Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 15

• Предыдущая
• 15/60
• Следующая

На той час я вже освоївся на новому місці. Отримавши у спадок від покійного Задури той самий німецький мотоцикл БМВ, змотався на ньому до райцентру, забрав свої нехитрі пожитки й оселився поки що в селищній раді, окупувавши шкіряний тапчан у кутку однієї з двох кімнат — меншої, де сиділи рахівник та бухгалтер. За поляків тут була управа, а німці зробили відділок допоміжної поліції: до будівлі прилягав підвал, де можна було замикати затриманих. Мій попередник теж використовував цей льох як камеру попереднього ув’язнення, але охороняли затриманих «стрибки», а Задура жив удома. Селищна рада — то єдине місце, де був телефон, а це мені пасувало якнайкраще.

Інша причина, чому я оселився тут: недовіра до місцевих, підірвана ночівлею у вдови Килини. Не хотілося щоразу тікати спати на сіно, і хоч Пилипчук намагався поставити нового «пана-товариша» дільничного комусь на квартиру, я категорично відмовився.

Відтоді як ввірений мені населений пункт Ямки залишив підрозділ МГБ, минуло ще три дні, і в пам’яті про те не зачепилося нічого, крім хіба того, як у дворі покійного Задури забивали дошками криницю: тепер воду з неї люди не питимуть. За цей час, особливо коли лишився на хазяйстві сам, зрозумів, наскільки я тут чужий для всіх. Навіть «яструбки» цього не приховували, хоча вони разом із кількома сільськими активістами бодай намагалися виявити щось схоже на повагу. А миршавий Пилипчук мене, певно, побоювався. Він, за моїми спостереженнями, так само ставився взагалі до всіх, тому час від часу без жодної видимої причини кричав на людей, бризкаючи слиною. Міг навіть тупати ногами та махати кулаками: все це, очевидно, до певної міри додавало йому впевненості в собі.

Саме ця манера селищного голови вирішувати навіть елементарні питання стала причиною другої зустрічі з учителькою Лізою Вороновою. Її прізвище, як і решти селян, я на той час уже знав, бо ходив від хати до хати, знайомився.

Ми бачилися щодня, тільки поговорити від часу знайомства не виходило. Віталися, обмінювалися малозначущими фразами, і, заклопотаний освоюванням на новому місці та новій посаді, я, якщо чесно, зовсім про неї не думав. Але того ранку, коли вчителька Ліза прийшла до селищної ради, я саме длубався в мотоциклі на подвір’ї. І раптом я зрозумів: ось вона, споріднена душа.

Тоді нічого іншого, крім розуміння, що вона, корінна москвичка, тут теж чужа, ще не виявилося. Не знав я і того, що цей день буде останнім перед значними потрясіннями, які чекали на мене. Просто підвівся з колін, обтрусив формене галіфе — мій як робочий, так і повсякденний одяг, витер ганчіркою брудну від мастила руку і простягнув їй, вітаючись.

—Добрий ранок!

—Ось дуже добре, товаришу дільничний, що я саме вас тут застала! — вигукнула Ліза у відповідь.

—Єлизавето Олексіївно! — я зсунув брови в удаваній суворості. — Товариш Воронова! Ми ж домовились!

—Та знаю я, Михайле, знаю! — задріботіла вона, нервово поправляючи волосся, що неслухняно вибилося з-під берета. — Тільки я до вас як до офіційної особи, ну, при виконанні...

—Щось сталося? — я враз став серйозним.

—Тут постійно щось трапляється, — Ліза повела плечима. — Пам’ятаєте, я ходила в райцентр паливо для школи вибивати?

—Так точно. Дрова покрали? — Цього, до речі, можна було чекати, і такі справи підпадали саме під мою компетенцію.

—Є дрова, їх позавчора таки привезли.

Точно — за селищною радою з вантажівки поскидали якусь деревину.

—Ага, то це ваші дрова звалили он там?

—Наші, шкільні, — закивала вчителька. — Я тут намагалася з’ясувати, чому їх не під школу підвезли, а тут скинули... Ну, тобто, розібралася: їх виписали, виявляється, на Ямківську раду, не на школу, тут і вивантажили. Логіки нема, але вже нічого не попишеш. Тут інше: раз дрова є — їх треба перевезти до шкільної будівлі. А товариш Пилипчук, коли я звернулася до нього, ось так очі зробив, — Ліза примружилася, дуже схоже копіюючи манеру тутешнього голови дивитися на людей, — і каже: «Вам привезли — ви везіть! Я вам не візник, пані-товаришко!»

—Так і сказав?

