Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 9

• Предыдущая
• 9/67
• Следующая

Шульгу не обдурило несподіване затишшя на фронтах. Він підсвідомо розумів: спокою їм не дадуть, час наступного удару просто відтягується. Так само не тішив себе ілюзіями стосовно надійності сховку для дружини. Просто людина так уже влаштована: поки все гаразд, вона втомлюється чекати біди.

Дочекалися.

У двері подзвонили. Точно, хлопці прийшли.

Наприкінці XIX століття в Сибіру будують залізницю. Це зумовило виникнення величезного потоку переселенців. Західний Сибір став головним районом у колонізаторській політиці Російської імперії. У результаті міграційних процесів кількість мешканців регіону збільшилося в 1897 році до 5,4 мільйонів. У 1896 році лише в Тобольську губернію приїхало понад 43 тисячі переселенців. Ці процеси спричинили зростання промисловості і в цілому підвищило господарську роль Сибіру в складі Росії.

Та зміни відбувалися дуже повільно. Одна лікарня тут припадала на 28 тисяч мешканців, один лікар на 22 тисячі хворих, а одна акушерка на 54 тисячі жінок. Збільшення населення поставило на порядок дня питання про необхідність невідкладної допомоги тим, хто приїхав у Західний Сибір. Як писав відомий сибірський громадський діяч Микола Ядрінцев, «у справі забезпечення переселенця необхідна допомога держави, оскільки випадкові й приватні пожертви не можуть правильно забезпечити всіх потреб… Але, крім урядової допомоги, звичайно, бажана й участь суспільства».

Сибірські губернатори писали в імперське міністерство внутрішніх справ, що користь від переселенської політики можлива лише у випадку, коли на місцях поселенці будуть мати розумне і в перші роки постійне опікування в особі представників місцевих закладів у справах селян.

Тюменський повіт

Томська губернія

Він не їв третій день.

Здається, третій. Він ніколи не думав, що зможе так швидко збитися з ліку днів, щойно в його розрахунках трапиться збій. У середині жовтня дні дуже короткі, і вже починає сипати перший сніг. Ним він і харчувався. Спробував гризти кору з дерев, як це робили відважні герої Джека Лондона, але вона ставала колом у шлунку, його знудило, тому вирішив обійтися снігом.

Усе ж таки не вдалося обхитрувати природу. Поки залагоджували в Петербурзі всі справи, збігло сибірське літо, і можна було відкласти експедицію до наступного сезону, та ніхто не хотів більше чекати. Думалося — встигнуть до холодів, але природа цього року наче навмисно вирішила не підпускати зухвальців до своїх таємниць: морози вдарили раптово, не забарився й перший сніг.

Коли йому випав жереб вирушати в путь, харчів зібрали з тим розрахунком, аби вистачило на три доби. Рівно стільки треба йти, щоб дістатися до Данилівки, звідки дослідники вирушили в дорогу лише два тижні тому. Але на третю добу, коли його наздогнав перший сніг, він зрозумів —

заблукав, збився, і тепер лишається рухатися навмання, по можливості хоча б приблизно тримаючи курс на схід. Тому харчі розтягнути не вдалося, і ось тепер він удруге ліг спати і втретє прокинувся без смаку їстівного в роті.

Рюкзак спорожнів, але він уперто волік його на спині. Крім рюкзака, він ніс на плечі мисливську рушницю, в якій лишився один набій, і той з дрібним дробом, та мисливський ніж на поясі. Він мав надію на ніж, на компас, на власну пам’ять та обіцяну колись циганкою щасливу зірку. Коли над верхівками дерев з’являлися небесні світила, він намагався вишукати в сузір’ях ту саму, свою, одну-єдину.

А ще його гнав уперед голод.

Учора вдень йому здалося, що компас допоміг йому повернутися на потрібний курс. Якщо це так і є, то треба відняти втрачений на блукання час. І хоча не можна напевне впізнати в тайзі якусь окремо взяту ділянку, він чомусь переконав себе: за кілька годин перед ним відкриється та сама галявина. Це означає порятунок.

