Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 41

• Предыдущая
• 41/49
• Следующая

— Людина літає інакше, ніж птах, — в ділах своїх, у серці своєму, у пісні

своїй і в добрі своєму до інших! Ось її політ! А птахи? Вони не можуть

ходити. Не можуть їздити на конях, як люди. Кожному своє! А літати

навчишся, якщо збережеш в собі себе.

— Як це в собі себе? — спитав Айдар.

—. А так. Не будь схожий на когось, лиш на себе. Не роби зле, як хтось, не бійся чужого слова і чужого ока, дій, як велить серце твоє і душа твоя, —

ось це і є ти сам, сам в собі...

Айдар не все збагнув тоді, що говорив старий, але слова запам'ятав і не

раз подумки вертався до них потім.

Але тоді, коли дивився підлітком з гори на долину і на світ довкола, злетів з вершини беркут. Яскраво-рудий, з великими плямами знизу на

крилах, теж білоплечий, він завмер над горами і зачудував хлопчака своїм

летом, своєю силою, своїм злиттям із.небом і довколишнім. Як частка неба і

сонця, трави і повітря, гір і лісу. Таким був той політ беркута.

Айдар не відривав очей від птаха. Хоч сонце сліпило хлопцеві зір і він

мружився, але незмигно вдивлявся в нього, ніби чекаючи одкровення, ніби

той беркут летом своїм мусив щось йому виповісти, щось розкрити...

Та враз хижий посвист розрізав повітря — і перетятий стрілою беркут

каменем упав десь вдалині на землю.

— Навіщо? — закричав Айдар на всі гори. — Навіщо? Що він вам

зробив? Навіщо його? Це ж не полювання, це ж вбивство, це ж ні до чого!

Навіщо?

З очей хлопчака текли сльози. Він ще довго сидів на скелі, вдивляючись

в гори, ніби сподіваючись, що беркут не забитий, що раптом знову злетить в

небо...

Врешті зрозумівши, що це все, птах більше не злетить в небо, пора

вертатись додому, Айдар поволі почав спускатися вниз.

Він приїхав додому надвечір, повечеряв і швидко зібрався спати.

Ось тоді хлопчикові вперше здалося, що зовсім засутеніло, хоч довкола

ще було світло, бо спадав на його душу вечір, інші не бачили цього, тільки

він бачив той вечір, в ньому був вечір, і він уклався спати, намагаючись

утекти з цього дня, геть від реальності, геть від того, що сталося. А

наступного дня розпитував у старого джунгара про політ птахів. Але нікому

не казав про беркута, бо не вмів пояснити свого питання, а знав уже —

дарма питати. Бо нічого не сталося. Про що питати? Хто поцілив птаха? То

й що!

Сутінки знову охопили Айдара, коли падав зі скелі в провалля юний

Асан-жірау, чистий і невинний, гордий, як беркут, забитий, зі злої волі, з

любові до свободи просто так. І питати нема про що! Така темінь поймала

Айдара відтоді, як зустрів він зло байдуже і безпричинне, насильство і

несправедливість самоцільні, проти яких не було зброї, лише власна смерть, лише самознищення, як Асана-жірау, протистояло злу. Він мав загинути

сьогодні саме так.

Сьогодні він мав загинути, а зараз стріляє куріпок. Бо існує на світі щось

велике і тепле, світле і добре в образі блакитноокого оросута, що врятував

його з лап самої смерті, ризикуючи собою.

«Чому так? Чому він так вчинив? І чому я тоді вернувся? Чому кинувся в

бій за нього, як за себе? Ні, як за щось більше, ніж я? Хто він мені, чому він

зі мною?»

І коли з'явився в небі беркут, коли застиг в польоті над горами, помолився Айдар до всіх богів, аби не торкнула хоч зараз цього птаха біда.

Бо тоді і їх обмине вже. Бо вже досить їм, досить їм обом біди, досить, досить...

І він крикнув упівголоса: «Досить, досить!!!»

І луна тихо відгукнулася — «досить!»

Беркут літав довго, а тоді, плавно закружлявши, опустився десь на

скелю. Айдар полегшено зітхнув — це добрий знак, це його особиста, власна віра, але це добрий знак, тепер буде добре, він подумав трохи, ні, ще

зразу не буде добре, але тепер буде краще.

