Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 17

• Предыдущая
• 17/49
• Следующая

скінчився, якого доля на шукання відвела. А ти шукай, ти такий, що

шукатимеш вчасно, аби ж тільки не опікся на вогні тих шукань! Ну, іди, спи, а то побачать тебе та ще якусь роботу загадають!

Коли помер старий пан Голембовський, у садибу повернувся

симпатичний молодий пан з господинею своєю і маленькою донькою —

худенькою, тендітною панною Ганею.

Дівча було ще мале, і згодом його кудись відпровадили на виховання чи

навчання, того вже достоту Данило не знав, а незабаром й забув про

існування панночки. Молодий пан Голембовський нудився на селі, бо жив

довго за кордонами, мандрував чимало, а зараз змушений був вернутися в

маєток, давати лад господарству, яке досить-таки підупало в останні роки і

прибутки давало незначні, бо старий пан хворів й багато на що не звертав

уваги, а син чима-ло-таки витрачав по тих закордонах.

Якось помітив пан молодого конюха, який так вправно гарцював на коні, що здався панові мало не кентавром, і пан закликав хлопця до себе, розпитав, хто він і що, дивуючись буйній силі сімна-дцятилітнього джиґуна.

І раптом панові спала на думку нова забава.

Він витягнув зі схову дві рапіри і наказав взяти одну Данилові. Колись

завзятий фехтувальник, пан тепер нудився, і йому спало на гадку зробити з

Данила собі челядника для цих вправ.

— Захищайся, — наказав пан. — Тільки дивись уважно. І не

бійся, бо тоді у тебе нічого не вийде.

Данило, завжди впевнений у своїй спритності і силі, тепер відчув себе

перед паном зовсім нікчемним, бо зі зброєю ніколи нічого до чину не мав.

Пан реготав з його рухів, часами боляче штрикав його рапірою, мало не до

крові, наказуючи вчитись, бо тепер таке буде щодня.

Так і став Данило панським товаришем у фехтувальних вправах, так

навчився володіти рапірою і шаблею, а згодом став неодмінним супутником

пана і на полюванні.

Казали, що Данило панський улюбленець. Так, відтепер йому жилося

набагато краще. Він був годований і одягнений, спав у окремому покої, щоправда, внизу, біля кухні, але покій був окремий, і Данило називався вже

панським мисливчим і не мав жодної іншої роботи, аніж панові розваги та

ще догляд за хортами, вже й до коней не так вчащав, хіба що коли хотілося.

А коли помер старий Свирид, то осамотів Данило і, сказати б, до пана

Семена Голембовського ніби й прив'язався. Бо відчував і панову увагу, і

ласку, і поблажливість, та й що казати, як гарно жилося йому тепер, хіба

зрівняти те злиденне дитинство, ту біду, серед якої померла його мати і в

якій лишила його малим.

Таки доля зласкавилася до його сирітських бід, думав Данило, та

навернула увагу пана до нього та симпатію, приязнь, важко було сказати, чому так уподобав Пан Голембовський Данила, але так було, і Данило зажив

зовсім вже інакше, коли переходив двадцятий рік свого життя.

Відтоді ще, як пан почав наближати Данила до себе, старий Свирид, хмурячись і сопучи, якось при роботі на стайні, коли Данило черговий раз

зібрався десь із паном на прогулянку, сказав Данилові:

— Данилку, не радій зарання, нема добра від панів простому

хлопові, не було й не буде. Бережися панської ласки як вогню. Гріє

здалека добре, заблизько підійдеш — осмалить, обпече, а ще й спа

лить. Не відмовляю тебе ні від чого, борони Боже, тільки кажу, будь

обачний: то не жарти, бо забавки небезпечні, хочеш вір, хочеш ні!

Не раз ще балакав Данило з Свиридом про це, та ніколи старий більше

так гостро не казав, все оповідками та прислів'ями, але вернув до одного —

бійся панської дружби, не довіряй їй ніколи до кінця — і все тут. Часто

довелося Данилові згадувати Свиридові слова, а коли старий помирав, то

покликав хлопця до себе.

— Твій батько, хлопче, загинув із Наливайком, бо повстав про

ти панів, проти неволі, проти нерівності людської, проти сваволі.

