Заборонені ігри - Покальчук Юрко - Страница 14
- Предыдущая
- 14/20
- Следующая
Якось Василько прийшов до мене до хати, і я не змогла опертися, його очам і його бажанню, і фактично він звабив мене сам, хоч це може виглядає і смішно, і неправдиво, але це правда, що вже мені зараз вигадувати...
— А ви... знали про... його... особливості... Ну про ці нічні його блукання?
— Я? Напевне, не менше від його матері, якщо не більше.
Оце було найпершим моїм страхом і нерозумінням, що стається, коли, після його безумних звірячих шалів тіла, раптом він скидається, дивиться на годинник і каже — я мушу йти!
«Та куди йти, Микола не прийде, лишайся, я врешті викличу таксі, якщо тобі треба додому!»
«Hi, я мушу йти!»
I я враз бачу іншу людину, він стає зовсім інший, він швидко вдягається, чужіє на очах, риси загострюються, голос стає хрипкий і чужий, я прийду завтра, каже він і йде, і мені стає дуже страшно, коли він повертається і раптом дивиться на мене впритул своїми чорними очима, я починаю плакати — чому ти йдеш?
«Я мушу, я мушу, не тримай мене, я прийду завтра!»
I він щезав як тінь, я навіть не бачила, як і куди він йшов, у нас там великий сад, і далі вже не багато будинків, і далі — поле, а ще далі — ліс...
Я дивувалась, коли збагнула, що він не йде на вулицю, якою ближче додому, а йде у сад і зникає десь там...
Коли я спитала його наступного дня, він лиш подивився на мене важким сумним і навіть трохи злим поглядом, а потім прохально сказав:
«He питай мене ні про що, я тобі потім розповім колись, але так треба».
Мене це лякало, але, як вам сказати — я вже більше нічого на світі не хотіла, а тільки його...
Якщо по інтимних справах, я десятої, навіть сотої, долі не діставала від сексу з Миколою, у порівнянні з малим Вовком.
I ще одне — він просто гіпнотизував мене. У нас почалося таке, про яке, вихована в чемній порядній родині, дівчина з передмістя ніколи й сном і духом не могла би подумати.
Ми злягалися з ним скрізь, де тільки можна було. У школі — в класі, в учительській, в спортзалі, у жіночому туалеті...
Я забула про все, ніякого сорому перед ним, ніяких пересторог і умовностей, все було дозволено, все! Я робила все, що тільки могла дозволити мені моя і йому його фантазія.
I ми були щасливі.
Я завагітніла зразу ж після першого дня, так по тім порахували, і потім сказала йому, і він із своїми божевільними очима, визнаючись мені в коханні, може, в сотий вже раз, попросив — лиши дитину, лиши її, і ми будемо з тобою навік зв’язані нею, лиши її...
Він подарував мені обручку і я йому, і ми ніби обручились, і так минуло понад півроку. Я хотіла якнайшвидше розвестись з Миколою, який підозріло ставився до моєї вагітності, бо я, зрозумівши небезпеку, одного разу змусила його до злягання, аби відтягти момент підозри, що я вагітна.
А тут у Миколи справи пішли в Червонограді кепсько, хтось щось у когось украв, його фірма прогоріла, він сидів довше в Луцьку, і ми з Васильком любилися тільки в школі, аж тут Микола знайшов його листи.
Це я, божевільна, не могла їх знищити, бо Василько навіть не посилав їх, він писав і давав мені, я читала їх вдома і була щаслива1 що це читаю, і засинала, почуваючи його в собі.
Але ще доки Микола не з’явився надовго в Луцьку, минуло півроку після початку нашого зв’язку, і Василько ніколи не ночував у мене, завжди зникав перед дванадцятою, і одного разу він так вимотався в наших любовних іграх, що заснув і не прокинувся біля дванадцятої, як завжди, і я вкрила його і боялась розбудити, і він спав, як маленька дитина, і я цілу ніч дивилась на нього закохано і не лягала, лиш під ранок сон зморив мене і я заснула, сидячи біля нього на ліжку.
Я прокинулась від крику. Василько стояв голий і ошаліло озирався довкола.
«Я спав тут! — кричав він. — Я спав тут цілу ніч! Вчора був повний місяць. Все минуло!!! Я спав тут цілу ніч, і нічого не сталося! Все минуло!»
Потім він кинувся до мене. Була саме неділя, не треба було до школи і нікуди. I тут було таке, що знову ж таки не до описання.
