Повернення Тарзана - Берроуз Эдгар Райс - Страница 4

• Предыдущая
• 4/54
• Следующая

— Хто там?

— Ольго, це я, Ніколай, — відповів знайомим вже Тарзанові гортанним голосом Роков. — Вийди до мене! Лише на кілька слів. Я тебе не зачеплю і не ввійду до каюти. Але я не можу гукати на весь пароплав те, що мушу сказати тобі наодинці.

Тарзан почув клацання засувки. Він ступив уперед зі свого вутлого прихистку, аби бачити, що відбувається на порозі каюти. Двері прочинились. Роков став на порозі каюти і пошепки заговорив з жінкою, обличчя якої Тарзан не бачив. Потім він почув її голос.

— Ні, Ніколаю, — сказала вона. — Це марна справа. Ви можете погрожувати скільки завгодно, я ніколи не піддамся на ваші наполягання. Будь ласка, вийдіть з каюти, ви не маєте права тут бути. Ви пообіцяли не заходити.

— Гаразд, Ольго, я не ввійду, але ти ще тисячу разів пошкодуєш, що не виконала мого прохання. Врешті-решт я однаково досягну свого… Ти могла б лише позбавити мене зайвого клопоту, себе — ганьби, а твого…

— Ніколи! — урвала його жінка, і Тарзан помітив, як Роков озирнувся і зробив знак Павловичу.

Той швидко увірвався до каюти. Роков притримав йому двері. Тарзан почув, як клацнула засувка, яку, певне, Павлович повернув ізсередини.

Роков залишився назовні і підслуховував, схиливши голову.

Тарзан почув жіночий голос. Він наказував Павловичу негайно вийти з каюти.

— Я гукну свого чоловіка! — крикнула вона. — Він не стане з вами церемонитись!

Крізь поліровану панель долинув зневажливий сміх Павловича.

— Корабельний комісар зараз сам піде по вашого чоловіка, — сказав він. — Йому вже доповіли, що ви зачинилися в вашій каюті зі стороннім чоловіком.

— Що? — вигукнула жінка. — Я й не подумаю приховувати це від свого чоловіка.

— Ваш чоловік, ясна річ, знатиме все. Але корабельний комісар не буде вповні поінформований, зрештою, як і газетярі, до яких дійде чутка про це, коли ми зійдемо на берег. Вони сприймуть це вельми радо, з перчинкою, як і всі ваші друзі, прочитавши про цей випадок на кораблі за сніданком. Сьогодні що? Вівторок? Атож, вони прочитають про це в п’ятницю вранці за сніданком. “Пікантна історія на пароплаві. Графиня де К. та камердинер її брата”.

— Алєксєю Павловичу, — пролунав холодний і відчужений голос жінки. — Ви — боягуз, і варто мені прошепотіти вам на вухо одне ім’я, як ви заберетесь геть з усіма вашими погрозами та проханнями… І взагалі…

Настала тиша. “Певне, — думав Тарзан, — вона схилилася до негідника і шепоче йому щось”. Але тиша тривала лише мить. Почулася голосна лайка, шум боротьби, крик жінки — і знову запала тиша…

Жіночий крик ще не встиг затихнути, як Тарзан зірвався з місця. Роков кинувся тікати, але Тарзан схопив його за комір і потягнув назад. Обоє мовчали. Тарзан інстинктивно відчував, що в каюті коїться вбивство. Тарзан розумів, що Роков не мав наміру йти так далеко; його мета була глибша — глибша і, може, навіть жахливіша, ніж грубе, холоднокровне вбивство. Натиснувши могутнім плечем на тонку дерев’яну панель, під градом трісок Тарзан увірвався до каюти, тягнучи за собою Рокова. Жінка лежала на кушетці, над нею схилився Павлович, здушуючи її чудову шию пальцями. Його жертва била його по обличчю ослаблими руками. Тучна поява Тарзана змусила Павловича схопитися на ноги. Він непорушне застиг і загрозливо зиркнув на Тарзана. Жінка, хитаючись, підвелася й сіла на кушетці.

Вона трималася рукою за горло і важко, з присвистом віддихувала. Незважаючи на скуйовджену зачіску та смертельну блідість, Тарзан зразу впізнав у ній молоду жінку, погляд якої він перехопив сьогодні вдень на палубі.

— Що це таке? — спитав Тарзан Рокова.

Роков похмуро мовчав.

— Натисніть кнопку, — сказав Тарзан, — нехай сюди прийде хтось із екіпажу. Це все надто далеко зайшло.

