З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 55
- Предыдущая
- 55/66
- Следующая
Маленьке уточнення: я ніколи не «танцювала до зорі» (було — один раз, але вже опісля, в 1995-му, в Купальську ніч у Фінляндії). Так що рядки були явно «від нього», як буває принесений вітром чужий запах. Бо це не я — це він був «рок-н-рольщик», всім життям і всією душею, — можливо, взагалі останній рок-н-рольщик Європи. І вже точно єдиний, який зумів сполучити в собі «шістдесяті» наші — й західні (історики на чолі з Ярославом Грицаком, підкресліть собі, будь ласка, це речення червоним!).
В однойменному фільмі Гая Річі, випущеному в рік Юркової смерти (історія любить вкидати такі символічні позначки нам для орієнтації), герой у фіналі обіцяє стати «справжнім» рок-н-рольщиком, — не уточнюючи, правда, що під цим має на мислі, зате точно виражаючи назрілу загальноєвропейську тугу за отією «справжністю», якої в постмодерній культурі вже — вдень з вогнем… Юрко якраз і був тим «справжнім», — тим, хто, на відміну від героя хіту Jethro Tull («Too Old To Rock'n'Roll, Too Young To Die»), ніколи не буде «старим для рок-н-рола», хоч би скільки мав літ. Тому що літа тут ні до чого. І навіть провербіальні «секс і наркотики», що першими спадають на гадку, — то теж тільки атрибут, суть насправді не в них.
Суть у тому, щоб жити своє життя в ритмі 4/4. Творити його, як постійний шалений танець, — вкладаючись у кожен рух і ловлячи від того кайф, якого жоден наркотик не забезпечить. Іншими словами — вміти жити в теперішності, постійно в т е п е р і ш н о с т і, із захопленням дитини й захланністю коханця, як, між іншим, мріяв Фауст і за що пообіцяв душу Мефістофелеві, наївно уявляючи собі хвилину, котру захочеться «спинити», — бо в часи Ґете фізика ще не відкрила (а Мефістофель Фаустові не сказав, на те він і Мефістофель!), що «затримати» елементарну частинку можна не зупинкою, а тільки й виключно рухом, айнштайнівським «квадратом швидкости»: якщо хочеш бути — не зупиняйся, крутись! Rock! Rock! Rock around the clock!..
Бувають люди, від роду наділені цим душевним ритмом (щасливчики!), і бувають епохи (дуже недовгі, але з дуже довгою «післядією»), в яких цей ритм стає мейнстрімним, — їх потім теж згадують як «щасливі». Такою була в історії новітньої цивілізації середина XX століття — перший глобальний (атож!), на обох півкулях одночасно вибухлий «пасіонарний підйом», що його потім на Заході пов'яжуть із «поколінням 1968 року» (хоча насправді то був тільки пік десятилітнього, від середини 1950-х наростаючого розгону), — а на Сході того самого 1968 року силоміць заб'ють, заглушать, законопатять танками в Празі, як прорвану артезіанську свердловину, і тільки й лишиться мутний, що димовий шлейф, термін «шістдесятники», за яким уже нічого не розгледиш (в кращому разі — кілька ранніх могил і кілька портретів у підручнику, внесених туди ще за СРСР: «дозволених» радянською історіографією). Одначе до кінця «закрутити крана» при таких масштабних процесах навіть найтоталітарнішим режимам не вдається ніколи, — зміна тиску настає не одразу, і якісь «краплі» все ж просочуються, передаючи далі по естафеті «хімічний склад» перебитих «на півслові» культур. Юркові Покальчуку якраз і вдалося отак «просочитись».