Далі він розповів мені, як мусив щоночі, коли повний місяць, іти в ліс. Він там роздягався і не знав, що з ним було, не пам’ятає. Потім прокидався там, де скинув одежу, під ранок, голий в лісі, одягався і йшов додому.
Це було родове прокляття. I тепер він його позбувся.
Та, напевне, вам його мама все розповіла.
Він проспав у мене тоді ніч, коли був повний місяць, і не прокинувся. Отже, злі чари полишили його, і він далі був вільний. Від них. А як казала Мар’яна — тепер весь рід їхній вільний від цього прокляття.
— I це ви врятували його!
Я не знала про це, я не рятувала його, я його так полюбила, що все моє життя пішло наперекіс, я знищила свою працю, родину, навіть дитину від мене забрали — колись вона мене зрозуміє, я переконана. Але це було вище за мене.
Є таке оповідання у Цвейга — «Амок». Це слово означає певний тип божевілля. Дуже схожий стан пойняв мене.
«Якби я подивився в очі юному дияволу, чортеняті, і побачив у глибині його погляду, що він любить мене, я віддав би йому душу» — це я вичитала в одного французького автора, і відчула свою особисту правду в цих словах.
Зі мною сталося саме так.
Я віддала йому душу!
I хоч я втратила певний час свого життя тут у в’язниці, я написала про нас майже цілу книжку, і може ви її якось прочитаєте, а може й допоможете її видати...
А після дитини й умовного ув’язнення він прийшов до мене уночі, він хотів побачити дитину і мене.
Що тут казати — тут вже не вік грав роль, а почуття.
Що таке вік? Через сто років нас усіх тут вже не буде, от і все. А в цьому світі невідомо, хто скільки проживе і хто як проживе свій час.
Я не могла йому опертися, і він приходив щоночі і ночував у мене, бо йому вже цілком минуло «оте» на той час, і ми булим щасливі, і приїхала міліція... і нас спіймали на гарячому.
I далі ви знаєте.
Я думаю, що Микола нещасний чоловік. Він — батько моєї доньки, і вона живе з ним, і я не хочу йому зла, але щастя в нього не буде, бо він не вмів сам його дати комусь, і хотів знищити з ревнощів до жінки, яка йому насправді була байдужа, і її, і те, що вона знайшла.
А той, хто хоче комусь зла, щасливий бути не може!
Я входжу в неї і все набуває іншого кольору іншого змісту... я втрачаю себе щойно бачу її щойно дотикаюсь до неї... з першого відчуття шаленію від щастя... я покохав її так глибоко що переконаний — це було послане мені Богом... я дістав це я найщасливіша людина на землі я почуваю себе міцним і сильним... я бачу як вона стогне піді мною як хоче мене коли мене бачить... як звивається коли кінчає від мене яка щаслива коли ми кінчаємо разом і наші стогони зливаються воєдино... як мені хочеться тискати її груди впиватися вустами в її вуста в П перса зубами майже кусати її гризти її... мені хочеться роздерти її всю навпіл і зануритися цілком і повиістю усім своїм єством у неї... я кричу, я вию від шаленого щастя від солодкого шалу від того що зараз володію всесвітом і нею... бо вона — мій всесвіт... вона — моє інше я... мене не було без неї і не буде без неї... вона — це я я — це вона ми — разом... я хочу я маю я завжди буду хотіти /Т... / вона буде моя вона моя моя моя...
Фактично все вже закінчилося, і я поїхав на вихідні до батьків у Кременець. Хата в нас була стара, ще дідівська, але під горою Бона, з невеликим, але охайним садом, який батьки старанно доглядали, і хоч я наїжджав додому нечасто, завжди, коли опинявся сам у своїй кімнаті чи в саду, родинна хата навіювала мені спокій і занурювала в роздуми.
3 якоїсь нагоди мама дістала родинний альбом і взялася вклеювати туди нові фотки, а я потім почав його переглядати.
Я вдивлявся в обличчя родичів і знайомих, діда і баби, яких вже не було в живих, а потім зосередився на своїх дитячих і шкільних фотках, і дитячих і шкільних фотках свого брата.
I мені стало сумно і навіть трохи лячно. Я відчув себе, як на цвинтарі. Отих пацанів і дівчаток, які дивились на мене зі старих фотографій, усіх давно вже не було. Вони щезли. Так само і я зі своїм незмінно наївним, простуватим, замріяним поглядом у ніщо. Мене також вже не існувало в часі і просторі. Такого.
- Предыдущая
- 14/20
- Следующая
