Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 29

• Предыдущая
• 29/49
• Следующая

на ліжко впродовж Ганиного тіла і ліг поруч неї сам, чуючи її опір, що вже

набував дедалі іншого змісту, чуючи її слова, що мали б бути образливими

за всякої іншої хвилини, а зараз, сказані пошепки, та ще отаким тоном, набували іншого значення, і він торкнувся своїми вустами її, і слова

панночки завмерли, розчинились в повітрі, і хоч пручалась вона ще і ще, але

чимраз слабіше, і в якусь мить руки її обхопили його, вже не відштовхуючи, а притягаючи до себе, вуста розкрились, щоб відчути вповні його вуста, і

тіло її радісно розкрилося, щоби прийняти його.

І навіть різкий біль вже не сполошив дівчини, біль, що пронизав на мить

усе її тіло, але в наступну мить приніс незнане й несподіване — розкіш

єднання, щастя віддачі, жіночність, уперше розкриту, щоби до кінця життя

жити нею.

Вищого Данило ніколи не відчував у своєму житті, не сподівався

відчути, не знав, що можна так сприймати, так відчувати іншу людину, так

володіти і віддавати себе, що все може бути отак.

Вже світало, коли він тихенько вислизнув з покою Гані, і вже ті слова, якими вони обмінялись при його відході, були словами кохання і розуміння.

Наступна ніч минула так само, вже при повній згоді, і була ще кращою, а

далі приїхав пан Голембовський із дружиною, і Данило з Ганею мали тепер

чимало клопоту, аби знаходити місце для зустрічей.

Данило змінився, це якось помітив пан Голембовський і сказав йому:

— Чи ти вже старієш, чи, навпаки, молодшаєш, але щось в тобі

міняється, не можу зрозуміти. Тільки ти став спокійніший і впев

неніший, може, й справді женитись тобі пора, відпарубкував уже, тільки ж...

«Так, так, — думав Данило, — оце тільки ж, ось вона і є. А як же іграшка

для пана? Значить, ще не настільки набридла, аби віддавати її геть з дому, отож це тільки балачки».

Відказав же він панові як звичайно.

—Пора моя прийде, пане, а зараз, мабуть, таки дозріваю ще.

Всякому овочеві свій час — так ви мені казали. Видно, мій ще не

прийшов, бо таких думок у мене зараз немає, прошу пана.

Ой, яких же тільки думок у нього не було за цей час! Усяких

найрізніших. Від того, що восени панночка має повернутись до Кракова, аж

до того, що й самого його жахало. А чому б і не він міг стати її чоловіком, коли справді пан його любить, коли так прийняв та приголубив? Нехай не

зараз, пізніше. Але все ж — чому б не він?..

І враз із цим десь виринула моторошна думка: «А як же заповіт старого

Сокири, а як же батько, скараний панами на Луцькій площі разом з іншими

повстанцями, коли розбили Наливайка, а як же мати, що померла в злиднях

і біді?

І як же той квіт папороті, який шукав підлітком, який плекав надію

знайти в юності, і зараз... зараз віддав його панночці Гані, віддав саму душу, самий сенс усього, що вимріяв тоді... Бездумно, негадано приніс поночі і

віддав. Забув усе? Хочеш сам стати паном?»

«Ні, — кричало в ньому все в ту мить, — ні, ніколи, навіть якщо вийде

вона за мене, навіть якщо би вдалося це моє кохання, то я таким не буду, я

не буду паном, я спроможуся і в такому стані знайти той квіт папороті!!!

Хіба не можна бути справедливим і добрим, хіба не можна жаліти людей і

допомагати їм, навіть успадкувавши усе панське господарство? Можна-

таки, можна!»

Але в глибині душі щось казало йому тихо, але впевнено — ні, Даниле, ні! Немовби голосом старого Свирида. Ні, Даниле, не туди йдеш, не того

жадаєш, зраджуєш ти нас, своїх предків, своїх справжніх, своїх близьких, не

туди йдеш!..

Данило відкидав геть усі думки і жив лише тими хвилинами чи

годинами, коли зустрічався з Ганею, коли бачив її хоч здаля, коли відчував

її поруч себе. І був щасливий, бо панночка розкрилась для нього звичайною, доброю дівчиною, спраглою за справжнім, за добрим і правдивим словом, за

коханням, якого не знала, а лише передчувала його прихід.

їм було добре разом. І так минуло понад два місяці.