— Ні, ні! — скрикнула жінка і скочила на ноги. — Будь ласка, не робіть цього. Я переконана, що тут не було жодного лихого наміру. Ми посварилися з мосьє, і він погарячкував. Оце й усе. Прошу вас! Мені б дуже не хотілося, щоб ця справа набула розголосу.

В її голосі пролунало таке благання, що Тарзан не наважився наполягати.

— Отже, ви просите мене не вживати жодних заходів? — спитав він.

— Так, прошу вас, жодних, — відповіла жінка.

— Вам подобається, що двоє мерзотників переслідують вас?

Вона, здавалося, не знала, що відповісти, і мала знічений і нещасний вигляд. Тарзан побачив зловтішну усмішку Рокова, що зазміїлася на його губах. Він зрозумів, що жінка боялася цих людей і не наважувалася сказати правду перед ними.

— В такому разі, - сказав Тарзан, — я діятиму на власний розсуд. Вас, — він повернувся до Рокова, — це також стосується і вашого приятеля, я попереджаю, що з цієї хвилини до кінця рейсу не спущу з вас очей. І якщо помічу, що ви хоч якось скривдили цю жінку, вам доведеться звітувати безпосередньо мені. Жодного задоволення вам це не дасть. А тепер забирайтесь геть.

Він схопив Рокова й Павловича за коміри і легко викинув їх за двері. Молода жінка дивилася на нього здивованими очима.

— А ви зробите мені велику послугу, — сказав він їй, — якщо повідомите мені у разі якоїсь нової спроби замаху на вас з боку цих мерзотників.

— Ой, мосьє, - сказала вона. — Я б не хотіла, щоб ви постраждали. Ви набули собі лютого й підступного ворога, який не зупиниться ні перед чим. Вам тепер треба бути дуже обережним…

— Пробачте, мадам, моє ім’я Тарзан.

— Мосьє Тарзане… Не думайте, що коли я не згодилася гукнути когось з екіпажу пароплава, то я не вдячна вам до глибини душі за вашу мужню, лицарську поведінку. Добраніч, мосьє Тарзане. Я ніколи не забуду, чим зобов’язана вам. — І з чарівною усмішкою вона поклонилась Тарзанові.

Тарзан був вельми здивований. Двоє на кораблі — ця жінка і граф де Куд-зазнавали якихось дивних замахів з боку Рокова та його спільника і чомусь не хотіли віддавати їх до рук правосуддя. Дивина!

Перед тим як лягти спати, Тарзан напружено думав про чудову молоду жінку, заплутане життя якої завдяки долі химерно сплелося з його власним… Але ж він навіть не знає, як її звати… Тоненька золота обручка свідчила, що вона одружена. Хто ж цей щасливець? До останнього дня рейсу Тарзанові більше не довелося зустріти жодного з дійових осіб драми, відлуння якої докотилося до нього. Вже був вечір, коли він раптом зіткнувся з молодою жінкою. Вони обоє з різних боків ішли до своїх крісел на палубі. Вона мило всміхнулася, привіталася з Тарзаном і майже зразу заговорила про випадок у її каюті, свідком якого вій був два дні тому.

Здавалося, її непокоїло, що знайомство з такими непевними людьми, як Роков і Павлович, може понизити її в очах Тарзана.

— Я вірю, що ви не склали про мене недоброї думки через такий прикрий випадок тоді, у вівторок увечері. Я дуже страждала. Я лише нині зважилася вперше вийти з каюти. Мені було незручно з’являтися на люди, — сказала вона.

— Про сарну не судять по левах, що нападають на неї, - заперечив Тарзан. — Я бачив цих людей раніше за деякими справами в кімнаті для курців. Якщо мене не зраджує пам’ять, це було напередодні нападу. Люди такої вдачі схильні до всього нікчемного і ненавидять усе шляхетне.

— З вашого боку дуже люб’язно було пояснити все це таким чином. Я вже чула про пригоду з картами. Мій чоловік мені все розповів.

— Ваш чоловік? — перепитав Тарзан.

— Так. Я графиня де Куд. Я почуваю себе перед вами боржницею. Отож не обтяжуйте мій борг.

І вона всміхнулася йому так ніжно, що Тарзан відчув: чоловік може наважитись і на далеко більший подвиг.

Цього дня він більше не бачив її, а наступного ранку в метушні випустив з очей. Але у виразі її очей, коли вони розлучалися, було щось таке, що переслідувало його. Ті очі були журливо задумливі, коли говорили про те. як легко зав’язуються дружні стосунки під час океанських мандрівок і як легко ці стосунки пориваються раз і назавжди.

Чи зустрінуться коли-небудь вони знову, думав Тарзан.

• Предыдущая
• 4/54
• Следующая