Я не найкращий свідок тій добі: в 1968-му мені йшов восьмий рік (Юркові, нагадую, — двадцять восьмий!), але за отриманим у дитинстві емоційним зарядом — якраз на ту «вогку глину» свідомости, на якій кожен відбиток упечатується й зацементовується аж до скону, — смію й себе в певному сенсі вважати її продуктом. Бо, крім низки зовнішніх прикмет («поворот з таборів, шістдесятницькі вірші», кажучи для стислости ще одною автоцитатою, плюс не менш пам'ятні — твіст, і «маленьке чорне плаття», і стрибки під Лєткуєнку-дубі-дубі-ду, і «чуєш? оцей інструмент називається сак-со-фон», і «не заважай, тато перекладає з чеської», і підслухане від дорослих «ЧУМАКАМЮ», і якісь «НОЧІКАБІРІЇ», на які мене не взяли: світ, громохкий і прекрасний, був розчахнутий навстіж і тільки й ждав, коли я виросту!), я запам'ятала й дещо важливіше, і навіть, наважуся ствердити, НАЙважливіше в тій добі: її р и т м (і наступний, особливо після арештів 1972 року, перепад ритмів також!), — і вмію читати семантику її прихованих кодів, вона не є для мене «іноземною територією». У симоненківському нестямно-захопленому юначому вигукові: «Як мені даровано багато, / Скільки в мене щастя, чорт візьми!» — я без труда впізнаю той самий визвольний вибух ейфорії, що на іншому континенті стрясав був під ту пору змішаними юрбами білих — і «ніґерів», які, як і мільйони наших в'язнів колгоспу й ҐУЛАҐу, вперше відчули себе «теж-людьми» (а як цікаво було порівняти хронологію американського руху за громадянські права — і повстань у ҐУЛАҐу!) — й од повноти почуттів (хто хоч раз у житті не танцював од щастя, той, вважати, й не жив!) витинали несамовиті колінця під крик Біла Гейлі: «One, two, three o'clock, four o'clock — rock! Five, six, seven o'clock, eight o'clock — rock!»… І бітники, і гіппі, і сорбоннські маоїсти-ревізіоністи в чорних светрах, і київський Клуб творчої молоді, і молодіжний фестиваль у Гельсінкі, де на фото молоденька Марта Богачевська поруч із молоденьким Віталіком Коротичем (хто-небудь іще згадує, що репутацію «ліберала і прогресиста» він здобув на посаді редактора шалено популярного в 1960-х журналу «Ранок»?), — перший, між іншим, контакт із діаспорою, ура, «відлига»! — в усьому тоді був той істинно молодечий запас непідробно-щирої довіри життю, який потім у таких масштабах не повторювався вже ніколи, — така собі всесвітня «Помаранчева революція» завдовжки в кільканадцять років (американці недарма називали наш Майдан-2004 «Вудстоком»!). «Справжній рок-н-рольщик» — це людина, яка не розгубила цього запасу.
Підкреслюю: не релікт епохи, ні, Боже збав (реліктів, запилюжених, сварливих і жовчних, маємо доволі!), — а ж и в и й її свідок: той, хто ввесь вік живе на тій самій її хвилі, з якою так щасливо був збігся-зрезонував замолоду, — в своєму власному, питомому ритмі на 4/4. У теперішності живе — цілий час невситимо цікавий до всього, що вона з собою несе.
Так що в тому вірші я вгадала правильно: як написалося, так і сталося. Юрко не постарівся — він чесно зіграв (станцював!) своє життя за законами жанру, і саме його життя й стало найкращим його твором. Аж до останнього акорда, за який оплески він уже не почув (дуже добре пам'ятаю, як страшенно хотілося сказати йому «Браво!» — а вже не кому…): свою хворобу і своє вмирання він зумів приховати від оточення з мужністю, що потрясла всіх, хто його знав, чи не дужче од самого факту смерти. Така смерть теж є артефактом культури, не менше, ніж кілограми виданих книжок чи дисків, — з того ж розряду, що смерть римського гладіатора на арені або середньовічного лицаря на полі бою («гарно жив, гарно і вмерти зумів», за козацькою примовкою): за такою смертю можна вивчати стиль доби. Тут усе згідно з естетичним каноном: рок-н-рол — це квінтесенція joie de vivre, він за визначенням не може переходити в marche funebre (згадаймо вбраного й загримованого під блазня присмертного Фредді Меркюрі в «The Show Must Go On!»), — і тому «справжнього рок-н-рольщика» не повинні бачити під крапельницею, посірілим од нападу болю чи полисілим од хіміотерапії, і чіплятися за життя в пошуках кращих лікарів, фондів, закордонних клінік і т. д. йому теж не пристало — хто грав своє життя з божественною легкістю, має з такою самою легкістю зачохлити інструмент і зійти зі сцени… І лишитися повік молодим і безсмертним (дивіться останні Юркові відео!): жвавим, легким на підйом, у чорних окулярах — як Збишек Цибульський у славетній сцені з «Попелу й діаманту»… Тільки коли в фіналі приберуть із кадру закривавлені простирадла, ми побачимо, чого коштувала героєві ця роль. (Що ви кажете, не встає? Мертвий? Не може бути!..)
- Предыдущая
- 55/66
- Следующая