Зненацька насунула темрява, хоча лише починало сутеніти. Сильний порив вітру штовхнув його в спину, чоловік зупинився біля найближчої сосни з товстим стовбуром, притулився до неї, здавалося — прикипів, приріс. Верхівки дерев зловісно зашуміли, чоловік закашлявся, провів рукою по обличчю, міцно стиснув зуби, виставив голову вперед і рушив далі, опираючись вітрові, що кидав у нього сухе біле кришиво. Насунувши щільніше шапку на голову, чоловік, зупинившись на мить, упевнено взяв праворуч і рушив далі, прикриваючись правицею від снігових ляпасів. Падав, підводився, знову падав, земля притягувала до себе, обіцяючи не тепло, але перепочинок. І якщо трохи полежати, ніби шепотіла вона чоловікові, то скоро огорне бажане тепло, потім прийде сон, сон, сон, наче на м’яких пухових перинах…

Чоловік усвідомив — цього разу, лігши, стати на ноги не зможе. Викрикуючи зрозумілі лише йому слова назустріч вітрові, він став рачки і поповз, волочачи за собою по землі рушницю. Зупинка означала смерть.

Дерева раптово ніби розступилися перед ним, і чоловік виповз на ту саму галявину. Помилитися неможливо — ось сосна, зрубана ними й покладена скраю верхівкою туди, звідки люди прийшли. Він виповз просто до зваленого стовбура, трохи з іншого боку, ніж треба. І відразу, ніби довкола не бушувала завірюха, вирахував радіус похибки. Бог є, він любить Свого вірного слугу й раба — чоловік зрозумів, що якимось дивом йому вдалося повернутися на вірний шлях, не надто занурившись у незвідані нетрі тайги. Отже, він вчасно схаменувся.

Тепер уже недалеко.

Ще один ривок, тільки підкріпити сили.

Він нічого не бачив, але поповз уздовж галявини, приблизно пам’ятаючи, де вони залишили позначку. Він втратив відчуття часу, тому не міг точно сказати, скільки лазив по землі, поки рука сама не наштовхнулася на вбитий у землю міцний кілок, вже трошки припорошений снігом. Зараз треба стати на ноги. Спираючись на кілок, чоловік випростався, повернувся спиною до вітру, який на просторі галявини зовсім розгулявся. Потім, знову взявши рушницю на плече, розвернувся і, намагаючись триматися на вітрюгані рівно, відрахував п’ять кроків у бік зваленої сосни.

Зробивши останній крок, упав навколішки, витягнув із піхов ножа і почав затято довбати землю, що вже встигла добряче промерзнути. Місце, де закопаний запас продуктів, визначив одразу, по грудках землі. Адже минуло лише десять днів відтоді, як вони пішли звідси. Розходившись, чоловік навіть упрів, і відчувши, як піт тече під теплим одягом по спині, не втримався й зареготав. Відкинув теплі рукавиці, розстебнув теплу шинель і працював далі.

От Чалий, ну молодець, сучий син! Знав — треба буде відкопувати, тому звелів закопати мішок не дуже глибоко. Хоча довелося-таки досить довго подовбати землю, зусилля не лишилися марними — під лезом відчулася тканина, ще трохи терпіння — і ось уже чоловік відповзає з мішком до краю галявини, під захист дерев. Не витримав, вирішив не возитися з вузлом — просто розрізав його ножем. Рука жадібно пірнула в надра мішка і схопила перше, що намацала зверху: бляшану банку з тушонкою. Ще в мішку знайшлася ковдра, твердий, схожий на камінь буханець хліба, дві бляшанки з тушонкою на самому дні і нарешті фляга. Він особисто поклав її в мішок, завбачливо наповнивши французьким коньяком, пляшку якого придбав за шалені гроші в лавці одного томського купчика. Корок не хотів піддаватися, та чоловік, відчувши раптом несподіваний приплив сил, наліг на нього мало не всім тілом і домігся свого.

Жадібно і спрагло він зробив добрячий ковток. Тепло приємно розтеклося тілом, але сп’яніння не відчувалося. Хоча випив чоловік натщесерце й був дуже змучений, алкоголь лише зігрівав усередині. Лише після другого ковтка в голові запаморочилося, і чоловік рішуче загвинтив флягу, приладнав її до паска, взявся до консервної бляшанки. Чомусь спало на думку: це ж Наполеон вигадав консервоване в бляшанках м’ясо для своїх солдатів. Отже, він тут, у тайзі, майже наполеонівський вояк. Або й сам Наполеон… Ясно, починав діяти французький коньяк…

• Предыдущая
• 9/67
• Следующая