Фараон - Прус Болеслав - Страница 3

• Предыдущая
• 3/162
• Следующая

Це був Тутмос, найперший франт у Мемфісі, який навіть під час походу чепурився і обливав себе пахощами.

— Вітаю тебе, Рамзесе! — вигукнув юнак, енергійно розштовхуючи офіцерів. — Уяви собі, твої ноші зникли безслідно, тож доведеться тобі сісти в мої; вони, правда, не гідні такої високої особи, але не такі вже й погані.

— Ти розгнівив мене, — відповів йому царевич. — Спиш замість того, щоб пильнувати військо.

Чепурун аж зупинився з подиву.

— Я сплю?! — вигукнув він. — Бодай язик відсох тому, хто звів на мене такий наклеп. Адже я, знаючи, що ти прийдеш, цілу годину одягався та готував для тебе купіль і пахощі.

— А тим часом загін ішов без командира?

— Та чи ж можу я командувати загоном, в якому перебуває його достойність військовий міністр і такий полководець, як Патрокл?

Наступник трону замовк, а тим часом Тутмос, підійшовши до нього, шепнув:

— Який у тебе вигляд, сине фараона?.. Без перуки, волосся і одяг покриті пилом, шкіра чорна й порепана, як земля влітку… Найясніша цариця-матінка прогнала б мене з двору, якби побачила тебе таким нужденним.

— Я просто втомився.

— То сідай швидше в ноші. Там є вінки із свіжих троянд, смажена птиця та глек кіпрського вина. А крім того, — додав він ще тихше, — я сховав Сенуру в обозі.

— Вона тут? — спитав царевич. Його блискучі очі на мить затуманились.

— Хай військо йде вперед, — шепотів Тутмос, — а ми тут почекаємо на неї.

Рамзес неначе опам’ятався:

— Дай мені спокій, спокуснику. Адже через дві години бій.

— Та який там бій!..

— У всякому разі, він вирішить мою майбутню долю.

— Не сприймай цього серйозно, — усміхнувся чепурун. — Можу заприсягтися, що військовий міністр ще вчора надіслав його святості фараону рапорт з проханням віддати тобі корпус Менфі.

— Все одно. Сьогодні я не можу думати ні про що інше, крім війська.

— Який жахливий у тебе цей потяг до війни, де людина не вмивається місяцями, щоб одного дня загинути. Брр!.. Якби все-таки ти побачив Сенуру… Хоч би глянув на неї…

— Саме через це й не хочу, — рішуче відповів Рамзес. В ту мить, коли з-за грецьких лав восьмеро рабів винесли величезні Тутмосові ноші для наступника трону, від переднього загону охорони примчав вершник. Він скочив з коня і біг так швидко, що на грудях у нього бряжчали статуетки богів і таблички з їхніми іменами. Це був схвильований Євнана.

Всі повернулися до нього, що, здавалося, йому було приємно.

— Ерпатре, найясніші уста! — вигукнув Євнана, схиляючись перед Рамзесом. — Коли я, виконуючи твій божественний наказ, їхав на чолі загону, пильно придивляючись до всього, я помітив на шляху два священні скарабеї. Кожен із цих жуків котив поперед себе глиняну кульку впоперек дороги, до пісків…

— Ну й що з того? — перебив царевич.

— Звичайно, — вів далі Євнана, глянувши на міністра, — я й мої люди, віддавши, як велить свята віра, шану золотим подобам сонця, спинили військо. Це таке важливе знамення, що жоден з нас без особливого наказу не зважився б іти вперед.

— Бачу, ти й справді побожний єгиптянин, хоч риси обличчя в тебе хеттські, — відповів на це достойний Гергор і, звернувшись до кількох сановників, що стояли біля нього, додав: — Ми не підемо далі шляхом, щоб не розтоптати священних жуків. Пентуере, чи можна тією ущелиною, що праворуч, обійти цей відрізок дороги?

— Так, — відповів писар міністра. — Ця ущелина тягнеться на цілу милю і виходить знову на шлях, майже навпроти ПіБаїлоса.

— А скільки згаємо часу! — гнівно крикнув царевич.

— Я ладен заприсягтись, що це не скарабеї, а душі моїх фінікійських лихварів, — обізвався чепурун Тутмос — Вони не встигли за життя стягти з мене свої гроші й тепер карають, змушуючи йти через пустелю!..

Почет царевича з тривогою чекав рішення, і Рамзес звернувся до Гергора:

— А що ти про це думаєш, святий отче?