—Так і сказав, уявляєте! Можна подумати, це мені особисто треба! — вчителька заводилася, її й без того великі очі ставали ще більшими й круглішими. — Мене хазяйка на квартирі тримає тільки тому, що на мене, виявляється, їй виписують дрова та вугілля! Діти замість уроків російської літератури збирають то попіл, то жолуді! Жолуді ще можу розуміти — їх у східні області відправляють. А попіл, попіл для чого? Ви бачили, Михайле, щоб хтось десь колись збирав попіл?

Я мовчки похитав головою. Почасти через те, що не мав відповіді, почасти — бо тільки тепер, коли Ліза розпашіла від праведного гніву, я побачив нарешті, яка вона гарна, і не хотів переривати: рожеві щічки, пухкі губи, великі очі, коса, пальтечко, напнуте спереду, на рівні грудей... А вона не зважала на стан, що раптово мене охопив, — палко говорила далі:

—Запитую: чому треба саме тепер збирати жолуді? Мені говорять — бо сезон і соцзмагання, зі школи треба дітей привчати. Ні, кажу, чому ви зняли дітей саме з мого уроку, з російської мови? Нема відповіді! Фізкультурний рух розвивають, є така постанова партії та уряду. А література, мова — яка постанова потрібна? Михайле, мене попереджали, я намагаюся не зважати, але ж це диверсії!

Навіть якби я з Лізою погоджувався, такий поворот розмови мені аж ніяк не подобався.

—Ну, знаете, з диверсіями хай інші компетентні органи розбираються, — промовив обережно і взяв її за плече. Вона не скинула моєї руки: або не зважила на жест, або не схотіла. — Якщо ви прийшли до мене за порадою — добре зробили, правильно. Але я лише дільничний, один міліціонер на всі Ямки. Когось підозрілого затримати, посадити в холодну та викликати МВС — це моє, а виховувати директора школи, ба більше — селищного голову, не в моїй, Лізо, владі. — Я спробував усміхнутися. — Скажімо, наставлю я на Пилипчука пістолет і звелю везти вам дрова. Він послухає, тоді скаже кому треба: мовляв, дільничний Середа намагався зчинити теракт.

—Теракт? — вчителька відсахнулася, та я міцно стиснув її за плече.

—А то! Він же у нас посадова особа. Радянською владою поставлений. А я на нього — з пістолетом! Часи такі... — говорячи так, я швидко міркував: що ж робити? — Так от, що ми з вами зробимо, Лізо... На мотоциклі я дрова не перевезу, бачив ту купу. Але вповноважений вимагати собі коня та підводу для службових потреб. І пан-товариш Пилипчук зобов’язаний мою, міліціонера, вимогу задовольнити. У нас що сьогодні за день?

—П’ятниця...

—От і прекрасно! Завтра мої «яструбки» вийдуть на суботник! — гордий собою промовив я і додав: — Комуністичний... чи комсомольський, хай спробують не вийти, чорти! Ось тоді побачимо, хто тут проти радянської влади!

Не стрималася Ліза Воронова — заплескала в долоні.

І в якомусь щирому пориві подалася до мене.

Чмокнула в щоку, праву. Потім — знову, тепер уже в ліву.

—Ви просто чудовий, Мишко! Перша людина, з ким мені тут легко, правда! Ви навіть уявити не можете... — Чого я не міг уявити, Ліза не сказала, і в поцілунках її була лише щира радість від нарешті знайденого друга: — Слухайте, приходьте завтра ввечері в клуб? Там танці...

—Ви мене на танці запрошуєте?

—Та ви що! Тут не танцюють так, як я звикла в Москві! І уявляєте взагалі, що про нас потім понесуть селом? Хоча можемо на танці...

—Лізо, хоч як — а я буду в суботу в клубі! За порядком стежити — мій службовий обов’язок, нікуди від цього не дітися.

—Та я ж не про танці, Мишко! Не про танці! У нас репетиція буде, гурток самодіяльності. Уявляєте, тут не було гуртка самодіяльності! Навіть у Журавці є, шефський концерт давали на цегельному заводі імені Молотова! «За двома зайцями» називається, тільки я казала в райвно: російську класику треба освоювати — Чехова чи Островського...

—То у вас репетиція буде? Що ставите?

—Поки нічого такого серйозного, — Ліза зашарілася, навіть заговорила тихіше. — 3 малого треба починати, знаєте... Я запропонувала театралізовану постанову «Наша країна»... Розумію, назва, може, не дуже, але в дусі часу... Сама придумала... Загадала дітям так само взяти в цьому участь. Вони в мене вірші самі писали. — Це прозвучало з нотками гордості. — Тут, по селах, дуже багато дітей талановитих. Тільки ніхто з ними не займається...

• Предыдущая
• 15/60
• Следующая