Він боявся признатися Данилові, що й йому несподівано здалося, що

далі все буде краще, і радів водночас, що й товариш так почуває, але боявся

наврочити, словами надії відігнати добро, спо-

коєм дозволити злу пролізти знову і тому сказав лише — побачимо, може, й

добре, в усякому разі, краще.

Велося їм далі непогано, хоч шлях був важкий. Часом пробиралися

гірськими стежками, ведучи коней на поводі, попереду стриміли високі, неприступні вершини гір, а внизу відкривались провалля. Так вони

скорочували шлях, аби не обходити довгий, якщо видався не надто високий, відріг гірського хребта, що виступав у степ. Туман інколи лежав майже у

них під ногами в проваллі, білий як кобиляче молоко, і важко було, і піт

котився з кожного, але час од часу обмінювалися вони лише поглядом і

відчували себе міцніше, бо тут, серед первозданних цих гір, серед

дикого"краю, чули вони себе однаково, однаково раділи красі того, що

бачили перед собою, однаково вперто продиралися крізь хащі і вгору

гірськими стежками, однаково і водночас падало їм на думку перейти

хребет, а не об'їжджати його довкола, коли зробити привал, зупинитися на

спочинок, коли пошукати воду, напоїти коней, коли їсти, коли спати...

Все виходило зараз так, ніби про це домовилися віддавна, ніби завжди

знали один одного, і вже питали себе, чому так просто і легко, не

дивувалися розумінню, бо здавалося зараз, що так мало бути, бо так мало

бути, бо так є, і все тут...

Поки що напрямок у них був один, і Данило вже нічого не твердив про

свій власний шлях, про свою лиш мету в житті, бо зараз відчув непереборну

потребу, несподівану радість для себе у незнаному досі почутті опіки над

цим юним.хлопцем, тривоги за його майбуття, неспокою за нього, такого

молодого і такого неко-ханого долею, на рідкість жорстокою до нього, як і

до Данила... Але ж Данило був старший, спізнав щось у житті і знав, куди

прямувати, мав мету, а цей... Що станеться із ним тепер? Побачимо, що ж

там у нього вдома...

І несамохіть підкладав він зараз хлопцеві шматок кращої їжі чи брався

щось важче робити, намагався більше замінити його у буденних клопотах.

Натомість Айдар прагнув взяти якомога більше на себе, дати більше

відпочити Данилові, ще ж чув за собою й провину у такому повороті долі

оросута, у їхніх нинішніх випробовуваннях, і водночас глибоку вдячність

цьому блакитноокому чоло-вікові за його тепло і доброту. Ні, не так думав

Айдар, він не звик до таких слів, не вмів визначати все гарними й красивими

поняттями, він просто відчував тепло і приємність, його тішило, що цей

чоловік був поряд і хотілося, щоб оросутові було добре з ним, Айда-ром. Він

відчував увагу товариша, турботу про себе і дивувався, майже лякався, водночас на цій грані здивування і остраху народжувалася велика вдячність

і незнане досі, широке, як степ, відчуття певності в тому, хто поряд, теплоти

і приязні, що народилася вже давно, та кілька упродовж цих останніх тижнів

видобувалася все більше й більше на поверхню, вже не так дивуючи обох, як змушуючи ще раз замислитися.

Якось увечері вони сиділи біля вогнища, Айдар підвів голову і

подивився на оросута, що сидів обік, їхні погляди зустрілися на мить, як

часто бувало, але зараз оросут не відвів очей, а. дивився впрост на Айдара, і

той уперше теж не відвів-погляду, не лякав його, не шокував цей погляд, не

страхався він заглиблення у чужі очі, як в чужу душу, а дивився легко у

блакитні очі оросута, як в небо, і бачив за ними простір і безмежжя, чистоту

і світло, надію. Данило слав погляд у довгі прорізи скісних очей Айдара, чорних, як сама ніч, і не страхався цієї темені, як не боявся ніколи ночі.

Крізь темний, непрозорий блиск азійських очей кипчака прозирала глибина і

сила почуттів, пристрасність і вірність, незглибність охоплення світу собою і

• Предыдущая
• 41/49
• Следующая