бачу Орка. Здається, я навіть чую його хропіння. Втім, коли я на підході наступаю на бляшанку, у якій мама ставить курям воду, він піднімає з кукурудзиння свій червоний писок.

— Ну, що там? — спросоння протирає очі.

— Реблята, реблята! — скрушно хитаю головою і кажу голосом дядька Михася (у Кулі це краще виходить). — Щось пияків на нашій вулиці побільшало.

— А що? Вже всю викопали? — щулиться Орко. — Ти вже вибач мені… Я і так, гляди, з літа тримався.

— Ну, але постарайся вже хоч…

— Ні, ти краще принеси пива.

— О, тобі ще й принеси!.. А завтра будеш помирати, мінімум три дні будеш помирати, я ж тебе знаю.

— Але ж то буде завтра, — бурмоче Орко.

— Ми, до речі, вже закінчуємо. Вилазь до нас. Зараз поїдемо в ліс, на озеро… А то вже перед мамою і тіткою незручно, їй–бо!

— А чого? Ну, ясно… Ну, добре, вибач, — стиснув долонями скроні Орко. — Пробач, старий!

І я раптом помічаю, що він починає схлипувати. Як мала дитина. Таким його я вже давно не бачив. Плечі його здригнулися, й по бурячкових щоках потекли сльози. Раптово, без попередження, хіба так можна лякати людей? Мене ж аж щось під пахвою кольнуло, а валідол я знову забув… А Орко тим часом схлипував і шморгав. І я подумав, що краще, поки ніхто не бачить, залишити його тут, за стодолою, на кукурудзі.

— Ну, добре, ти тільки нікуди не тікай і заспокойся, будь ласка!

— Старий, пробач! — тягнув своєї заплаканий Орко. — Все пішло якось дуже по–дурному…

— Та перестань. Нічого не сталося. З ким не буває…

Коли я виходив із–за стодоли, знову попав у поле зору тітки, і вона гукнула мені через подвір’я, що згадала ще один фокус діда Якова. Але я сказав їй, що підійду трохи пізніше, і повз стару грушу прослизнув на город.

Тим часом, поки мене не було, наша збірна бригада вже докопала картоплю і зайнялася пошуками черв’яків.

— Гино, який робак! — показав Куля на великого, просто–таки гігантського, наче маленький вужик, дощового черв’яка. — Йоханийбабай! Ми на рибу йдем чи нє?

— Ой, я сі бою! — при вигляді цієї дощової зміюки видала своїм коропецьким прононсом Анжелка і цим майже виказала себе перед мамою.

Моє щастя, що мама з повним відром відійшла до межі, до мішка з малими бульбами. А то б я мав що слухати, і про американську журналістку також.

— Можна взяти, — погодився я, щоб якось згладити ситуацію. — На таких виповзків, я чув, там, у лісі, великі коропи й амури беруть.

— Шукай! На такого що хоч візьме, — кинув Куля. — Тільки треба його у якусь манєрку…

Я бачив під яблунею сплющеного одноразового стаканчика і не полінувався принести. А коли вернувся, сказав Кулі:

— Ну, давай свого коханого бабая, ми його тут землею затрамбуємо, а потім зверху ще трохи глини кинемо для смаку. Він, як напакується глини, твердішим стає…

— Тільки де ти до нього такого гачка знайдеш? — висловив сумнів Вікя.

— Шукай–шукай! — додавав азарту Куля.

Ми з Кулею, як досвідчені рибалки, просто проігнорували слова цього молокососа. Але потім, як Куля не старався придивлятися, й усі ми як не старалися, але викопати ще одного такого ж гіганта не вдалося. Тепер, з легкої руки Кулі, ми їх інакше, як йоханими бабаями, і не називали.

— А наші сосни, гино, ростуть! — показав я Кулі на Попову гору, на ті сосни, що ми вчотирьох, ще з його сестрою і малим Колькою, колись на осінніх канікулах там посадили.

З тих, що ми тоді посадили, викопавши саджанці у соснині, тепер залишилася хіба третина, але по схилу горба вони тепер виглядають навіть дуже живописно.

— Ага, хтось траву підпалив був, то деякі обгоріли, не знаю, чи й відживуть, — бідкався Куля.

— А о, диви який! — підійшла з–за плечей мама й показала палицею на такого ж, як палиця, виповзка позад мене, вона також взяла участь у цій черв’яковій лихоманці.

— О, бачите, мамі пощастило, — оголосив я на весь город, чомусь радіючи, як мала дитина.

— То що, ночувати не будеш? — ще раз запитала про те саме мама.

— Ну, а хлопців відвезти? Та й кіт, ти ж знаєш, його треба годувати…

— Нічого не зробиться тому котові. І хлопців знайдемо, де покласти!.. — стояла мама на своєму. — А через того твого кота я й сина не бачу…

— То не мій, а Інчин, — мабуть, ще за дитячою звичкою перевів я все на сестру. — Та й хлопцям на роботу ще нині, в охорону, — згадав я про Вікю в множині.

Всі так хотіли на риболовлю, що ми за десять хвилин завантажилися. І Орка також привели з–за стодоли, та ще й Кулю взяли шостим у лежачій позі. Бідолашна «туфелька» загарчала, але рушила без проблем.

Перед «Лісовою казкою» Куля виліз разом зі мною, і я послав його одразу до води подивитися, як там нижні ворота, а сам пішов за сторожем. А коли я привів сторожа, молодого хлопця, і він прийшов разом із маленьким гавкітливим песиком і відчинив нам верхні ворота, і коли ми, проїхавши асфальтованою доріжкою між стіною навислого лісу, з одного боку, та рядом ялин упереміж із туйками та плакучими вербами, з іншого, скотилися через нижні ворота до бетонної пристані і нарешті всі повилазили й розігнулися, то просто стали як укопані, заворожені красою, що відкрилася нашим очам.

На протилежному березі, що вигинався літерою «г», від самої води починаючи, у золотаво–жовтому з червленими вкрапленнями — граби, клени, буки й усе ще соковита смарагдова зелень дубів, що вивищувалися над ними, — нас зустрів казкової краси ліс. І сам ліс, і його проекція у воді — ті ж самі кольори, від золотого до смарагдового, у дзеркалі лісового ставка — ця подвійна краса приголомшила навіть Орка. Хоч і ненадовго.

— О, така калабаня! Я думав, хоч як тернопільський став, — розкидає руки, мов крила, Орко.

— Ну, то що? Будемо закидати? Давай вудки, — заметушився Вікя. — Ну, де ті наші йохані бабаї?..

Я — до машини, а Орест — до води. І починає на ходу роздягатися.

— О, то така калабаня, я думав, озеро, хоча б як тернопільський став!..

— Орку, ти куди? — в один голос і я, і мій Вікя.

Подумалося, начеб і справді «двійник».

— Ну як, купатися будемо? — гукає Орко і пробує стягнути через голову светра, і це йому врешті–решт вдається.

— Орку, ти що, здурів? — пробує охаменути його Вікя.

— Гей, ти куди? — Куля й собі.

Тим часом Сашуня — в інший бік, віддаляється від нас в обхід озера у напрямку вже потемнілих на осінь верб та іржавого басейну під відкритим небом, точніше до того, що від нього залишилося.

• Предыдущая
• 57/60
• Следующая