— Поглянь на своїх офіцерів, — відповів жрець, — і ти зрозумієш, що ми мусимо йти ущелиною.

Раптом наперед виступив ватажок греків, полководець Патрокл, і сказав Рамзесові:

— Якщо дозволиш, царевичу, мій полк піде далі шляхом. Наші воїни не бояться скарабеїв.

— Ваші воїни не бояться Навіть царських гробниць, — озвався міністр. — А, мабуть, там не дуже безпечно, якщо звідти ще ніхто не повернувся.

Зніяковілий грек сховався між почтом.

— Погодься, святий отче, — розгнівано прошепотів наступник трону, — що така перешкода навіть осла не зупинила б на дорозі.

— Бо той осел ніколи не буде фараоном, — спокійно відповів міністр.

— В такому разі ти, міністре, сам проведеш загін через ущелину! — вигукнув Рамзес. — Я не розуміюся на тактиці жерців, і до того ж мені треба відпочити. Ходімо зі мною, брате, — кинув він Тутмосу і попрямував до лисих пагорбів.

Його достойність Гергор одразу ж доручив своєму ад’ютантові, який носив сокиру, заступити Євнану, що командував передовим загоном війська. Потім наказав, щоб військові машини, які метали велике каміння, звернули з шляху до ущелини, а грецькі воїни щоб підштовхували їх у найважчих місцях. Усі колісниці й ноші офіцерів почту мали рушити за обозом.

В той час як Гергор віддавав накази, ад’ютант, що тримав опахало, наблизився до писаря Пентуера й шепнув:

— Мабуть, уже ніколи не можна буде їздити цим шляхом…

— Чому? — відповів жрець. — Але зараз, коли священні жуки перетяли нам дорогу, далі їхати нею не слід. Може статися нещастя…

— Воно вже й так сталося. Хіба ти не помітив, що царевич Рамзес розгнівався на міністра? А наш володар не з тих, що забувають…

— Не царевич на нашого пана, а наш пан на царевича й вичитав йому як годиться, — мовив Пентуер. — І добре зробив. Бо молодому царевичу вже здається, що він буде другим Менесом.

— А може, й Рамзесом Великим?.. — докинув ад’ютант.

— Рамзес Великий слухався богів, і за це в усіх храмах йому зроблено похвальні написи. А Менес, перший фараон Єгипту, ламав стародавні звичаї, і тільки завдяки батьківській поблажливості жерців його ім’я досі згадується… Хоч я не дав би жодного утна міді, що мумія фараона Менеса ще існує.

— Любий Пентуере, — сказав ад’ютант, — ти мудрець, тож, певне, розумієш, що нам однаково, чи маємо ми десять панів чи одинадцять…..

— Але народові не однаково, чи мусить він щороку добувати одну гору золота — для жерців, чи дві гори золота — для жерців і для фараона, — відповів Пентуер, блиснувши очима.

— Думки твої небезпечні, — шепнув ад’ютант.

— А скільки разів ти сам обурювався витратами фараона та номархів, — здивувався жрець.

— Тихше!.. Тихше!.. Ми ще поговоримо про це, але не зараз.

Незважаючи на глибокий пісок, метальні машини, до яких підпрягли по парі волів, швидше посувалися пустелею, ніж шляхом. Біля передньої машини йшов заклопотаний Євнана, якому не давала спокою думка: чому міністр усунув його від командування передовим загоном. Чи не хоче він дати йому якусь вищу посаду?

Сподіваючись на це нове підвищення, а може, щоб заглушити тривогу в серці, він схопив довгу жердину і там, де пісок був особливо глибокий, підпирав балісту або криком підохочував греків. Ті, проте, майже не звертали на нього уваги.

Вже добрих півгодини колона посувалася глибокою ущелиною із стрімкими голими стінами. Раптом передовий загін спинився. В цьому місці дорогу перетинала друга ущелина, посеред якої проходив досить широкий канал:

Гонець, якого вирядили до міністра з повідомленням про несподівану перешкоду, привіз наказ негайно засипати канал.

Близько сотні грецьких воїнів з кайлами та лопатами взялися до роботи. Одні одбивали од скель кам’яні брили, другі кидали їх у канал і присипали зверху піском.

В цей час із ущелини вийшов чоловік з мотикою в руці, схожою на шию лелеки з довгим дзьобом. Це був єгипетський селянин, старий, зовсім голий. Кілька хвилин він вражено дивився на роботу воїнів і раптом кинувся до них з криком:

• Предыдущая
• 3/162
• Следующая