І мати твоя загинула в смутку, бо бідна була, бо хворіла, та ніхто не

допоміг їй, бо нема рівності на цьому світі. Я тобі скажу ще наоста-

нок про себе — цього ніхто не знає. Я мав уже шістдесят літ, як

найнявся до пана Голембовського. Нетутешній я, Данилку, а з По

ділля, а як колись будеш на Поділлі, то, може, почуєш перекази

про опришків отамана Сокири, що десять літ грабував панів та все

здобуте роздавав бідним, що палив панські маєтки і карав неспра

ведливість, і боялися шляхетні по всьому Поділлі Сокириного гніву, і ловили його війська і гайдуки панські, аж постарів отаман, і якось

над самим Прутом розбили його загін, і тікали рештки загону, і вже

під Кременцем оточили їх, й ні один із повстанців живий це ви

йшов, бо зрадили їх. Знайшовся юда, вивів вояків до схорону. Та

серед вбитих не знайшли отамана Сокири, скільки не шукали. Хтось

оповів, що Сокира вже був у літах і, коли побачив, що загін розби-

то і його мають схопити, а знав, що голови йому не зносити, ки-нувся десь у

колодязь і втонув. Шукали й по колодязях, але марно. Загинув Сокира...

Данило мовчав, і так шалено калатало його серце, аж зблід він, щось

непокоїло його зараз, щось трусило ним, ну, ну...

— Так ось, Данилку, — Свирид трохи підвівся з постелі і озирнув

світлицю, а тоді знову важко впав головою на подушку, але очей від

Данилових.не відірвав, і горіли вони незнаним досі Данилові вогнем, ніби й

небаченим нікому, ніби незнаним, але й знайомим, чимось знайомим. — Ти

свого батька пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, але дуже мало. Ще десяти літ не мав я, як він щез під нас...

А так-то пам'ятаю, тільки зовні... Вуса, обличчя, очі... темні...

— Дух ти його пам'ятаєш, питаю? І чую, що ні, не пам'ятаєш. А шкода, бо ти — син повстанця, ти богоборчий дух повинен носити у собі, я тому й

полюбив тебе, я — отаман Сокира...

— Що-о-о! — Данило зблід: — Ви — отаман Сокира?..

— Отак-от, Данилку. Я — той отаман. Я не загинув, поранили мене ще

під Прутом і віднесли в село, де лікувала мене бабуся, яка ще матір мою

знала за дівочих її літ. Там я вилежав півроку, а вже було по всьому.

Загинули мої хлопці, але ніхто й словом не прохопився де я. А було так

легко. А я відчув себе старим і вже хворим. Сили мені забракло і снаги.

Одне лиш мав відтоді на меті. Ще рік минув, і знайшов я того юду. Справив

він собі нову хату, коні купив гарні, землю мав, жив чоловік і ніби й ні про

що не думав. І дивись, під самим Кремінцем, де наші хлопці полягли.

Прийшов я до нього якось уночі. Я ще ж зброю свою зберіг. І в ту ніч то був

мій останній сприт, останнє, на що мене мало ще стачити в цьому житті, —

це кара за зраду, за смерть тих моїх хлопців. Я знав, що як би не перевдягся, цей пізнає мене, адже не може не снитися йому зрада і кара. Не може.

Тому прийшов поночі, забив найперш пса на подвір'ї, а тоді рипнув

кілька разів дверима у коморі та стайні і почав чекати. Вибіг той з хати, не

стрімголов, щоправда, а як кожен перестрашень — крадькома, в руках

пістоль, мав удома зброю, харциз.

А я стояв із вуздечкою, Данилку, і як він вийшов за двері, то й накинув

йому вуздечку на шию і затяг, він смикнувся було, але за мить почав

осідати. Але не міг я допустити його несвідомої смерті. Попустив трохи

вуздечку, схопив за горлянку просто рукою і, в очі йому дивлячись, прошепотів: «Пізнаєш Сокиру?» Він пізнав, і тут, думаю, шляк трафив його

на місці, бо жахом пойнялися його очі, труснувся він, а я кинув вуздечку і

ножа витяг, і вже не знаю, в живого чи мертвого загнав лезо у саме серце

зрадника, а тоді кинувся до клуні, підпалив ззаду, і заки розгорілося, вивів зі

стайні коня — і шукай вітра у полі. Вже коли летів на коні дорогою, вчув

лемент юдиної жінки, але що робити — на таке нема ради.

• Предыдущая
• 17/49
• Следующая