І ось Ганя сказала йому, що, здається, вагітна. Сказала зі сльозами на

очах, із страхом за прийдешнє і горнулася до нього водночас, немов

шукаючи захисту.

—Якби віддали тебе за мене, — вимовив Данило важко, — то більшого

б щастя не хотів би я у житті. Але ж де там? Хіба це можливо?

—Я перебалакаю з батьком сама. Пізніше, коли поїду до міста. Це ж вже

за тиждень мені вертати, і вони поїдуть зі мною. І там я скажу їм, бо тут

може бути лихо, а там — якось вмовлю...

—Я зроблю для тебе все, що тільки в моїх силах, все! Головою накладу, аби лиш тобі було добре...

—Ні, борони тебе Боже! Не кажи такого! Що би з нами не трапилось, але ти повинен довго жити! Ти сильний і мужній, ти

майгарніший і найкращий з-поміж усіх чоловіків, яких я зустрічала її

своєму житті. Ти мусиш довго жити, і в тебе ще велике майбутнє попереду, і в нас, так, і в нас, я вірю, що і в нас...

Кожен день вони тепер лічили, як перед смертю, перед прийдешньою

розлукою. Лишалося два дні.

— Данку, ти ночуй нині в клуні і двері лиши відчинені, а я до

тебе прийду сама вночі. Бо коли ще матимемо таку ніч? Я страшенно

боюся, але дочекаюсь, коли вони заснуть, і вислизну! Чекай мене!

Данило лежав у клуні, розстеливши широке картате рядно на соломі, і

неспокій аж з'їдав його. Чи вона зможе тихо вийти, чи не спіткнеться десь і

не зчинить шуму, чи вона взагалі не передумає і не прийде? Чи, може, налякається в останню мить?

Вічність, здавалося, минула, коли тихо розчинилися двері в клуню і.

слизнула у темінь, до якої вже звикли Данилові очі, дівоча постать у білій

сорочці.

Данило кинувся до неї, обійняв обома руками, як долю, як кінець життя, як усе, чим жив і що мав у собі для себе, сьогоднішнє й прийдешнє. І вона

припала до нього, тремтячи чи то від страху, чи то від холоду, чи то від його

обіймів, тільки припала так, що ніщо вже, здавалось, не одірве її від нього і

ніколи.

Лише коли заспівали треті півні, Данило вчув, що пора прощатися, але

не могла вона так просто піти від нього, не могла. Пристрасть вибухала з

новою силою, а тоді сон сп'янив їх і зламав.

Прокинулись вони від шуму у дворі, від лементу якогось і крику і тоді

збагнули, що сталося, і отетеріли обоє від жаху.

А в ту мить розчинилися двері клуні і на порозі став пан Семен.

Він дивився на них, і канчук в його руках вже свистів у повітрі, і

полосував він обох їх, не дивлячись, куди і як, тільки собою захищав

дівчину Данило, а вже не дивився, як власне тіло його юшить-ся кров'ю, як

біль пронизує, аж чув тільки, як шкіра на плечах тріскає:

— Змію на грудях!.. — хрипів Голембовський. — Ти, слизняку, хлопе, ти осмілився!.. А ти, шльондро, повіє! Заб'ю обох, закатую

на смерть!..

Тоді Данило опам'ятався і схопив пана за руку і вирвав з неї канчука.

— Руку на мене підіймати, та я тобі...

Але й руку прихопив Данило панові і стояв проти нього, витримуючи

погляд такої зненависті, такої злості, що тільки смерть могла б її втолити.

Він стояв голий проти пана, тримав його руки в своїх, і не міг

ворухнутися пан Семен, ледве свідомості не втрачаючи від люті, аж

вишарпнувся від Данила і вибіг з клуні.

Вони встигли одягтися ледве-ледве, як увірвались до клуні кілька

панських гайдуків і схопили Данила, який зараз навіть не пручався, і вивели

на подвір'я.

Шмагали його вчотирьох, аж доки він не втратив свідомість, а ще

четверо тримали, а потім зв'язали і кинули в ту саму клуню.

— Засаджу його на все життя, зогниє в тюрмах, пся крев, він спромігся...

Хоч би хто, тільки не ти, чуєш, тільки не ти...

— Я люблю її! — єдине, що сказав Данило, коли шмагали його гайдуки, і пан верещав над ним, захлинаючись від люті.,.

• Предыдущая
• 29/49
• Следующая