Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 31

• Предыдущая
• 31/49
• Следующая

руку, аби його торкнутись...

Але рука німіє в повітрі, не сягає, не спроможна торкнутись, і ми мліємо

від власного страху і перед самим собою, перед світом прекрасним і

жорстоким, яскравим, але безжальним. Ми боїмося любити, боїмося вірити, і за це нас карає Господь!

Прокинувся Данило від крику вартового, який задихнувся кро-в'ю, але

встиг гукнути — пробі! — і далі вже брязкіт зброї — і Раду поруч — на

коней. Мерщій на коней!!!

Але ж таки цей Раду! І погнали — вже виробленими ходами — як звикли

вже роками тікати від переслідувань, ховатися в лісі, миттєво розбігатись, а

потім на певні знаки збиратись докупи на схід сонця просто під зіркою, коли сяде сонце.

Дістали їх поляки вже на Сяні. Далі починались землі російського

царства.

В Путивлі сидів тоді російський воєвода.

Бій був важкий і кривавий. Відступати було нікуди. Билися на смерть.

Падали один за одним хлопці, і врешті Раду закричав:

—

У річку, нема інакше, Данку, тікаймо на той бік!

П'ятеро їх перебралися через Сян, де їх зустрів озброєний важ

ко російський загін.

І тут вони склали зброю.

Данило, Раду, Михайло і ще двоє.

Що сталося з іншими? Чи загинули, чи взяли їх ляхи в полон і що

зробили з ними далі — темна ніч!

Хтось зрадив, але то вже було невідомо — хто, коли і як!

Данило сидів мовчки із зв'язаними руками, поруч побратими, і псі чекали

кінця — видадуть їх росіяни полякам чи ні!

Ніч минула у важких роздумах і готуванні до найгіршого.

— Що б не було, я й на тому світі тебе пам'ятатиму і любитиму, —

сказав раптом Раду. — Ти — мій батько! І це все!

— Кріпись, сину!

Данило вперше сказав хлопцеві — сину!

— Буде як буде! Наша доля спільна! Я тебе теж не забуду!

Вранці Данила покликали. Самого.

— Вибачайте, братове! Не довів вас до Запорожжя! Най Бог

буде до вас милостивий!

Російський воєвода особисто говорив з Данилом.

— Ти розбійник! Я маю віддати тебе і твоїх хлопців полякам.

Але можу не віддати, якщо даси мені слово.

Данило мовчав.

— Присягнешся, що будеш мені служити один рік, і я не віддам нас

полякам. Але ми поїдемо в далеку дорогу. І ти і твої хлопці мають служити

мені вірою і правдою, охороняти мене в дорозі. Скінчиться час і ви вільні.

Якщо ми всі виживемо.

— Яка дорога? — спитав Данило сумно.

— Я бачив, які ви вояки. Мені якраз саме таких дуже треба! І Іоїдемо на

схід. Російський цар посилає мене з посольством у Таш-кент. Мені треба в

дорогу відчайдушних хлопців... Присягнешся перед Богом православною

вірою своєю?

Данило подивився йому в очі. Там була

сьогоднішня правда.

— Так! Присягаюсь!

Їх звільнили з-під варти і вони почали шикуватись в дорогу на Азію.

Сподівання на те, що після року вони будуть вільні, надихнуло в них

нове життя.

Щось знову було попереду.

Але шлях мав бути довгий.

І значно довший, ніж чекалося.

Ось і зараз, як тоді, він дивився у воду. Це було озеро, вода не протікала

вперед, стояла на місці, лише безкраїй степ, як величезне море, крізь яке

треба проплисти, щоб дістатись мети. А чи вдасться?

Скільки разів уже доля давала йому надію, скільки разів мета, здавалось, ось-ось, поряд, та враз виростало щось нове й відкидало його геть у новий

вихор, і все треба було починати знову. Довгий шлях без перерви, шлях до

самого себе.

Неймовірним іноді здавалося Данилові те, що він пережив уже, неймовірним і те, що переживає зараз, як смерть Асана-жірау, як те, що

повинні вони були з юним кипчаком таки добиратися до війська Касим-

султана, і лише звідти він знову поконуватиме свій важкий шлях до вічної, поки живий, мети, до самого себе, яким він може бути тільки там, на

Запорожжі.

Він почував, що вже годен рушати в дорогу, навіть мусить, бо час минає

напорожньо і те, що скоїлось нині в аулі, лише наголошувало ще раз, що

треба їм збиратись в путь.

Він підвівся і важко зітхнув, повів плечима, трохи кольнуло в правому

боці, але то вже майже минуло, сила повернулась до нього.

Коли Данило прийшов до юрти, кипчак спав, загорнувшись у кошму з

головою, і Данило чи не вперше за весь час подумав, як важко зараз цьому

хлопцеві, як важко було все це бачити, розуміти і не мати змоги нічим

зарадити, як важко осягати, що твої ж земляки, твої близькі — це не щось

одноістотне, суцільногромадське, а моторошний клубок, в якому

переплутується вічна суперечність між силою і правдою, між владою і

порядністю, між багатством і добротою, людяністю.

І шкода йому стало, дуже шкода стало хлопця, бо таке вже він знав, мусив пережити, бо з таким зіткнувся вже давно, а цей лиш уперше, може, й

раніше бачив, але отак напевне вперше. Як птах з пораненим крилом. Хоч

літати може, але боляче і судомно, та ще коли воно заживе, те крило.

А він, Данило? Де його крила? Які вони вже перебиті й переламані, як це

він ще й досі живий, ще й досі літає і літатиме? Так, літатиме завжди, аж

доки не перестане битися серце.

Айдар був хмурий уранці і мовчав довго, аж по сніданкові вийшов з

Данилом із юрти й тоді спитав:

— Як ти?

— Можна вибиратися, — зрозумів питання Данило. — Гадаю, що зможу

подорожувати далі. — Та й час минає...

— Тоді їдемо звідси. Сьогодні ж. Негайно.

— Гаразд.

Старійшина аулу проводжав їх. Перед дорогою усілись вони в його юрті, і він сказав:

— Вибачте, гості, але коня вам іншого дати не зможемо. Аул у нас

небагатий, все на рахунку, та й господарство у нас інше, ви бачите...

— Дякуємо, Сулеймане-ага, — сказав Айдар, — дякуємо за гостинність, за допомогу, за все, що для нас зробили. Ми вже готові в дорогу. Тут не так і

далеко. Ви ж самі сказали, що військо Касим-султана, за словами вожака тої

банди, стоїть звідси у двох днях ходу на коні, а з одним конем, то нехай це

навіть чотири дні — невелика біда. А там мій батько, там нас приймуть, і

все буде гаразд. Так що дякуємо ще раз, і най вам Аллах віддячить за вашу

доброту...

Вони виїхали з аулу в степ на коні удвох, як і місяць тому, коли Айдар

привіз сюди непритомного Данила, тільки шлях їхній тепер лежав в інший

бік, був певний і виразний. І харчів мали доволі, і здорові майже обоє, і все

ніби гаразд. Ось лише настрій не найкращий у них був як для дороги, але то

вже було інше.

їхали мовчки аж до ночі, коли засутеніло, спішились, розклали багаття, повечеряли. Здебільшого мовчали. Айдарові слова не йшли з вуст, а Данило, розуміюча стан хлопця, не заводив розмови перший.

Ночували, як і давніше, влігшись спинами один до одного, зігріваючись

поночі присутністю товариша, але спали краще, бо ж Данила не мучили

зараз марева і важкі сни, лиш Айдар, занурений у мовчання, так і не виходив

з темного свого стану, так і засинав у ньому, так і прокидався.

Посувались вони досить повільно, бо кінь стомлювався від двох

вершників значно швидше, і вони раз по раз мали дати коневі перепочити.

Так минуло три дні, аж якось на видноколі зблиснуло під сонцем озеро, і

Айдар радісно вигукнув:

— Вони вже недалеко! Це те озеро! Ми вже біля мети! Нарешті

добрались!

В нього враз покращав настрій при думці, що зустріне своїх, при

сподіванні радості від власного повернення, яку повинен побачити в очах

батька, братів і товаришів своїх воїнів, які вважали, що він загинув. І, як

завжди, коли після довгих блукань і поневірянь людина добирається до

своїх рідних, її охоплює хай невелике, але радісне хвилювання від

сподіваної зустрічі.

— Зачекай, — сказав Данило суворо. — Зачекай тепер. Давай

• Предыдущая
• 31/49
• Следующая